Олена Чуб: Дивіться на мене й самі займайтеся спортом!

Більшу частину року спортивна довгожителька проводить у Яреськах, що на Полтавщині. Тут її родині належать два будинки, один з яких, двоповерховий, Олена Федорівна збудувала сама. Причому почала будувати його в 64 роки. А жити в жодному з них не може — жалюгідної пенсії не вистачає на опалення. Тож відколи похолодало, багаторазова чемпіонка світу перебивається в тісній літній кухоньці, яку зігріває трішки газом, трішки дровами. Через економію пані Чуб не їсть м’яса й риби, але серйозно навантажує свій організм. За останні два роки вона поповнила скарбничку ще кількома медалями легкоатлетичних та лижних змагань у своїй віковій категорії.

«Під час війни й подумати не могла, що колись обніматимусь із німцями»

Слухаєш Олену Федорівну — ніби захопливу книгу читаєш:

— Поряд із садибою, де мешкаю нині, досі стоїть батьківський дім. Радянська влада відібрала в моєї сім’ї все — садибу, худобу, землю. Нам «світили» Соловки, але врятувало, що старший брат служив у Червоній армії на кордоні з Польщею. Хоч комуністи й познущалася з нас, усі троє братів були справжніми патріотами.

Я була найменшою й найспортивнішою — могла залізти на найвище дерево, а обігнати мене ніхто не міг. Батько змушував нас робити зарядку, а на п’ять років змайстрував мені з діжки лижі... Можливо, саме тому я одна з найсильніших лижниць світу серед ветеранів.

Свого часу займалася гімнастикою, легкою атлетикою, ковзанярським і лижним спортом, альпінізмом. Двічі стояла на вершині Ельбрусу. А під час третього сходження (дійти до вершини не дали тоді погодні умови) друзі подарували мені на 55–річчя намет–«сріблянку». Тоді я й уявити не могла, що об’їжджу з ним ледь не весь світ...

— Олено Федорівно, але ж ви вже начебто в зовсім неспортивному віці...

— Я пишаюся тим, що й у 83 продовжую перемагати на чемпіонатах світу, що я найсильніша й найвитриваліша — виграю практично на всіх дистанціях. Тільки за «золотом» 15 разів піднімалася на п’єдестал пошани. А скільки ж іще срібних, бронзових медалей... Я пережила колективізацію, Голодомор, війну, двічі тікала, коли мене намагалися вивезти до Німеччини. Тоді й думати не могла, що настане час — і побуваю в Німеччині, Італії, Австрії, що не боятимуся німців, що ми обніматимемося. Завжди , коли піднімаюся на п’єдестал пошани, говорю через перекладача: «Я така рада, що ми не воюємо, а обнімаємося, радіємо за успіхи одне одного».

— І заради ж чого ви продовжуєте випробовувати свій організм?

— На світові чемпіонати я їжджу, аби довести всім, що в будь–якому віці можна добре почуватися, мати чудовий настрій і інтерес до життя. Тож дивіться на мене й самі займайтеся спортом. Щодня я тренуюся п’ять–шість годин, кожного ранку роблю зарядку. Тільки–но кидаю вправи хоч на деякий час — дуже слабну.

А люди не розуміють користі спорту для здоров’я, кажуть: ми й так рухаємося. Але ж потрібно давати навантаження всім групам м’язів. У 83 роки в мене не болять ноги, я ніколи не користуюся ліфтом.

В Яреськах я вкатала доріжку навколо городу завдовжки 250 метрів. Коли земля підмерзає, стаю на роликові лижі й «намотую» перед сном по 15–20 км. Коли випадає сніг — на звичайних лижах їду. А в полі п’ятикілометрова траса, щодня бігаю щонайменше по 10 км. Там удосконалююся і в спортивній ходьбі.

Якщо почуваюся зле — не лягаю в ліжко, а виходжу на дистанцію й допомагаю сердечку працювати. Уже багато років не вживаю ніяких ліків — хіба що вітамінні домішки. Стараюся якомога більше часу проводити в селі, де навіть повітря цілюще. Їм продукти, якими люди часто нехтують: гарбуз, земляну ріпу, бузину, п’ю козяче молоко. На всі чемпіонати вожу з собою намет, сало й «геркулес».

Коли у 2003 році летіла на чемпіонат світу з легкої атлетики в Америку, боялася, якби на кордоні не відібрали сало й вівсянку, бо на руки мені видали лише... 73 долари. Аж виявилося: мої речі загубили... А коли мандрували до Пуерто–Ріко, багаж прилетів іншим літаком раніше за нас і його ніхто не перевіряв. Тож мала свій харч із собою.

Зі США я привезла дві «бронзи» й «срібло», а згодом з чемпіонату Європи в Чехії — золоту медаль.

Що ж до лиж, то, наприклад, на чемпіонаті світу з лижного спорту в Австрії я обігнала господарку, хоча вона добре знала трасу.

«Найбільша проблема — гроші для участі в змаганнях»

— А бувають невдачі, коли хочеться розплакатися?

— В Австралії я здобула «срібло» зі спортивної ходьби на 5 км, а на вдвічі більшій дистанції мене зняли з перегонів — мовляв, порушила техніку ходьби. Насправді організаторам дуже хотілося підняти якнайвище свою співвітчизницю, попереду якої йшла я. Тоді ледве не плакала, а дівчата з нашої команди втішали. Оце така в мене була психологічна травма.

