Богуцький–3

Напередодні формування нового уряду (колись же це таки станеться) питання портфелів і крісел мусується в пресі з особливим апетитом. Тільки чомусь на крісло міністра культури і туризму попит млявий — більше головного болю, ніж дивідендів: «покомісарити» в цій галузі все одно що «покамікадзити», амбіції не втамуєш, а в розборках із митцями можна так зав’язнути, що й метод барона Мюнхгаузена не допоможе. У демократичної коаліції на цю посаду — нуль на лаві запасних (у синьо–білих — теж). Пліткували, що міністром може стати екс–прес–секретар Президента Ірина Геращенко (сама вона каже, що навіть коментувати такі нісенітниці не хоче) — раз. Святослав Вакарчук, за принципом «а хто у нас працівник культури?» (в пресі казав, що у виконавчу владу не піде, буде рядовим Верховної Ради), — два. Оксана Білозір на другий призов (у ЗМІ підтвердила свою готовність закрити собою «культурну амбразуру») — три. Називали ще прізвища екс–«начальника культури» Києва, а нині затишно облаштованого культурного провідника в секретаріаті Президента Олександра Биструшкіна. Проте і в коаліції, і ба! — сенсація — в самому Міністерстві вважають за краще не рухати з місця чинного міністра культури і туризму Юрія Богуцького. В період третього пришестя (до цього Юрій Петрович Богуцький працював на посаді міністра культури в 1999 році та в 2001—2005 роках) він почав активно рубати вікно в Європу — на рівні різноманітних офіційних програм, конвенцій, культурних структур — і лобіювати соціальні гарантії для працівників культури. 10 травня цього року Україна стала 27–ою із 47 країн Ради Європи, яка «здала» Національний звіт про культурну політику в Україні. А це далеко не формальна акція — деякі країни по тричі «не захищались». Паралельно з Українським центром культурних досліджень («під проводом» Олександра Гриценка), який працював над Національним звітом, в Україні працювала група експертів Ради Європи на чолі з директором Британської Ради в Україні Террі Санделлом — їх рекомендації і настанови по цінності прирівнюються до солідних грошових інновацій. У 2005 році Україна придумала для Ради Європи нову програму — «Київська ініціатива для демократичного розвитку через культуру Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови та України» (2006—2009 рр.). Після «паперового» етапу цього культурного майже ГУАМу настає черга конкретних проектів. І те, що 300 тисяч євро, виділених Радою Європи на 2007 рік на цю програму, до України мали стосунок хіба у вигляді добових для єврочиновників, Юрія Богуцького зовсім не засмучує: «Нам не треба бути жебраками в Раді Європи, нам від них потрібен сучасний досвід, і Рада Європи може нам у цьому прислужитися».

Отже, бурхлива міжнародна діяльність і не менш бурхливий вітчизняний процес — тема нашої розмови з міністром культури і туризму Юрієм Богуцьким. (Цікава деталь, серед портретів усіх міністрів культури України, починаючи з 1953 року, які висять на другому поверсі Мінкульттуризму, немає тільки фото тричі міністра Юрія Богуцького. Може, через забобони… Зате в кабінеті міністра — частина колекції його Святих Георгіїв: ікони з зображенням цього святого «підпирають» і стіни, і протокольні фотографії прем’єр–міністра і Президента, і на стіні висять).

Культурна перепідготовка

— Після прийняття Національного звіту про культуру на розширеному засіданні керівного комітету Ради Європи у Страсбурзі 10 травня 2007, щоб не бути крилатим від наших досягнень, ми поставили собі завдання продовжити співпрацю з керівним комітетом РЄ і колегами в інших країнах, де є цікавий для нас досвід. У жовтні в Україну приїздив директор департаменту культури Ради Європи Роберт Палмер. У Львові провели серйозний міжнародний семінар із залученням тих інституцій, які діють в Україні — це і Британська рада, Польський інститут, Шведський інститут. Далі ми розробили проект програми подальшої співпраці з Радою Європи, який передбачає розгорнутий план адаптації українського законодавства до європейського. 31 жовтня в Страсбурзі Україна приєдналася до Рамкової конвенції Ради Європи про значимість культурної спадщини для суспільства. Тепер її належить ратифікувати у Верховній Раді. У Страсбурзі я мав розмову з генеральним секретарем Ради Європи Террі Девісом. Ми говорили про те, що Україна буде брати участь у різних програмах — і в ЄВРІМАЖі, і в «Київській ініціативі», але наше міністерство ставить перед собою найголовніше завдання — перепідготовка кадрів. У нас є академія керівних кадрів культури і мистецтва, яка має 5 філій в областях, і на її базі ми цю програму вибудовуємо так, щоб за 2—3 роки підвищити кваліфікацію кадрів з урахуванням світового досвіду.

