«Гіперболоїд» прокурора Гаріної

22.01.2008
«Гіперболоїд» прокурора Гаріної

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Усі ми певні, що це — аксіома: бодай де–юре, згідно з чинною Конституцією, «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу...» є власністю усіх без винятку українців. Від пенсіонера з багаторічним трудовим стажем — до олігарха з багатомільйонними (і навряд чи трудовими) статками. Де там: перераховані в статті 13 Основного закону багатства є лише «об’єктами права власності Українського народу»! Не більше. Ще одна сфера людського буття з проваллям між правами й реаліями «маленьких українців». Бо ж «від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування», зазначено у цій таки ж, 13–й, статті.

 

«Надра належать народу»

Виходить, що, скажімо, поклади залізної руди і підприємства, котрі її видобувають, «дерибанить» не хто–небудь, а ми, Український народ! Яким чином? Закриваючи очі на оборудки, масово здійснювані згаданими органами.

Ну а якщо чинити спротив оборудкам? Українські реалії такі, що його величність Закон може спрацьовути хіба що тоді, як «на кону» доля не вельми великого (точніше — вельми не великого) шматка національного пирога приватизації. Коли ж ідеться про об’єкт солідний, з огляду на поточні прибутки і звабливу перспективу, то гарантія одна — збої у слідстві чи правосудді. Не на місцевому рівні — так у непрогнозованій столиці. Як це мало місце з роздержавленням Запорізького залізорудного комбінату (ЗЗРК).

Приїхати до Василівки і вникнути у ситуацію мене запросив відомий на Запоріжжі правдоборець Анатолій Шевченко. Допізна сиділи ми в його напівопалюваному будинку на вулиці Каховській, гортаючи пухку теку з документами. Останній з них — звернення мого співрозмовника до Президента України Віктора Ющенка і Генерального прокурора Олександра Медведька: державний комбінат у Дніпрорудному Василівського району, мовляв, приватизований і проданий словацькій компанії «Мінерфін» без дозволу Фонду держмайна України — є підстави за фактом оборудки порушити кримінальну справу, скасувати всі незаконні рішення і повернути підприємство в державну власність. Деталі епатажу член НСНУ пан Шевченко озвучив також і на проведеній у Запоріжжі прес–конференції.

Зваблива «Білозерка»

Відкритий геологами ще у 1948 році Білозерський залізорудний район складається з трьох родовищ — Південно–Білозерського, Переверзівського і Північно–Білозерського. Розвідані запаси першого з них були оцінені у триста мільйонів тонн, дві третини яких — руда із вмістом заліза до 66 відсотків! За якісним показником білозерській руді не рівня ні криворізька, ні будь–яка інша «євросестра» — лише бразильська чи австралійська. Відтак саме тут і було збудовано Запорізький залізорудний комбінат та місто–супутник Дніпрорудне. Першу тонну руди «на–гора» шахта «Південна» видала 28 серпня 1967 року. Вже на початку 70–х річний видобуток залізної руди зріс до чотирьох мільйонів тонн.

Нині діюча копальня «Ек­сплуата­цій­на» — найбільша у Європі за обсягами видобутку залізної руди і кількості працюючих на ній шахтарів. Шлях їм прокладає інша копальня, розкриваючи «горизонти» і готуючи фронт робіт. ЗЗРК — це також низка допоміжних цехів, дробильно–сортувальна фабрика, реконструкція котрої уможливила різке збільшення обсягів агломеративної руди. Найсолідніший вітчизняний споживач білозерської руди, близько мільйона тонн щороку, — ВАТ «Запоріжсталь»; постійні клієнти ЗЗРК — Донецький металургійний комбінат і два маріупольські — «Азовсталь» та імені Ілліча. Зауважу, що ці гіганти закуповують лише третину руди, решту високоякісної сировини ЗЗРК експортує до Австрії, Польщі, Чехії, Словаччини і на Балкани. «Вікно до Європи», як охоче акцентують керівники і прес–служба підприємства, дніпрорудненцям «прорубали» інвестори. Наразі контрольний пакет акцій ЗАТ «Запорізький залізорудний комбінат» (51 відсоток) належить компанії «МINERFIN» (Словаччина), 19 — чеській фірмі «KSK Consulting», ще 28,85 відсотка акцій роздержавленого комбінату придбала «Запоріжсталь». Хіба ж не унікальний випадок роздержавлення? Своїм фізичним особам, дніпрорудненцям, не дісталося і двох відсотків власності, а за межі країни віддано аж сімдесят! Основний «ребус» — яким чином вже у 1996 році державне стало приватним — не розв’язаний донині.

