Зодчий «Канівського замку»

Назвавши його поетом–героєм, Іван Франко надзвичайно точно охарактеризував усю кипучу діяльність першої половини життя Северина Гощинського. Непокірливий за натурою, він самовіддано й безоглядно кидався то у вир боротьби за звільнення Речі Посполитої з–під російського гніту, то у творчі пошуки нових шляхів розвитку польської літератури, в якій представляв «українську школу», то органічно і нерозривно поєднував перше з другим, віддаючи ліру на службу майбутній незалежності рідної країни. Навіть в останні десятиліття, які провів в еміграції, фактично відійшовши від повстанської праці, він так само щиро і самозабутньо занурився в атмосферу релігійно–містичну.

Змалечку був «гайдамакою»...

Патріотичні настрої, які панували в сім’ї, Северин усією душею увібрав з малих літ. Його батько Юзеф Гощинський походив із незаможної шляхетської родини. Він воював у кампанії 1792 року артилеристом, а після поразки і поділу Польщі пішов на службу до магнатів Сангушків, котрі мали маєтності в Славуті на нинішній Хмельниччині. Там і одружився з дочкою місцевого жителя Францішкою. Оскільки володіння магнатів були розкидані по Україні, то йому доводилось довго працювати в різних місцевостях.

Під час мешкання в містечку Іллінці (зараз Вінницька область) у листопаді 1801 року у Гощинських народився син, якого нарекли Северином. Там він провів перші роки життя і навіть пішов до парафіяльної школи, але незабаром батька перевели на нове місце, і він відвіз сина до Славути, де надалі ним опікувалися дід із бабою.

Северин змалечку відзначався жвавим, запальним темпераментом. Непокірливість і гарячковість буквально нуртували в його натурі, шукаючи виходу. Тож коли хлопець потрапив на очі князеві Сангушку, котрий саме відвідав Славуту, той добродушно назвав малого «гайдамакою».

У початковій школі Гощинський учився добре, але характер брав своє: бувши у ласці в ксьондза–префекта, він увійшов у затяте протистояння з директором. Коли ж хлопця примушували до послуху тілесними покараннями, то він заявляв, що відчуває не біль, а лише «істотну розкіш». Правда, це не зашкодило закінчити курс наук із похвальним листом, з яким у 1814–му батько віддав його до Вінницької гімназії, а через рік перевів до школи при базиліанському монастирі в Умані.

Тут його звела доля з Богданом Залеським, і дружба, що зав’язалась між хлопцями, серйозно вплинула на вибір Северином життєвого шляху. Доти він віршів не писав і навіть не мав на гадці, що може стати літератором. Залеський мав славу поета, і це розбудило бажання віршувати у Гощинського. «В тім зв’язку розбудився в мені орган поезії», — напише він згодом у спогадах.

Через два роки до школи вступив Міхал Грабовський, і таким чином в Умані зібралась трійця письменників–початківців, яким у майбутньому належало залишити яскравий слід у польській літературі, вплинувши на формування романтичного напряму.

Бунтівний характер Северина проявився й тут. Законфліктувавши зі шкільним префектом, котрий привселюдно його образив, Гощинський зненавидів свого наставника. Це була одна з причин, чому він покинув школу, не довчившись. Приблизно у той же час залишили Умань і його друзі.

Під кінець 1820 року Гощинський і Залеський приїжджають до Варшави. Оскільки батько Северина втратив місце, вони живуть там коштом багатшого Богдана. Обоє не тільки з головою поринають у літературне життя столиці, сприймаючи найновіші віяння із Заходу, — Гощинський ще й зав’язує стосунки із законспірованою визвольною Спілкою вільних братів–поляків. Відтоді підпільна робота на багато років стане його професією.

Перший варшавський період тривав недовго. Важкі матеріальні умови, арешт організаторів Спілки і жадоба активної діяльності підштовхнули Гощинського до неординарного вчинку. Він вирішує за прикладом Байрона податись до Греції, аби допомогти виборювати її незалежність. Коштів на дорогу не було — весь його статок становили 5 злотих, які дав Грабовський. Він відважується рушити у велику дорогу пішки, заходячи дорогою до знайомих. Сподівається, що таким чином дійде до Одеси, а звідти вже якось добереться морем до Греції.

Суперник Шекспіра і Гете

Вдалося добратись тільки до Умані. Спинившись тут на деякий час, він відновлює стосунки з учнями монастирської школи і організовує з них таємне товариство, наслідком діяльності якого мала постати «банда патріотична». Дуже скоро за допомогою шкільного префекта їх викрили, і Гощинський, ховаючись від переслідувань поліції, переходить на нелегальне становище. Цей період, який затягнувся на кілька років, був найважчим у його житті. Він мусить безперестанку змінювати місцеперебування, переходячи від одних знайомих до інших, проте весь час не припиняє писати лірику.

З’явився промінь сонця на горизонті тільки тоді, коли зустрів колишнього приятеля по уманській школі, і той надовго забрав поета до свого маєтку. «Цілий рік у Самгородку, життя порожнє і низьке, в любовних пригодах, в товаристві гусарів і т. д.», — так охарактеризує він те вимушене гостювання.