— Які саме категорії культурних працівників підвищуватимуть кваліфікацію?

— Це будуть і управлінці обласного та районного рівнів, і бібліотекарі, співробітники музеїв, працівники культурно–просвітницької галузі. В Україні 211 тисяч працівників культури, багато з них допрацьовують до пенсії і сьогодні йде масове кадрове оновлення. У серпні цього року уряд прийняв постанову, якою вніс зміни до Єдиної тарифної сітки щодо працівників культури: з 1 січня 2008 року максимальний розряд для працівників культури буде 18, і далі відповідно до категорій. На другому етапі — з 1 січня 2009 року — максимальний розряд для працівників культури буде 22–й, такий, як у науковців. До цього максимальний розряд для працівників культури був 13–й із 25 що входять у Єдину тарифну сітку. Навіть цифра така, що страшно говорити. І, звичайно, низький соціальний статус.

Сьогодні ми розробили проект закону про культуру, в якому гарантується повна зайнятість працівників культури. На сьогодні десь 20 тисяч ще працює не на повні ставки, правда, точні статистичні дані ми будемо мати тільки в січні наступного року — можливо, цих людей і менше, бо уряд виділив на 2007 рік 50 млн. гривень на повну зайнятість працівників культури.

Тепер ми можемо залучити молодь у галузь, і далі головним завданням є відповідна підготовка кадрів. Самотужки, варячись поміж себе, ми не зможемо ефективно на сучасному рівні підготувати фахівців. Тому ми запрошуємо фахівців і експертів Ради Європи та інших країн, які пройшли такий самий трансформаційний період, як і Україна. Наприклад, Болгарія має цікавий досвід щодо закладів культури у сільській місцевості, на районному рівні. У Польщі є досвід виходу з кінокризи.

— Коли стартує цей проект?

— Із 2008 року.

«Це складна штука — ідеологія...»

— Щоб підтримувати активну міжнародну діяльність на благо вітчизняної культури, потрібно мати чимало культурних єврочиновників. Де їх взяти?

— Їх небагато, але вони є в Мінкульті, в МЗС, аташе по культурі в наших посольствах. Я вже говорив з міністром закордонних справ Яценюком про те, що Міністерство культури готове взяти на себе підвищення кваліфікації і підготовку аташе по культурі.

— Яким чином?

— Ми зараз розробляємо програму дистанційного навчання. Тому що коли приїздиш в деякі посольства, аташе по культурі, м’яко кажучи, не досить поінформовані, не мають відповідного багажу знань. Через державну академію керівних кадрів культури і мистецтв ми готові забезпечити дистанційне навчання, щоб вони навіть здобували собі другу освіту. Ідеально було б зробити так, як у Китаї. Там аташе по культурі добирає, навчає і призначає Міністерство культури.

— Потреба в культурних центрах назріла давно, але не в спорадичних — де посол зміг вибити приміщення, там вони собі і діють, як вміють. А з центральним офісом у Києві, які б системно ретранслювали і пропагували українську культуру. Два роки тому розмови про це точилися, але швидше на тему, кому підпорядковуватися — Мінкульту, МЗС чи це має бути окрема міжвідомча структура. Як ви вважаєте?

— Ідеально було б зробити культурний центр за зразком Британської ради, коли є центральний офіс у столиці і представництва в багатьох країнах. Можливо, це мала б бути недержавна організація, яка б фінансувалася з державного бюджету на здійснення культурно–мистецьких програм за кордоном і співпрацювала і з МЗС, і з Міністерством культури і туризму. Але треба ще трохи вивчити досвід. Зараз культурні центри підпорядковуються МЗС.

