За радянських часів нехитрий витвір людства для ідентифікації окремої особи — паспорт — було перетворено на могутній інструмент знущання над людиною. Найбільша частина суспільства — селяни — взагалі була позбавлена права на отримання «серпастого, молоткастого, совєтского паспорта» і таким чином практично не мала можливості покинути свій «концтабір» — колгосп. Усіх решту паспорт прив'язував до місця роботи і місця проживання. Означення місця, де людина мешкає, вилилось у витончену єзуїтську систему прописки.
Незалежній Україні після десятирічної боротьби вдалося зламати цю практику і відмінити у 2001 році вказаний шедевр сталінських часів. Ідейно-правові основи нових цивілізованих підходів до цього питання було викладено в законопроекті народного депутата України Олега Зарубінського «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», який нещодавно було підписано Президентом. Проте, зрозуміло, це не звільняє нас від певних проблем, бо, що не кажіть, але окрема людина, а тим більше суспільство, не можуть існувати у вигляді виокремлених особистостей, ніяким чином не зв'язаних між собою і державою.
Саме тому цим законом запропоновано, аби кожна особа зареєструвалася за місцем проживання або перебування, якщо вона змінить адресу. Відповідно, треба було б створити якийсь загальний реєстр, в якому накопичувалися б певні дані про кожну людину країни, починаючи від перших днів її життя. Як це має бути зроблено? Передусім, із максимальними зручностями для людини, при мінімумі витрат її часу і, що дуже важливо, грошей.
Отже, держава, а саме — Верховна Рада, при розробці відповідного закону про таку реєстрацію має, в першу чергу, дбати про інтереси громадянина. Функція реєстрації повинна бути конфіденційною, не має слугувати засобом викачування грошей з населення і фінансуватися тільки в межах своїх потреб. Виходячи з цього, давайте подивимося, як у нашій державі розв'язуватимуть окреслені питання.
До Верховної Ради вже внесено два законопроекти щодо створення реєстру фізичних осіб в Україні. Особливо вражаючим є другий (за часом подання). Його запропонувала група авторів на чолі з депутатом Оніщуком. Коли читаєш проект, то відчуваєш, як тебе огортають «добрі совєтські» часи. Все зроблено не для людини, а для держави. Найбільш яскраво це продемонстровано у статті в газеті «Факти» від 23 грудня 2003 року: «Населення зарубіжних країн із розумінням ставиться до того, що їх уряди хочуть досягти максимальної безпеки, а тому вимагають від своїх громадян не демонструвати, ким вони є, а доводити, хто вони». Якби вже згадане населення зарубіжних країн почуло від своїх урядів про такі новації, то щонайменше воно було б дуже здивоване. Так, у Сполучених Штатах Америки зараз справді вводиться практика фотографування і навіть дактилоскопії іноземців, які прибувають до них з-за кордону. Але ж це щодо іноземців, а не своїх громадян. Та навіть цей захід викликав досить негативну реакцію багатьох країн. І у відповідь у Сполучених таки Штатах, але вже Бразилії застосовано таку саму процедуру для американських туристів.
Якщо ж повернутися до наших справ, то от уже точно: «З чим боролися, на те й напоролися». Не мені мають довести, що я не я, а, навпаки, я маю переконати державу у своїй ідентичності. З Єдиного реєстру створюють такого собі поліційно-бюрократичного монстра. Для того, щоб бути вперше занесеним до реєстру, треба надати 22 групи даних, частина з яких має, в свою чергу, розгалужений вигляд.
Кількість документів, що мають підтверджувати правильність даних, які особа повідомляє при своїй реєстрації, буде просто жахливою. І спробуйте не надати хоча б один документ, адже тоді вам буде відмовлено в реєстрації. Все поставлено з ніг на голову: не реєстрація для тебе, а ти для реєстрації. Що вже тут казати про бомжів, адже за такою схемою таку особу буде просто викинуто за межі суспільства.