У 1926 році Міхал Грабовський та ще один молодий літератор Адам Креховецький, котрі повернулись в Україну, дізнаються про його скруту і запрошують до себе. Він перебирається на Кіровоградщину і довго живе то в Олександрівці у Грабовського, то у розкішному маєтку Креховецьких у Ліщинівці, де йому віддають під помешкання бібліотеку. Тут він міг вільно читати, думати, творити, тому почувався щасливим як ніколи.

Вони часто збираються разом, обговорюють письменницькі плани, активно листуються із Залеським. У них народжується задум створити видавництво і випускати літературний щорічник. Якраз тоді Гощинський активно працює над поемою «Канівський замок», яку нині вважають одним із найяскравіших творів «української школи». Вони збираються надрукувати цю поему в першому номері нового видання. Через рік, коли ідею щорічника реалізувати не вдалося, вони вирішують випустити «Канівський замок» окремим виданням. У 1928–му Гощинський ненадовго приїжджає до Варшави, і незабаром поема з’являється у вигляді книжки. «Пролог «Канівського замку» не блідне ані перед «Вальпургієвою ніччю» Гете, ані перед прологом «Макбета», — так невдовзі напише про неї Грабовський, який обрав амплуа літературного критика.

В основу її сюжету ліг один з епізодів Коліївщини — повстання 1768 року в Каневі під проводом Бондаренка, яке закінчилося взяттям замку і розправою над його захисниками. Симпатії автора цілком на боці повсталого народу, тому позитивним героєм виступає не комендант замку, а козак Небаба, в образі якого історики вбачають риси реального повстанця Неживого — ватажка, що діяв у місцевостях довкола Канева.

Поема органічно вписалася в тодішню байронівську традицію в романтизмі: крім зображення драматичних бойових епізодів, поет віддає данину і романтичному потаємному любовному зв’язку між дружиною керівника захисників замку Ксенею і ватажком повстанців. Ця сюжетна лінія уже є вигадкою автора. Що стосується літературної майстерності Гощинського, то колеги не раз закидали, що іноді йому бракувало естетичного чуття міри, були стилістичні огріхи. Однак усе це цілковито компенсувалося внутрішньою енергією твору, яскравими характерами дійових осіб. Та й ставлення поета до подій Коліївщини свідчило про переосмислення новим поколінням недавнього історичного досвіду. Повстанці не оцінювалися ним негативно, як це було досі. Вони, на думку Гощинського, лише відповідали жорстокістю на жорстокість. Тож не випадково сприйняття «Канівського замку» в польському суспільстві виявилося суперечливим.

Поет повстання

На час резонансного літературного дебюту відразу чималою поемою Гощинський уже був автором багатьох творів, хоч переважно і недрукованих. Тому коли в 1930 році він залишає Україну й перебирається до Варшави, його ім’я там уже знане. Поет вирішує надовго осісти в столиці і зайнятись виданням збірки поезій, заробляючи на хліб перекладами романів Вальтера Скотта.

Водночас він чекає вибуху визвольної революції, передчуття якої висіло в повітрі. Коли ж нарешті пролунав заклик до бою, Гощинський узявся за з­брою серед найперших: він перебував у числі тих вісімнадцяти сміливців, що першими вдерлися до Бельведерського палацу й оволоділи ним, тим самим подавши сигнал до розвитку повстання. Через сорок років він опише героїчну акцію та свою участь у ній в книжці «Бельведерська ніч».

Від початку революції Гощинський спочатку служить як доброволець у військовому корпусі генерала Дверніцького, потім виконує обов’язки ад’ютанта військового міністра. І водночас активно пише патріотичні пісні, які коштом військової комісії були видані єдиною збіркою «Побудка».

Після поразки повстання Гощинський не подався, як більшість, на еміграцію до Франції, а залишився в Галичині — у Львові. Сподіваючись на нове повстання, яке мало спалахнути незабаром, завзято зайнявся підпільною працею з його підготовки і став одним з організаторів таємного «Товариства польського народу». Виношував намір нелегально перебратися до Росії для підготовки революції, але зашкодили обставини.

Упродовж наступних семи років поет поєднував конспіративну діяльність із літературною, хоч писати вдавалося небагато. З–під його пера виходять ліричні поезії, поема «Собутка», літературно–критичні статті, а після поїздки в гори він видає блискучий «Щоденник подорожі до Татр».

Врешті Гощинський покидає Галичину і їде до Франції, де кілька років співробітничає в польській емігрантській періодиці. Там він пише повість «Король старого палацу» та книжку спогадів «Подорож мого життя».

Якраз тоді у поглядах назріває злам. Він зацікавлюється містичними ідеями, популярними серед частини польських емігрантів, і в листопаді 1842 року записує в щоденнику: «Не бачу ніде правди, тільки в ідеї Тов’янського, і його я приймаю остаточно і назавше». У новій духовній атмосфері Гощинський радикально віддалився від революційних кіл і навіть «мав думку про знищення всіх творів з того окресу, закритого вже для мене». На щастя, він цього не вчинив, бо — у світлі нового вчення — мав поважати власні поетичні твори «як сповідь минулого».

Наприкінці шістдесятих років поет страшенно бідує, у пору німецької облоги Парижа стоїть на порозі голодної смерті, якої уникає дивом. Дізнавшись про це, родичі та друзі з Галичини, які добре пам’ятали його колишні заслуги, в 1872–му забрали його до Львова, де забезпечили скромну, але спокійну старість. Через чотири роки автора «Канівського замку» не стало.