Спiває «Кому вниз». (Фото Євгена КОЛЕСНИКА.)
«Танцюй зі мною, сестро, брате, друже, враже!.. Будь досконалим ритмом, танцюй...» — розходяться лаштунки. За ними він, Місько Барбара. Нарешті не у своїх затертих джинсах, але в незмінному світлому светрику. Сьогодні чаклує не тільки над мікрофоном, а й над папкою ведучого. Ура, соліст гурту «Мертвий півень» — ведучий! — вибухає оплесками зала Державного театру оперети. Публіка, яка правдами й неправдами діставала запрошення в профкомах вузів, в «Арт-екзистенції» і перекуповувала їх через десяті руки, нарешті зібралась. І починається тригодинне дійство, яке називається «Камерний акустичний «Концерт для янголів. Крути».
Це вже шостий рік гурти «Кому вниз» та «Мертвий півень», Марійка Бурмака, Едуард Драч і Тарас Петриненко збираються з допомогою громадської організації «Арт-екзистенція», Київської міської ради та Головного управління у справі сім'ї та молоді КМДА, щоб заспівати свої пісні трьомстам янголам. Юнакам студентського віку, яких рубали шість тисяч чоловіків із армії Муравйова. Юнакам, яких Муравйов не дозволив поховати селянам і порубані тіла яких матері впізнавали по вишиванках та гудзиках на одязі. «Жити значить померти» — читає Барбара вірш Сергія Жадана. І весь час проходить під таким гаслом. Жити значить померти. Статистика, цифри, слова. Надто багато слів...
З'являється відомий бард Едуард Драч. Музика, який грає на двох десятках інструментів. Його пісні співають в Україні всі, але те, що написав їх саме він, знають одиниці. Стилізації віршів Григорія Сковороди, думи на сучасний лад, власні пісні з альбому «Небо України». А потім — вибух! На сцені — «Кому вниз». Повільно випливає Андрій Середа і... підламує всіх, заспівавши тільки «Вийди, змучена людьми» і «Мамай». Тому прихильники української готики, категорія тих, хто прийшов на «Кому вниз», були трохи роздратовані — мало. Але систематично з'являється Барбара, говорить про демократичний тоталітаризм. Про те, що мертві — вони теж живі, теж зараз із нами. І що жити значить померти.
Марічка Бурмака на одному диханні виконує на біс «Нехай» і «Чорні черешні». На закуску — метр української поп-музики Тарас Петриненко, розвихрений, у смугастих штанчатах із червоними стьожками на колінах. З тендітною помічницею, колишньою артисткою Театру естради Тетяною Горобець. «Пісня про пісню» стала завершальною «Концерту для янголів». І поки величезний натовп тупає від задоволення ногами і викликає виконавців на біс, я, плутаючись у дротах і не бачачи нічого в темряві, намагаюся підстерегти когось із наших виконавців. Ага, ось і Михайло Барбара відбивається від телевізійників і потрапляє мені до рук. «Міську, як роль ведучого? Важко було?» Місько: «Ух, і знову ви...Чесно кажучи, ні. Бо те, що я говорив на сцені, живе в мені, це те, про що я думаю насправді. У 1918 році були більшовицькі крикуни. Тепер вони теж є. Тільки по-іншому називаються — демократами. І тоталітаризм зараз є, тільки він тепер демократією називається. Ви чули, як відреагувала молодь на мої слова? Вона аплодувала. Значить, мене розуміли, і тому легко було вести концерт. Просто говорити слова, коли їх розуміють». Марічку Бурмаку вже притисли до стінки журналісти: «Я схвильована, — каже вона, — хоч і не вперше співаю на «Концерті для янголів». Добре, що сюди прийшли люди різного віку і що особливо багато було молоді. Ми маємо разом згадати тих триста українських спартанців, аби зараз не сталося чогось такого ж, і щоб не було убитих, і щоб їх не було набагато більше». Тарас Петриненко те, що хотів, усе сказав на сцені. Він співав пісні, написані ним ще в 17 років. Як рідним, пожалівся слухачам, що давно не бачив такого розладнаного рояля. Едуард Драч, мов летючий голландець, одразу зник кудись із гримерки, і про його місцезнаходження інформації так ніхто і не дав. Устигли зашифруватися і «комувнизівці», але ми їх таки знайшли. Щоправда, вже біля машини, де вони ніяк не могли покласти в багажник якийсь з інструментів. «Чому ви заспівали тільки дві пісні? От біля мене сиділи люди, які чекали «Нахтігаль» або щось із нового альбому «IDEM». Це ж нечесно!» — «То просто ви нечесно чекали», — сміється Андрій Середа. «А чому альбом «IDEM» хочете видати саме в 2345 році, як повідомляє ваш сайт?». «Насправді він вийде набагато раніше. Просто в нас є такий чоловік, який робить «Кому вниз» сайт в інтернеті. Він вирішив пожартувати так. І пустив інформацію. Її й підхопили журналісти».
Поїхали...
Так тихо пройшов іще один «Концерт для янголів». Знову за багато часу ми вперше побачили наших улюбленців тверезими. Подумали про тих, кого любимо, і яка таки гарна штука — життя. Їду в вагоні метро. За моєю спиною про щось весело перемовляються гітарист «Мертвого півня» Юрко Чопик, його дружина — відома поетка Мар'яна Савка, та президент Львівського форуму видавців Олександра Коваль. У моїх вухах і досі звучать вірші Жадана — от австріяка, зовсім забув своїх київських прихильників
... По смерті ступивши півкроку вбік, бачиш крізь шви у повітрі, як таємні кіномеханіки спроектовують на твоє тіло великий небесний кінематограф, щоби на світло його летіли душі покійників і смарагдові тіні жуків...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