Знову на світ Божий витягнуто питання про реєстраційний номер. Скільки було боротьби з віруючими при впровадженні ідентифікаційних номерів платників податків. Замість того, щоб використати ці, вже встановлені номери для реєстрації фізичних осіб, вводиться нова жорстка система реєстраційних номерів. Про те, щоб розробити якусь окрему схему для людей, котрі не хочуть ідентифікуватися якимось номером, годі й казати. Самі номери в законопроекті постулюються як «основна, неповторна та неодмінна ідентифікуюча ознака фізичної особи». Такою чорною магією віє від подібних новацій, аж починає здаватися, що ти сам перетворюєшся на якийсь номер.
З відвертою безцеремонністю пропонується докопатися до деяких делікатних речей, які стосуються людини. Йдеться, насамперед, про «розшук, судові рішення, у тому числі про відбуття покарання». Одразу починає здаватися, що рукою авторів водив прісної пам'яті обер-прокурор сталінського періоду Андрій Януарійович Вишинський. Про яку наближеність до цивілізованого світу ми можемо говорити, стикаючись з такою новелою.
А чого варті вимоги про подання відомостей стосовно «належності до категорії осіб iз певними захворюваннями», а також про різні обмеження: дієздатності, на придбання зброї, на управління транспортними засобами. Де ж, до біса, право людини на медичну таємницю? Один з авторів дуже бідкається, що невідомо, скільки від нас виїхало за рубіж хворих на туберкульоз чи психічно хворих. Така спрямованість інтересів поза межі країни виглядає щонайменше дивною. Для чого і кому це потрібно? Мабуть, нас більше має цікавити, скільки такого люду в'їхало до нас. Але справа ця настільки делікатна, що навряд чи у громадянському суспільстві такі дані будуть якимось чином поширюватися. Ми ніяк не можемо, точніше, навіть не хочемо вичавлювати з себе раба, як колись закликав до цього Чехов.
Характерним є те, на кого покладають автори законопроекту загальне ведення Реєстру. Виходячи з вищенаведеного, ви, мабуть, уже здогадалися, що автори могли доручити цю функцію, зрозуміло ж, силовій структурі. Хоча, якщо ми говоримо про намагання збудувати громадянське суспільство, саме цього робити не слід. Згадаймо, як говорив Черномирдін про вихованців радянської епохи: «Яку б партію вони не намагалися створити, зрештою, на виході отримували КПРС». МВС, звісно, має бути одним з користувачів Реєстру, але в жодному разі — не його фундатором та ідейним спрямовувачем. Принагідно така функція найбільше пасує Міністерству юстиції або виокремленому Департаменту під егідою того ж таки Міністерства юстиції.
Однак справжні двигуни цих нововведень стають зрозумілішими, коли починаємо знайомитися з фінансовою стороною справи. За кожен паспорт, кожну ідентифікаційну карту пропонується сплатити, відповідно, аж по 5 неоподатковуваних мінімумів, тобто загалом це становить 170 гривень на кожну особу. Якщо чисельність населення в Україні 48 млн. чоловік, то кругом-бігом йдеться приблизно про 8 млрд. 200 млн. гривень. До того ж не забуватимемо, що собівартість самої операції введення і підтримання Реєстру не перевищуватиме 1 млрд. гривень за найближчі 10 років. Тобто норма прибутку становить щонайменше 800 відсотків. Якщо ми згадаємо визначення Карла Маркса про стадії поведінки капіталу залежно від величини прибутку, то там зазначено, що при цифрі 400 відсотків «капітал звіріє». Тому при вдвічі більшій цифрі норми прибутку він узагалі, мабуть, сатаніє.
Саме тут собака заритий. Наріжним каменем проблеми стає якомога більша кількість охоплених реєстрацією осіб. І до того ж за якомога коротший проміжок часу. В проекті закону начебто дозволяється використання наявних документів. Справді, в перехідних положеннях не заперечується користування існуючими документами, що «підтверджують громадянство та посвідчують особу». Але вже в наступному розділі виводиться з обігу закордонний паспорт, що одразу робить усі існуючі закордонні паспорти нелегітимними.
