Біологічно активний поет

В Олеся Ільченка цього року вийшло чотири книжки, п’ята на підході — чим не алібі інформприводу? Але якби вийшла, скажімо, тільки одна — «альбом поезій» «Деякі сни, або Київ, якого немає», я би все одно взяла це інтерв’ю. Надійнішого способу навіяти ліричний настрій із сирістю ностальгії, безпричинного суму і ніжності за напівтонами зустрічей, кольоровими скельцями сутінкових розмов, світу без корпоративних зв’язків, лише з внутрішніми порухами, ніж полистати альбом із чорно–білим Києвом 80–х і «перехилити» кілька віршів Ільченка, у цьому осінньо–зимовому проміжку я не знаю. Хороша поезія не потребує додатків і доповнень, але я по–газетному мушу сказати, що біолог за першим фахом і літературний працівник за другим Олесь Ільченко у 2007 році збагатив дитячу літературу суттєвими книжками — перші шість історій казки «Таємниця старої обсерваторії», іронічні казки «Король, козак, крук», томик у серії «Життя видатних дітей», і зараз готується до друку друга частина «Обсерваторії». І все написане, крім віршів, замовило, або спровокувало видавництво «Грані–Т».

Спілкуватися з Олесем Ільченком легко і приємно — по–перше, він деякий час працював у журналістиці і є людиною доволі світською. По–друге, його «київськість» кардинально відрізняється від «оголтєлості» полтавців, ніжинців, новояворівців, які приїхали підкоряти столицю — він може собі дозволити бути вальяжним, дружнім і поблажливим. По–третє, Олесь Ільченко — не зациклений. Він за освітою біолог, закінчив заочно московський літінститут, працював науковим редактором у науковому видавництві, сім років віддав журналістиці (за цей час не написав жодного вірша — плата!), останні кілька років трудився на каналі «1+1» — придумував запитання для «Першого мільйона», «Форту Буайярд», «Найрозумнішого» — минулого тижня радісно повідомив, що звільнився. В дитинстві відмовився від пропозиції класика українського кіно Віктора Івченка зіграти іншого класика — малого Довженка в екранізації «Зачарованої Десни». Він колекціонує старі київські цеглини, любить подорожувати й інколи ходить з друзями фотографувати зникаючий Київ. Написав 9 сценаріїв, за одним зняли кіно. Та досить запихати всю людину в один вруб до інтерв’ю, отже про поезію.

«Коли Москалець порівнює із неокласиками, це має бути приємно»

— Це була моя, абсолютно прагматична ідея поєднати вірші і фотографії, бо гола книга віршів у наш час може пройти непоміченою. З іншого боку, якщо видавати просто фотографії Києва, які я робив починаючи з 1979 року, а найактивнішим в цьому плані видався 1982–й, то це теж доволі зужитий прийом: ось Київ такий і поруч куточок, яким він зараз не є. А мені хотілося зробити зовсім інше — не архітектурний альбом фотографій, а емоційну подачу цього враження від віртуального вже Києва. З іншого боку, це якась мікроакція у вигляді книжки — Київ, як пісок крізь пальці, йде, і це повна біда. Я народився і виріс у Києві, потім нікуди не виїжджаючи — змінилися люди, будинки, обстановка — відчув, що я біла ворона, емігрант. Такі парадокси існування.

— Олесю, мені хочеться захистити цю книжку від звинувачень у раціональності. Вона так особистісно сприймається, як поетів погляд на місто.

— Погляд через віконечко фотоапарата — це завжди особистісний погляд. Але з цією книжкою траплялися й зовсім містичні речі. Свого часу я не друкував усіх плівок, деякі вважав невдалими, якісь мені не подобались, тож дизайн–бюро «Марка Твен», якому видавництво замовило дизайн книжки, вибирало з кількох плівок фотографії на свій розсуд. І раптом у книжці на 30–й сторінці я побачив фотографію своєї покійної мами серед того Києва, якого немає...