Наприклад, у Румунії 31 жовтня Президент України Віктор Ющенко відкривав культурний центр, то він взагалі діє на правах структурного підрозділу посольства. Як де складаються можливості. Культурний центр у Москві діє на госпрозрахункових засадах, але він має прекрасне приміщення у центрі міста.

— Юрію Петровичу, крім того, що Мінкульт має забезпечити сприятливі умови для митців, для культурних закладів, захистити працівників цієї галузі, воно, як не крути, завжди мало ще й ідеологічну функцію. Я її не бачу, чесно.

— Це може з’явитися тоді, коли на рівні держави ми визначимося, що є для нас національними пріоритетами. Це складна штука — ідеологія... Для цього потрібні відповідні кадри, відповідні діячі. І не лише в Міністерстві культури. Міністерство може запропонувати механізми донесення цієї ідеї, але вона має визріти в суспільстві. Нещодавно в Іспанії була нарада міністрів культури, де вони розглядали проект конвенції про культурне різноманіття — я тоді, на жаль, лежав у лікарні. Але я відчуваю, що ми не можемо сьогодні включитися і задекларувати ідею культурного різноманіття, тому що в нас лише за роки незалежності почала формуватися українська культурна система. В епоху бездержавності вона не могла будуватися.

— При всьому культурному різноманітті, коли Британська рада робить якісь акції, або Гете–інститут, відразу видно, що це британський спосіб життя, менталітет, німецький і так далі. Через культуру ми б теж мали презентувати світові спосіб жити по–українськи.

— Нам треба вийти на самоорганізацію культури, та і взагалі на самоорганізацію держави — діячів, еліти і так далі. Слава Богу, що культура в Україні долає той етап, який ми умовно назвали для себе самозбереженням, і маємо вийти на період самоорганізації, це найтяжчий період і найтриваліший, на мій погляд. Тому що він має базуватися на національній самоідентифікації не лише митців, але й народу. Я кандидат філософських наук, моя кандидатська була з проблем культурогенезу, хоч часу і мало, але я намагаюся писати монографію на тему самоорганізації культури. Цього року уряд створив при Академії мистецтв інститут культурології, так от, я хочу, щоб там була одна з центральних тем — самоорганізація культури, бо вона виходить на інші важливі теми, пов’зані з державотворенням. Почитайте публіцистичну статтю Олега Ольжича «Дух руїни — по сторінках історії». Видавництво «Смолоскип» видало її з передмовою Осипа Зінкевича і післямовою Івана Дзюби. Ольжич написав це у 1940 році під враженням розколу ОУН на мельниківців і бандерівців. Дуже цікава робота, яка говорить про наш український менталітет. І в нього теж там простежується висновок, що нам не достає самоорганізації і відповідальності: бунт ми можемо зробити, революцію, але що далі?

118–ту статтю бюджету не догледіли

— Коли ви підписували рамкову конвенцію, там ішлося, зокрема, про право кожної людини на об’єкти культурної спадщини. На міжнародному рівні Україна може підписати хоч сотню таких конвенцій, а потім храми, музеї, замки, пам’ятки архітектури відходять у чиюсь власність. Свіжа історія з церквою Спаса на Берестові.

— Я згоден. Президент України Віктор Ющенко постiйно нагадує: те, що втратиться сьогодні, уже ніколи не буде відновлено. Тому зі 130 тисяч пам’яток історії та культури, які є в Україні, ми зробили такий список об’єктів, які ні в якому разі не можуть передаватися в іншу власність — це 2018 фортець, церков, будівель, пов’язаних з історичними подіями чи постатями. Вони є пам’ятками архітектури, історії і культури націoнального значення.

— Останнім часом значно активізувався недержавний культурний сектор, але під якими гаслами: «Україна — зона культурного лиха», «культурна самооборона». Закриття книгарень, відбирання майстерень художників, виселення галерей набуло сюрреалістичного масштабу. Розумію, що це переважно муніципальні справи, але Мінкульт же не може зовсім закрити очі й ніяк не реагувати.