Ідентифікаційний документ фізичної особи в законопроекті визначено як основний документ, «який ідентифікує фізичну особу». Через те, що до цього часу такого документа у вжитку не було, треба думати, що всі фізичні особи в Україні обов'язково мусять їх отримати. Взагалі, функція ідентифікаційного документа фізичної особи в законопроекті зовсім не зрозуміла. Адже паспорт має однією зі своїх функцій ідентифікацію людини. Отже, використання ще одного документа такого ж призначення видається, щонайперше, недоречним.
Усе це можна зробити набагато простіше. Справді, обійтися без загальної реєстрації населення ми не зможемо вже найближчим часом. Тому протягом якогось терміну (можливо, за 2-3 роки) потрібно було б її здійснити. Але саме про строки, послідовність такої процедури в законопроекті ані слова. Було б доречно сумістити, по-перше, цю процедуру з реєстрацією людини, яка змінює місце свого проживання. Для решти цю процедуру можна було б провести в порядку якоїсь черговості. Для цього громадянин на основі дуже обмеженої кількості документів заповнює реєстраційну анкету, яку певним чином обробляють. Після цього він у своєму так званому «внутрішньому паспорті» отримує позначку про проходження реєстрації, і туди ж таки заносять його ідентифікаційний код. Для осіб, які вже раніше були зареєстровані як платники податків, це й буде їхній загальний реєстраційний код. Решті, яка його не мала, буде надано відповідний номер, або за бажанням — його аналог. Таким чином, внутрішній паспорт старого зразка слугуватиме людині все його життя. І тільки за його бажанням він може отримати новий паспорт із мікрочіпом та іншими «прибамбасами». Свідоцтво про народження теж не змінить свою функцію, бо це, як і свідоцтво про шлюб, є загальноприйнятний у світі запис акта громадського стану. І знов-таки, за бажанням батьків, вони можуть одразу при народженні дитини отримати її паспорт. Зрозуміло, ціна видачі таких паспортів має бути такою ж, як і раніше, а саме — один неоподатковуваний мінімум, тобто 17 гривень.
Якщо ж людина хоче виїхати за якоюсь потребою за кордон, вона може скористатися своїм діючим закордонним паспортом або отримати такий паспорт, але вже нового зразка. Це ж саме стосується дітей і підлітків до 18 років. Така схема ставить у центр проблеми реєстрації людини, а не отримання безлічі документів. У законопроекті, що розглядається, превалює поліційна функція документа, і тому пропонується така всеохопність людей у цій процедурі і в найкоротший строк. Якщо ж не відмовлятися від уже вживаної системи наявності двох паспортів, це суттєво скоротить видатки людей і спростить проблему. Навіть якщо передбачити, що всі люди, врешті-решт, отримають нові паспорти, то це для окремої людини коштуватиме лише 17 гривень, а загалом в Україні — 800 млн. гривень. Якщо ж до цього додати, що ще 10 мільйонам людей потрібні закордонні паспорти з вартістю процедури у 85 гривень, то це на круг становитиме не більше 850 млн. гривень.
Таким чином, по максимуму від населення, але за суттєво більший термін буде отримано близько 1 млрд. 650 млн. гривень. А це майже в 5 разів менше, ніж у випадку прийняття законопроекту Оніщука «сотоварищі». І знову підкреслюємо, що людині, яка не виїжджає за кордон, ця процедура коштуватиме 17 гривень, а в законопроекті Оніщука — 170 гривень.
Чому ми пропонуємо саме таку схему — з двома паспортами? Паспорт для виїзду за кордон повинен мати форму брошури, адже треба ставити візові позначки. Для людей, які часто бувають за кордоном, паспорт можна буде обміняти раніше цього терміну, але, в ньому вже немає місця для занесення віз. Паспорт для внутрішнього користування потрібен набагато більшій кількості людей, але водночас може мати значно простішу форму, зокрема у вигляді пластикової картки з вмонтованим мікрочіпом і оцифрованою фотокарткою. Але, знов-таки, постає питання про потребу заміни картки в залежності від зміни зовнішнього вигляду людини протягом великих відрізків часу. Зрозуміло, при тій захмарній вартості, що пропонується в законопроекті Оніщука, чотири паспорти протягом життя однієї людини буде досить дорогим задоволенням.