Особистісний погляд — він ще й через те, що більшість фотографій зроблені саме в тому районі, де я жив і живу — це від Лук’янівки до площі Богдана Хмельницького, від Саксаганського до Подолу, колись на старих мапах він називався «Старокиевский полицейский участок». І для мене там деякі кадри дуже дорогі, а коли в сторонніх людей виникають подібні відчуття, мені дуже приємно.

— За вашим відчуттям, настрій старих фотографій і останніх свіжих віршів збігається?

— Так, тому ця книжка й сприймається, я сподіваюся, як цілісний проект. Тому що настрій у віршах такий... У мене барабанно–оптимістичних взагалі не було. Формальна прив’язка — ці вірші суто урбаністичні. А якими вони мають бути, коли я виріс на асфальті. З іншого боку, є якась сув’язь емоційного стану, чорно–білих фотографій і віршів, у яких відчувається плин часу, який мене завжди інтригує — річ, якої начебто немає, але всі його відчувають. Багато фізиків взагалі заперечують його існування, і водночас усі говорять про час, який минає, і ми минаємо у часі.

— Третя, дуже гармонійна складова цієї книжки — післямова Костянтина Москальця. Те, про що ти можеш здогадуватися як читач, або те, що у віршах звучить натяками, він формулює дуже точно у критичному есеї.

— Я попросив його написати післямову до майбутньої книги. Він читав вірші, знав про ці фотографії, деякі з них бачив, але не бачив цієї цілісності. Та він дуже давно знає автора — ми з ним однокурсники по московському літінституту, і дуже тонко все відчуває. І він володіє унікальним даром — всі його післямови чи передмови до книжок не псують ці книжки, а тільки поліпшують.

— У ваших віршах немає нічого манірного, епатажного чи ефектного, вона спокійна, самодостатня і, як пише Москалець, схожа на неокласиків.

— Важко заперечувати Москальцю, тим паче що Зерова я справді люблю... І Рильський, коли він був серед неокласиків, і Филипович, і Юрій Клен — це п’ятірне гроно, як про них писали, просто золота сторінка української поезії. Очевидно, у мені десь ці зразки сидять, може, це й мінус? А з іншого боку, коли Москалець порівнює з такими титанами, мусить бути приємно. Це може бути відлуння неокласиків — все–таки слова «флешка», «комп» не дуже пасують до неокласичних віршів. Так мені хотілося ці вірші робити сучасними, щоб було зрозуміло, що дія відбувається зараз.

«Біологічний хвіст» поета Ільченка

— Це сьома книжка поезій. А як же стосовно того, що вірші пишуть до 30, коли вирують емоції, пристрасті і гормони, а після 30 переходять на прозу?

— Так я й перейшов трохи на прозу.

— Це закономірно, але важливо, щоб вірші продовжували приходити.

— Так, багато поетів з часом переходять на прозу і мало кому вдається паралельно писати прозу і вірші. Як гарно завжди каже Федюк: поезія — дама примхлива і ревнива, і вона не прощає переходу до прози. Оскільки останній рік я пишу прозу для дітей, то побачимо, на чому воно окошиться. Але в періоди, коли вірші не пишуться, охоплює досить неприємне відчуття якоїсь імпотенції. І ти чекаєш того моменту, коли воно прийде (а раптом не прийде?) і ця інтрига зберігається. І раптом, коли вони пишуться, особливо взимку, ти відчуваєш, що починає щось бриніти. Це настільки приємний, навіть наркотичний стан — передчуття, навіть не писання, а передчуття, коли ти ще не знаєш слів, але відчуваєш, що щось таке буде — один вірш чи кілька... Не знаю, побачимо, зима попереду...

— А ви тільки взимку пишете вірші?

— Здебільшого так. Не знаю чому. Мене здивували слова дружини, коли вона сказала: а чому ти не пишеш вірші, зараз же лютий! А лютий чомусь зав­жди ударний місяць.

