Незалежність перед Крутами

Днями Україна відзначила 90–річчя IV Універсалу Центральної Ради, яким проголошено незалежність Української Народної Республіки. «Народ зміг за кілька місяців революції з березня до листопада проголосити УНР спершу як автономну, і нарешті як суверенну республіку. Це шалена динаміка. До тих людей в істориків є великі претензії, мовляв, вони щось не так зробили, чогось не розуміли, зрештою, та держава не встояла. Але важливо, що вона була зафіксована в національній пам’яті. Безліч історичних процесів відбувається не десь на територіях, а в головах людей», — так вважає один із найвідоміших дослідників визвольного руху періоду Української революції, доктор історичних наук Владислав Верстюк. Він переконаний, що Акт незалежності 22 січня 1918–го — це один із найвеличніших здобутків українців у ХХ столітті.

«Пафос боротьби припав на крутян...»

— Пане Владиславе, похід російських військ на Київ у січні 1918–го — це була відповідь на IV Універсал Центральної Ради, тобто на Акт незалежності України?

— Ультиматум із погрозою почати війну Рада народних комісарів Росії надіслала ще до Четвертого універсалу. Більшовики спершу не надавали значення Центральній Раді, хотіли перетворити її на свою регіональну структуру через переобрання на з’їзді рад. Центральна Рада, розуміючи, що ставлення населення до неї цілком лояльне, погодилася на такий з’їзд. Представники селянських і робітничих рад приїхали в Київ і висловилися на підтримку Центральної ради. Залишалося провести Установчі збори і обрати вищі державні органи влади. Щоб цього не допустити, більшовики створили паралельний «радянський уряд» у Харкові і почали наступ на Київ. Частина військ ішла через Харків, інша — через Гомель і Крути.

— Бій під Крутами, на вашу думку, — це подвиг чи трагедія?

— Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос тієї боротьби припав на крутян. Нині День пам’яті героїв Крут — це данина пам’яті всім полеглим.

«Україну через Махновщину знали краще, ніж через Центральну Раду»

— Відколи ви досліджуєте цю тему?

— Можна сказати, зі студентських років. Хоча тоді історична свідомість була спотворена. Усі мали поклонятися Великій жовтневій соціалістичній революції і зневажати українських буржуазних націоналістів. Пригадую, коли я навчався в аспірантурі Інституту історії АН УРСР, саме готували до друку багатотомну «Історію Української РСР». П’ятий том, присвячений подіям 1917—1918 років, писали два осередки — Інститут історії та Інститут історії партії при ЦК Компартії України. Колектив нашого інституту, який очолював академік Микола Супруненко, вважав виправданим входження більшовиків до Центральної Ради, бо вони таким чином отримали трибуну для пропаганди серед українців. А от колектив Інституту історії партії твердо стояв «на офіційних позиціях» ЦК, що це була жахлива помилка більшовиків, зокрема П’ятакова, який очолював тоді київську міську організацію. Дискусії були такими, що з людей сипалися іскри...

Наприкінці 1980–х років перегляд нашої історії почався з «білих плям в історії партії». На сцену знову вийшли П’ятаков, Бухарін, Риков і ціла когорта людей, відсунутих із перших сторінок сталінським «Коротким курсом ВКП(б)». Я став активно вивчати селянський повстанський рух.

— Ви в дитинстві щось знали про Українську Народну Республіку?

— Мій батько був директором школи, щоправда, хіміком, але казав, що в 1930–х роках, коли навчався в педагогічному інституті в Херсоні, міг читати Грушевського. У Гостомелі ми жили в учительському будинку, сусідили зі старими вчителями з гімназійною освітою. Мама передплачувала багато журналів, в тому числі «Новий мір», «Вітчизну». Бабуся подарувала нам із братом старовинні козацькі пояси й вишила по сорочці. Це ж нікуди не зникло, а наклалося на радянське сприйняття. І проявилося в студентські роки. На кафедру історії України, куди я пішов свідомо, розподіляли переважно дівчат, яких більше нікуди не брали. Усі намагалися «прикріпитися» на кафедру історії партії, соцкраїн. Історик Андрій Аврамович Вовк, який керував моїм дипломним проектом, оберігав мене: «Ти ту книжку не читай, її писав лівий есер, з ним у 30–ті роки розібралися». А от науковий керівник в аспірантурі академік Супруненко дав почитати «небезпечну» книжку Дмитра Дорошенка «Нариси з історії України». Дуже вузьке коло людей знало, що ця книжка є в академіка вдома. Те, що там писалося, було абсолютно протилежним до надрукованого в 5–му томі «Історії Української РСР».