А те, що навколо цієї справи будуть прокладені канали для перетікання грошей громадян до кишень спритних ділків, покажемо на двох простих прикладах із паспортно-візової сфери. Вам треба викликати в гості людину з-за закордону. Приходите у відділ віз та реєстрацій, просите у співробітника з погонами анкету для цієї справи. Він (або вона) вам починає розповідати, що анкет вони не видають, і посилає до дівчат-друкарок, які сидять тут-таки в коридорі напоготові. Вже ці дівчата дають анкету, але за це треба сплатити 40 гривень на користь приватного підприємця Іваненка, Петренка або Сидоренка. Сплачуєте за анкету в філії банку за ці, начебто, консультації. Приходите знову до співробітника в погонах із заповненою анкетою. Перше, що вас запитають: «Ви заплатили приватному підприємцю такому-то за анкету?». І тільки після цього починають працювати з вашими документами. Де осідають гроші громадян, мабуть, не треба пояснювати. Тепер другий приклад. За останній рік в Україні було налагоджено надання закордонних паспортів згідно з вимогами Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС). І що ж ви думаєте? На шпальтах газет одразу ж з'явилися оголошення фірмочок про послуги в отриманні таких документів. Схема така сама, як і в попередньому випадку.
А тепер про знаменитий рояль, який принагідно стояв у кущах. Авторка згаданої статті у газеті«Факти» дуже розлого і барвисто розповідає про швейцарське устаткування для потреб процедури видачі документів. У людей, хто прочитав публікацію, складається враження, що в нас, зрозуміло, нічого схожого на цей писк останньої моди в паспортній сфері немає. А нічогісінько подібного! Згідно з вимогами тієї ж таки ЄДАПС в Україні ще кілька років тому було оголошено тендер на закупівлю і впровадження устаткування для паспортизації. Його виграла одна з компаній, але не швейцарська. Було поставлено устаткування першої черги, яке показало себе з найкращого боку.
І після цього все почалося. Робиться все можливе, аби загальмувати подальші роботи на вже освоєному устаткуванні. Більше того, пішли розмови, і не тільки розмови, про те, що треба розірвати угоду з тими, хто постачає в Україну обладнання відповідно до результатів тендера. Згадується Шевченкове: «Чому ця сакля не нами дана?». В цьому сенсі Україну можуть звинуватити у недотриманні юридичних домовленостей, як це було вже не раз.
Слід зауважити, що розгортання робіт щодо створення ЄДАПС відбувалося в умовах вкрай обмеженого фінансування. Тому устаткування другої черги ще досі не розмитнене. Зрештою, у Державному бюджеті на 2004 рік передбачено видатки на розвиток ЄДАПС у 84,3 млн. гривень. Здавалося б, і карти в руки. Але, як ми бачимо, дехто докумекав, що можна мати таки непоганий бізнес на паспортній галузі. А якщо до цього додати й купу інших документів, які законопроектом пропонується віднести до Єдиного реєстру (посвідчення водія, пенсійна картка тощо, всього 10 документів), то це створює годівницю неймовірних розмірів, і годуватися з неї можна дуже довго.
Як же тоді бути з тендером, з тим устаткуванням, що вже працює? Як кажуть росіяни: «Если нельзя, но очень хочется, то можно». От і вибудовується під «прекрасну швейцарську техніку» законопроект, що за своїми поліційними засадами нагадує «уложения» Миколи І або драконівські сталінські закони. І до чого тут інтереси справи, малі статки наших громадян, коли є прекрасний бізнес-план, як викачувати мільярди гривень із населення.
Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ,
Надзвичайний і Повноважний Посол України.