— «Февраль. Достать чернил и плакать». Майже за класиком...

— Десь так.

— Ви уже спробували себе в прозі, поки — в дитячій...

— У мене є задум одного роману, я сподіваюся колись його здійснити. Ця історія мені здавалась абсолютно неймовірною — в житті так не буває і бути не може, чиста гра моєї уяви. До того часу, поки в один прекрасний день, чекаючи з роботи свого друга, я гуляв із його дівчиною Франкфуртом–на–Майні. Почався дощ, ми зайшли в кав’ярню і знічев’я почали говорити про все на світі. Оскільки це була людина ще з третьої країни, я розумів, що, можливо, більше ніколи в житті її більше не побачу і подумав, що можна трохи відкрити таємницю. Тим паче що вона була людиною саме того фаху, який мене дуже цікавив. І коли я в загальних рисах розповів свій задум, співрозмовниця просто змінилася на обличчі і сказала, що ця історія, практично вся, трапилася з нею. Я був приголомшений, вона — не менш приголомшена. І вона розповіла мені деякі деталі, які я бачив, але не міг повірити, що таке є в житті. Це давно вже крутиться, але проза — настільки окремішня річ, як казав мені Валерій Шевчук, треба себе пригвинтити до стільця і писати. А стиль і ритм життя в Києві не надається до такої скрупульозної праці, так що я чекаю, поки воно викристалізується.

Проза — це колосальна щоденна робота. Поезія — здатність вловити і зафіксувати якийсь настрій, погляд на вулиці, мокру гілку на дереві, запах смородини, який ти раптом почуєш десь на дачі. І все це може бути поштовхом до написання чогось. Може бути якийсь напівзабутий рядок, на який ти наштовхуєшся у Рільке і звідси виростає інша річ, але саме цей настрій Рільке був каталізатором нової хімічної реакції. Тут треба мати, як у музикантів, вухо, настроєне на вловлювання гармонійних звуків.

— У проекті «Грані–Т», коли дорослі письменники писали дитячі книжки, ви дебютували вперше, так? Судячи з того, що за рік ви видали три дитячі книжки, вони вам пішли.

— У мене був один дебют давнішній — 20 років тому я написав віршовану казочку для дітей про пана Горобця і пані Синичку. І все. Леся Воронина розповіла мені про цей проект, який заснувало «Грані–Т», я приніс уривок першої книжки «Таємниці старої обсерваторії» — одну сторінку комп’ютерного тексту. Після цього зі мною уклали угоду на 12 казок. Я несподівано для себе потрапив у видавничу кабалу, чим надзвичайно задоволений, бо це дисциплінує, організовує і так далі. Вийшло шість книжок, я вже закінчив решту шість, потім вийшло друком «Життя видатних дітей», а тепер верстаємо книжку іронічних казок — їх сім (книжка вийшла друком минулого тижня. — Авт.). Потім ще одна моя ініціатива була сприйнята — це вже ностальгія за біологією: зробити книгу про птахів України.

— Нарешті.

— Це хороше слово «нарешті», тому що такий довідник «Птахи України» виходив аж у 1974 році. Я хотів, щоб це була не компіляція, у мене є багато власних спостережень за птахами: вони — дуже вдячний об’єкт для спостережень, з цього власне починається біологія. Мені хотілося зробити невеликі, читабельні для дітей тексти, де б не було ніякої абракадабри, нісенітниць і байок, які не відповідають дійсності. Я хотів узяти типові види, що живуть у місті, в горах, в лісостепу, в степу, показати, що Україна дуже різноманітна країна з погляду орнітолога. Особливо показати міським дітям, що крім голуба і горобця, існує маса інших птахів, яких ви просто не помічаєте. Навіть коли народ каже на будь–яку велику чорну птаху — ворона, це теж не завжди правильно. Ворони якраз сірі. У цій книзі є й друге завдання — мені хотілося поновити, актуалізувати українські питомі назви птахів, які, на жаль, або забуті, або існує плутанина з російською мовою, треба просто нормалізувати, як сказав би біолог, номенклатуру, щоб люди знали ці назви. Є народні назви і вальдшнепа, і пелікана, адже пелікани гніздують в Україні. Невже це не цікаво?