Залізна «прихватизація»

До цієї оборудки, судячи з документів і свідчень, причетні керівники Василівського району. Анатолій Шевченко акцентує на тій обставині, що ініціатори зміни форми власності підприємства діяли без дозволу Фонду держмайна України: «Цей факт ФДМУ підтвердив ще 23 серпня 2000 року. В офіційній відповіді на мій депутатський запит. Лист №10–27–10447 я зберігаю, бо ж де–факто ніхто й досі не озвучив результати слідства. Воно якщо й проводилося, то упереджено — з виправдальним акцентом».

У Фонді держмайна заяви пана Шевченка вважають провокативними і стверджують, ніби комбінат було продано тільки у 2001 році. Причому з дотриманням усіх процедур, за участі ФДМУ. Начальник відділу реформування власності Запорізького відділення ФДМУ Віра Кралєва додала: «Кабмін щороку готує для затвердження парламентом список підприємств для приватизації. Підготовка, в тому числі й випуск акцій, триває до п’яти місяців». Проте незалежні фахівці кажуть зовсім інше: навіть у 2001 році інвентаризацію основних фондів та їхню оцінку якщо й проводили, то надто квапливо! Невідомо також, хто з фахівців готував пакет вимог до потенційних інвесторів. І чи був такий пакет узагалі.

Зрештою прокурора Василівського району Римму Гаріну — і ту «пішли» з посади! Саме потому, як вартова законності через Арбітражний суд Запорізької області спробувала скасувати зміну форми власності на ЗЗРК. Свої аргументи вона виклала в заяві на п’яти сторінках. Вчитуюся — усе вельми доказово!

Те, що відбувалося на ЗЗРК, — знущання над прийнятими на зорі незалежності України законами, передовсім — «Про власність» (7.02.1991р.) і «Про підприємства, заклади та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» (19.1Х.1991р.). На їх виконання Держметалургпром України вже 11 грудня затвердив, а тижнем пізніше Ва­силівський райвиконком зареєстрував Статут ЗЗРК як підрозділ державного концерну «Укррудпром». Усе було о’кей, доки представник Президента у Василівському районі не здійснив державну реєстрацію Положення про організацію орендарів ЗЗРК (23 грудня 1992 року), а на його основі — і перереєстрацію державного комбінату в орендний (23 липня 1993 року). Без відома й обов’язкової згоди на це ФДМУ! А 5 грудня 1996 року відбулася державна реєстрація підприємства з іноземними інвестиціями у формі... ЗАТ «Запорізький залізорудний комбінат» (тим же розчерком пера представник Президента у районі скасував орендний статус ЗЗРК). Ось так: був комбінат державним, побув орендним кілька років — і в приватні руки! Ніби й не існувало чинної норми про те, що цілісні майнові комплекси можна відчужувати (забирати) у держави винятково шляхом приватизації. Таких намірів ФДМУ не озвучував і навіть не мав.

Щось не віриться, ніби поважна дер­жустанова упродовж кількох років була сліпо–глухою і не знала, що з–під юрисдикції концерна «Укррудпром» виводять і буквально цуплять потужне підприємство! Є підстава для сумніву: коли ЗЗРК уже «закривали» в товариство з іноземними інвестиціями, то список засновників склали прізвища не тільки керівників–інвесторів, але й тодішнього функціонера Фонду держмайна України. Ці мужі вчинили, всупереч наказу № 552, яким той таки ж ФДМУ ще у вересні 1994 року визначив порядок створення СП за участі держави: ні заяви, ні бізнес–плану — не кажучи вже про згоду трудового колективу і ФДМУ! Знаково і те, що один із основних документів ЗАТ «ЗЗРК» було зареєстровано лише 15 грудня 1999 року. В оновленому установчому договорі вже стверджувалося, ніби у Дніпрорудному функціонує правонаступник орендного комбінату... Пані Гаріна в заяві конкретизувала невідповідність установчих документів ЗАТ «ЗЗРК» чинним законам і постановам, що слугує юридичною підставою для скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Розпорядники прокурорських посад вирішили, ніби пані Римма перебільшує, відтак своєрідний «гіперболоїд» прокурора Гаріної вартує відставки автора. Невже і після зміни уряду не знайдеться на Різницькій ще бодай один відважний посадовець, який переступить через хабарний бар’єр і таки визначить коло відповідальних за «прихватизацію» у 90–х роках?