Комп’ютерний центр «СВ». Триває робота над свiжим номером. (Фото Василя ГРИБА.)
Знищувати журналістів поодинці означає гаяти час. А от закрити цілу газету, викинувши на вулицю увесь її журналістський колектив — це все більше схоже на діло. Насправді, чого там воландатися з гумовими кулями чи бейсбольними битками — набагато простіше зібрати скоренько суд та смикаючи за нитки, прив’язані до пальчиків суддів, тими самими пальчиками накреслити: «Газету закрити». Дарма, що газета ця — «Сільські вісті» — одна з найбільш читабельних, одна з найбільш відомих в країні, одна з тих, хто високо несе ім’я опозиційного ЗМІ. Хоча з прийняттям 28 січня 2004 року відповідної ухвали Шевченківським районним судом Києва теперішній час дієслова «несе» опиняється під великою загрозою...
Уже не раз і не два Шевченківський районний суд столиці опинявся в центрі уваги завдяки своїм, скажімо так, неадекватним до поняття «справедливість» рішенням. Втім зараз не час заглиблюватись в історію вердиктів цієї «філії» вітчизняного судочинства. Власне, для формування своєї думки про стиль роботи Шевченківського районного суду, і зокрема про діяльність судді Ірини Саприкіної, достатньо однієї лише позавчорашньої події. А трапилось, як уже сказано, те, що славні представники нашої Феміди ухвалили рішення про закриття «Сільських вістей» за позовом Єврейського антифашистського комітету.
Позивачу — в особі згаданої організації — не сподобалися дві статті професора МАУП Василя Яременка «по проблемі єврейства в Україні» (так була сформульована антифашистським комітетом суть публікацій), надруковані у «Сільських вістях». Власне, професор Яременко не є штатним кореспондентом «Сільських вістей» — газета лише здійснила передрук його праць. І все ж «невісткою», яка відповідає за все і вся, зробили саме «Вісті». Ось тут, думається, і криється ключ до розуміння всього, що сталося. Справа зовсім не в чиїхось ображених національних почуттях, справа в газеті, її бренді, її суспільно-політичній спрямованості. До речі, перша зі статей Яременка («Міф про український антисемітизм») була опублікована ще 15 листопада 2002 року. Чому ж тоді українські антифашисти не висловили свого ставлення до її змісту відразу, по гарячих слідах? Накопичували гнів? Чи шукали ручку і папір, аби скласти позовну заяву? Як іще пояснити подібне зволікання із праведним обуренням на концепцію професора Яременка?
Головний принцип і професійних, і доморощених детективів завжди полягав у пошуках того, кому вигідний злочин, вигідна та чи інша подія. Кого б цілком влаштувало, якби в один зовсім не прекрасний день з обрію раз і назавжди зникла така газета, як «Сільські вісті»? Газета з 500-тисячною аудиторією передплатників та 2 мільйонами постійних читачів. Кого б така подія потішила, особливо зараз — на тлі всього, що відбувається в державі, в її парламенті та суспільстві? Невже вся сіль винятково в статтях, надрукованих добрих півтора року тому та таких, що навіть не належать до авторства творчого колективу газети? Думається, відповідь на ці питання є очевидною. І як зазначив депутат від Соцпартії Микола Рудьковський, рішення суду про закриття «Вістей» є «політичним замовленням із боку президентської Адміністрації», внаслідок якого суд «розправляється з найбільшою українською опозиційною газетою».
Наразі наші колеги з «Сільських вістей» не збираються зволікати з відповіддю. Вони готують заяву до Апеляційного суду. Крім цього, як повідомив член редакційної ради «СВ», народний депутат від Соцпартії Іван Бокий, питання про судове рішення щодо газети буде порушене на засіданні ПАРЄ. Ми щиро бажаємо колегам вистояти і пам’ятати, що нинішня влада з її кишеньковими судами, з її підступами та наїздами — то все марнота марнот. Вона минеться, а Слово — лишиться назавжди...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
