Як Скрипка із саранчею боротиметься,

29.11.2007

«Це називається — за що боролися, на те й напоролися. У нас не демократія, а SOSситуація. Ми за них боролися, а тепер сидимо з роззявленими ротами і просимо культури. А в них мета — кар’єра. Заходиш у будьяку установу, а там сидить робот, шиї немає, очі баранячі, а ти така маленька навпроти нього і розумієш, що зітре тебе зараз, як порошину», — каже розлючено співачка Ніна Матвієнко на останньому зібранніпідготовці до Надзвичайних зборів «Україна — зона культурного лиха», що відбулося у вівторок в УНІАН.

За все своє життя народна артистка ні разу не мала гастролей по Україні за підтримки Міністерства культури. Але, за її словами, не в ній справа. «Біда з народом. Він, як і пісня, вимирає. А який ми народ без пісні? Лишаємося загородженими людьми із землею і лопатами, ну ще мальви посадимо. А тоді кажемо, що «Червона рута» і «Дикі гуси» — народні пісні. Це ж абсолютна анархія. Я боюся жити в такій країні, де на кожному кроці непрофесіонали».

«Та я вам кажу, що ніякої анархії немає. Все робиться спеціально. Я ж ходжу на телебачення, радіо, але української музики не беруть. Є фахова сила, яка спрямована на те, щоб нам відмовляли у концертах у Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, — переконує лідер гурту ВВ Олег Скрипка. — Мовляв, ми не назбираємо повної зали. А Моїсєєв зі своєю «Птічкою» там нарозхват. Чому ми в Пітері та Москві, де жодної нашої пісні не почуєш в ефірі, збираємо десятки тисяч слухачів, а в цих містах кілька тисяч — зась?»

У галеристів і художників іде своя боротьба за нерухомість, а в музикантів своя — за ефірний простір. Як каже Олег Скрипка, вирішити цю проблему без державної допомоги вони не можуть. «Коли з хати не виносити сміття, то там заведуться таргани. А в нас уже навала саранчі. І через це доводиться забороняти дітям дивитися телевізор, бо жодна людина, яка себе поважає, не терпітиме цього інформаційного бруду», — пояснює музикант.

У Європі на класичні концерти приходить уся аристократія у смокінгах і вечірніх сукнях. У нас поважні люди ходять на Яна Табачника, а не в оперу чи філармонію. Композитор, лауреат міжнародних конкурсів Олександр Щетинський переконаний, що міжнародні фестивалі класичної музики, які регулярно проходять у Польщі, Німеччині, Австрії, створюють не менший імідж країні, ніж футбольний матч. «Інтеграція до Європи з нашого боку дуже потужна. Але скрізь заведено, що класичною музикою опікується держава. А в нас якщо дадуть якусь копійку, то не проконтролюють, і все розбазарюється. От і не маємо через це камерної та експериментальної опери, всього кілька десятків оркестрів на всю країну. У Москві, де взагалі біда з культурою, 5 опер, а в Києві єдина — Національна. Здається, що чиновники добре засвоїли урок своїх попередників: «Тягніть час і заплутуйте».

«Я дуже рада, що потрусили художників, а то всі спите. Нарешті відчуєте, як бореться жінка», — з підсмішком у бік чоловіка, скульптора Петра Гончара, каже Ніна Матвієнко. Директор Музею Івана Гончара пан Петро на проблеми рейдерства не натикався. «Я переконаний, що на Подолі корумпованість страшенна, через це й захоплюють майстерні ночами. А мене замилюють конкурсами. Повідомляють, що я виграв, а договір на подальшу співпрацю затягують на півроку. Втекти у майстерню не виходить, мушу боротися зі своїм оточенням».

Хто як бореться і яке культурне лихо кого переслідує, брати Капранови запрошують розказати на Надзвичайних зборах 30 листопада, в п’ятницю, о 12.00 в Культурномистецькому центрі КиєвоМогилянської академії, що на вул. Іллінській, 9. «Шахтарі відстоюють свої права, таксисти вміють себе захистити перед державою, підприємці не бояться сперечатися з податківцями. Настав час об’єднатися і культурним людям. Поки нас не передушили поодинці», — кажуть напередодні зборів письменники, видавці і громадські діячі Дмитро та Віталій Капранови.