— І яка ж народна назва пелікана?

— Баба. Вони сидять справді, як старі баби, ввібгавши голови в плечі, гріються на сонці. Їм дуже пасує ця назва, коли вони не в польоті, а на березі. Я сам спостерігав їх у дунайському заповіднику — орлани білохвості, чорні баклани — таке дивовижне враження, що ти десь на Нілі. Мене це дуже муляє, ніби тягнеться хвіст мого біологічного минулого, хочеться розкрити деталі і всім показати. Думаю, книжка вийде наступного року, бо у видавництва дуже хороші темпи.

«Ліннеївка» — це чоловічий напій, а «Карлівка» — жіноча настоянка

— У «Життя видатних дітей» Карл Лінней теж потрапив за квотою біології?

— Ну, Карл Лінней — це святе. У Києві з 1982 року існує товариство шанувальників Карла Ліннея. Чому це почалося? Настільки світла постать Карла Ліннея, що в надрах компанії, з якою ми дуже давно товаришуємо, ця ідея спочатку народилася як жарт, а потім до цього поставилися більш серйозно, і поступово жарт перетворився на таку гру — в високому розумінні цього слова, за Гессе, яка триває багато–багато років. Це аматорське товариство, є у нас почесні члени, члени–кореспонденти, осіб 20.

— Це все біологи?

— Ні, там є журналісти, фізики, бізнесмени. Раніше ми збиралися частіше, зараз намагаємося раз на місяць, але кожного разу читаємо доповіді і, як не дивно, доповідачам вдається відкрити якісь нові штрихи до біографії. Це справа для душі, ніякого зиску ми з цього не маємо. В одного нашого почесного члена, Андрія Филиповича, з того самого славного роду Филиповичів, є дача у Ворзелі, і там на кількох метрах квадратних ми вирішили зробити мікрозаповідник для комах — не косити траву, не топтати. Там живуть джмелі, земляні оси, і можна, як Жан Анрі Казимір Фабр, спостерігати за ними з великим задоволенням, що ми іноді й робимо. Жарти жартами, але у Європі це поширена практика створення таких мікрозаповідників, вони займають дуже мало місця, але через них вдається вберегти багато видів комах.

— У травні цього року Ліннею виповнилося 300 років, як ваше товариство відсвяткувало?

— Було урочисте засідання у нашому улюбленому кафе на Ярославовім валу, потім виїзна сесія в Ворзелі, де ми спостерігали за мікрозаповідником, була розповідь про його знамениту подорож у Лапландію. Тобто без усякого формалізму ми весело відзначили це 300–ліття і пораділи за старого Карла, як ми його називаємо, підняли за нього чарку.

— Вам треба придумати якусь «ліннеївку».

— Ви вгадали, є у нас «ліннеївка» — сувора чоловіча настоянка, і є «карлівка» — для жінок, вона менш міцна.

— Може, поділитесь культулорогічним рецептом?

— «Ліннеївка» готується так — кидаємо в хорошу горілку траву зубрівку, трохи полину і ще декілька інгредієнтів, які я не буду розкривати. Насправді, є дуже гарні старі українські горілки на кшталт калганівки, тобто народ знав, що робити. А для жінок більш винахідливий рецепт у стилі «Парфумера» Зюскінда — там цитрина, обов’язково настояна, закушувати це треба ківі, але обов’язково не дуже зрілим і охолодженим. Тобто існують кілька ритуалів, які, сподіваюся, Карлу б сподобались.