— Це недогледіли, коли складали бюджет 2007 року, і в 118 статті цього бюджету було написано про здачу приміщень в оренду на конкурсних засадах, але не було застереження для закладів культури, мистецтва, книжкової торгівлі.

— Ви вважаєте, що це випадковість?

— Я вважаю, що випадково. Тому що на це звернули увагу і почали цим користуватися десь із квітня–травня, а не одразу. Ті, хто закладають цільово такі речі, починають діяти одразу, як тільки закон підписаний. У проекті наступного року ми вже це передбачили і внесли потрібні застереження. Якби діяла Верховна Рада, ми б іще в липні внесли поправку до закону про бюджет, і це питання було б вирішене. Верховна Рада не діяла, де вирішувати ці питання? А спритні ділки в особі депутатів різного рівня цим користувалися. Думаєте, я мало зустрічався з керівниками районів і міста Києва, щоб ці неподобства зупинити?

— А те, що приміщення національних закладів культури передано з муніципальної влади в державну, це гра на випередження?

— Ні, минулого року на зустрічі Прем’єр–міністра з діячами культури і мистецтв вони порушили це питання. Ми це доручення опрацьовували разом із міською владою, і я вдячний київській владі і депутатам, що вони прийняли рішення передати приміщення наших національних колективів із комунальної власності в державну.

— Коли передали Мистецький Арсенал у підпорядкування Державному управлінню справами, ви зітхнули з полегшенням? Гора з пліч?

— Ні, з нас же ніхто не знімає музеєфікації. Передано з метою більш ефективної роботи будівництва, укріплення, там же ще багато будівельних робіт. Сьогодні в Старому Арсеналі здійснюються укріплювальні роботи і паралельно відбувається розробка проекту — які інтер’єри, які зали, з тим, щоб туди перемістити музейні цінності й вибудувати такий музейно–культурний комплекс.

— Юрію Петровичу, ви третій термін на посаді міністра культури...

— У четвертому уряді.

— Як Кучма–1 відрізнявся від Кучми–2, так і Богуцький–1, що б там не казали, відрізняється від Богуцького–3. Чому в перші свої терміни ви не діяли так активно?

— Короткі терміни були, розумієте? Перший раз я був міністром чотири місяці, а що за чотири місяці можна було задумати і реалізувати? Другий — три роки з невеликим — із травня 2001 року до початку лютого 2005 року. Там уже більша динаміка, набуття досвіду. Розумієте, культура й управління культури — це консервативна справа, в доброму розумінні слова, тут мають бути традиції, а це не одномоментне явище. З кожним роком виникають нові проблеми, але я вже знаю, як їх вирішувати, як більш раціонально організувати культурне життя в Україні. Не тому, що я такий геніальний, я знаю, до кого можна звернутися за цим досвідом — це і недержавні організації, і державні, і наукові. Я не соромлюся вчитися у діячів культури. Я — їхній вихованець і намагаюся не розчарувати свою галузь, усіх, хто в ній самовіддано працює.

P. S.

За час, поки готувалося інтерв’ю, Юрій Богуцький зустрівся із одним із ініціаторів громадської акції «Україна — зона культурного лиха» Віталієм Капрановим. У розмові взяли участь заступник міністра Андрій Богомолов, голова Держслужби кіно Ганна Чміль та директор Українського центру культурних досліджень Олександр Гриценко, інформує сайт міністерства. На сайті міністерства написано, що учасники зустрічі «домовилися про подальші регулярні контакти і співпрацю в розробці конкретних пропозицій щодо вдосконалення державної культурної політики». А Дмитро Капранов, брат і соратник Віталія Капранова, прокоментував цю зустріч для «УМ» по–своєму: «Я так розумію, що в міністерстві просто хотіли довідатись, що ми збираємося робити, як це буде виглядати. Але насправді ми ж не хочемо говорити з Мінкультом чи Держкомтелерадіо. Ми з ними розмовляли вже тисячу разів, і толку ніякого не буде. Бо в Україні жоден орган не має в посадових обов’язках розробку культурної стратегії держави. Це бунт глибинний. Не до Мінкульту спрямований, а до влади взагалі. Бо культура в Україні зневажена на рівні Конституції».