Тема моєї кандидатської дисертації — «Боротьба трудящого селянства за зміцнення влади Рад». Після її захисту вийшла маленька книжечка, за яку нині не дуже й соромно. Я «проварився» у махновському, повстанському матеріалі. У 1989 році видавництво «Наукова думка» запропонувало мені написати книжку про махновщину. Згодом вона виросла в солідну монографію, що вийшла в 1991 році.

— Махновщина була суто українським явищем? Чомусь саме росіяни нині піарять його найбільше...

— Росіяни бачать в цьому явищі анархію, а не українство. Але то була українська стихія. І настільки яскраве явище, що Україну через махновщину знали набагато краще, ніж через Центральну Раду. Я знаю принаймні п’ять товстих англомовних і франкомовних монографій про Нестора Махна. У своїх спогадах він звинувачував царизм, який, мовляв, не дозволив йому достатньо оволодіти українською культурою. Він говорив суржиком. Але одружений був з учителькою української мови і літератури.

Замість Великої Жовтневої — Українська національна

— Чи за останні роки в Україні потеплішало ставлення до Центральної Ради?

— Ставлення надзвичайно змінилося. Парадигма Великої жовтневої соціалістичної революції відкинута нашою національною історіографією. На її місце прийшла парадигма Української революції. По суті, Україна єдина, за винятком країн Прибалтики, на пострадянському просторі заявила про те, що події 1917—1920 років тут мали підкреслено національний характер. Це легітимізувало Центральну Раду. Про Українську революцію зараз написано понад 300 кандидатських і докторських дисертацій. Загалом на цю тему є понад 7 тисяч публікацій. Переважна частина документів, що залишилися нам від Центральної Ради, зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України, де є спеціальний фонд Центральної Ради і фонди окремих міністерств УНР. Однак багато матеріалів сьогодні зберігаються за кордоном, тому що уряду довелося залишати Київ, мігрувати Україною, а потім виїхати в еміграцію.

— Чи планує Інститут національної пам’яті повертати ці матеріали в Україну?

— Непогані архіви мають Українська вільна академія наук у Нью–Йорку, Наукове товариство імені Шевченка. Ми хочемо принаймні зняти електронні копії з тих документів. Ця праця вимагає коштів і часу. Я бачив ті матеріали — вони в різному стані. У наших архівах із документами працювали фахівці, описували їх, систематизували. А там збірки документів, особливо приватні, не завжди впорядковані.

— Чи планує хтось збирати «спеціалізовану» книгозбірню радянських побрехеньок про період Української революції?

— Ці книжечки нікуди не ділися... Кілька років тому я пив мінеральну воду в Моршині. Прийшов у бібліотеку, попросив показати, що в них є з історії. А там усе старе радянське розкладене на полицях, та ще романи Дар’ї Донцової... А на курорт приїжджають тисячі людей, частина з них приходить у бібліотеку. Я вже потім просив і в громадських організаціях, і в Могилянці, аби надіслали в Моршин по примірнику нових видань. Думаю, що книжечки, де була брехня, слід вилучити з масових бібліотек. А в наукових бібліотеках їх потрібно зберегти.

Сьогодні СБУ відкриває нові документи. Але ми знаємо, що КГБ, окрім стеження, фабрикування «справ» та боротьби з «буржуазними націоналістами», ще й розробляв і здійснював спецоперації зі спотворення нашої національної пам’яті. Це була гігантська машина, на яку радянська держава не шкодувала грошей. Усе це втовкмачували в голови людям, і вони й досі не розуміють, що живуть зі спотвореною свідомістю. Інститут національної пам’яті має показати, як діяла та пропагандистська машина, розкрити її секрети.

— Ви їздите по Україні, очевидно, відвідуєте місцеві краєзнавчі музеї. Наскільки там висвітлено період Укра­їнської революції?

— Не треба навіть їздити по провінції. Он у Музеї Збройних сил України в Будинку офіцерів збереглася стара експозиція про історію радянської армії, де трішечки вкраплено щось про Армію УНР. Наш інститут підготував про це листа міністру оборони. Інститут формує концепцію політики в галузі національної пам’яті. Але донесення її до кожного обласного і районного краєзнавчого музею — це проблема, яка недооцінюється. В Інституту ще недостатньо сил, щоб довести цю політику до повної реалізації, хоча є великі перспективи.

ДОСЬЄ «УМ»

Владислав Верстюк народився 1949 року в Гостомелі на Київщині у вчительській родині. У 1975 році закінчив історичний факультет Київського державного університету
ім. Т. Шевченка, у 1978 році — аспірантуру Інституту історії Академії наук УРСР. З кінця 1980–х років досліджує період Української революції, селянський повстанський рух. У 1997 році — за сприяння МБФ «Відродження» — опублікував посібник «Центральна Рада», який отримав першу премію фонду. З 1994 року вів радіопрограму «Український історичний календар». Доктор історичних наук, професор. Заступник директора Інституту національної пам’яті.