— Як же ви взагалі надумали займатися спортом у солідному віці?

— Закінчивши Київський інститут фізкультури, я 40 років пропрацювала вчителькою в 177–й столичній школі. Якось на зустрічі випускників однокурсниця, що нині мешкає в Москві, розповіла, що ще із 1972 року виступає за Росію на чемпіонатах світу з легкої атлетики, про які я вперше почула. Я вирішила також піти за подругою й навідалася до Держкомспорту. Заявку–то вони надішлють, але кошти...

Гроші на поїздку — моя найперша проблема. Часто допомагає голова Солом’янської райдержадміністрації Києва Іван Сидоров, який знає мене ще відтоді, як я працювала вчителькою.

— Яким дистанціям надаєте перевагу?

— На чемпіонат світу з легкої атлетики я просила послати заявку на пробіг довжиною 1,5 км. Коли ж приїхала до Італії, знайшла своє прізвище в списках кандидатів на... стометрівку. А я краще почуваюся на довгих дистанціях. Проте довелося бігти — показала четвертий результат.

У 1999 році на дебютному для себе чемпіонаті в Англії прийшла до фінішу другою в спортивній ходьбі на 5 км. А за рік у Іспанії виграла першу золоту медаль... Потім згадала, що на лижні я почуваюся краще, ніж на біговій доріжці. І у 2001 році привезла три срібні медалі з лижного чемпіонату в Австрії, де мене обійшла лише семиразова чемпіонка Олімпійських ігор.

У 2002 році привезла три золоті медалі з Канади за успіхи в спортивній ходьбі на 10, 15 і 20 км. У 2004 році на чемпіонаті світу з лижного спорту, на дистанціях 15 і 20 км здобула дві срібні медалі.

«Вдягла в готелі кофту з написом «Україна», а спортивні труси... забула»

— Несподіванки якісь з вами траплялися на змаганнях?

— У Австралії організатори здивували в готелі шведським столом, а я звикла собі більше довіряти... Тоді я ледь не пропустила старт. Вдягла в готелі кофту з написом «Україна», а спортивні труси... забула.

На стадіоні суддя не хотів мене допускати — я плачу: так далеко забилася, на мене витратили величезні гроші. Аж тут усі учасниці мене обступили: одні допомагають зняти кросівки, інші — штани, а треті — вдягають... спортивні труси. Мої хвилювання винагороджуються: 5–кілометрову дистанцію долаю другою. Потім біжу 800 метрів — і одержую «бронзу».

— Зате найуспішніші, як ви стверджуєте, минулий і нинішній роки.

— У 2006 році — розіграш Кубка світу майстрів лижного спорту в Італії — мої три золоті медалі. На чемпіонаті Європи з легкої атлетики в Польщі 5–кілометрову дистанцію долаю першою. У нинішньому році перемогла в «матчі п’ятьох», який проходив у Білорусі.

У березні на чемпіонаті світу у Фінляндії я була найсильнішою серед ветеранів–лижниць, вигравши на трьох дистанціях. Потім ми спустилися з гір у Гельсінкі, де я виграла ще дві золоті медалі (за спортивну ходьбу на дистанціях 3 і 5 км).

Улітку в мене був чемпіонат... А де ж був чемпіонат? Згадала — в Італії. Я йшла 5 км спортивною ходьбою й одержала «бронзу». Чим іще запам’ятався цей чемпіонат? Зазвичай добираюся до місця змагань на перекладних, сплю в наметі, їм свої сало й вівсянку. Бо грішми, які виділяють на мене, зазвичай розпоряджається хтось інший. А цього разу гроші видали мені на руки. Тож в Італії жила не гірше за своїх суперниць.

«Хочу долучити до спорту всіх»

— Куди збираєтеся їхати найближчим часом?

— На черзі чемпіонати світу у Франції й Америці, наразі займаюся пошуками фінансів. Відчуваю, що мені потрібні ці старти, бо мети своєї я так і не досягла. Хочу, щоб, дивлячись на мене, усі почали займатися спортом.

— Кажуть, ви ще й стадіони будуєте...

— Ну, це не зовсім так. Я стукала у двері чиновників і говорила: «У такому великому селі, як Яреськи, — жодного стадіону!». Мені відповідали: «Бабусю, який спорт? Який стадіон?» Аж ось тодішній керівник місцевого господарства Михайло Сукач почув мене й виділив у самому центрі гектар землі... Тепер є й стадіон, і десять ігрових майданчиків. Але ж вони весь час порожні. Я привожу туди тачкою сітки й м’ячі — а ніхто не приходить...

— Олено Федорівно, а є у вашій родині хтось ще такий же спортивний, як і ви?

— На жаль, немає. Донька Наталя була лікарем, онучка Марина — менеджер з туризму. Поряд з їхнім будинком у Броварах — парк. Часто кажу їм: підіть, мовляв, погуляйте. Ні, сидять перед телевізором. Одна тільки правнучка Еліна не посидить і хвилини. Ото вже справді спортивна дитина!

Ганна ЯРОШЕНКО