«Останні герої» прикарпатських лісів.
Літак відривається від землі. За кілька годин ви досягнете бажаного місця призначення і вас «зустрінуть радісно біля трапа». І ось ви знижуєтеся, але це не посадка — це катастрофа. Пілоти з останніх сил намагаються врятувати своїх пасажирів, гілки дерев скрегочуть об черево літака, тріщання, глухі удари, струс, все зупиняється. Далі дві новини, одна добра, інша погана: ви і ваші супутники залишилися живі, але є поранені, а навколо сотні кілометрів непролазних хащів. Тепер ваше життя у ваших руках.
Погодьтеся, ситуація не така вже неймовірна, коли кожного дня чуємо повідомлення про авіакатастрофи. Є ще безліч способів загубитися в лісі без їжі, води, зброї й теплого одягу. Той, хто пройшов «SOS», екстремальний вишкіл івано–франківських пластунів, не лише не пропаде в таких умовах, а й допоможе іншим вижити і знайти шлях до цивілізації.
Цікавий вже список спорядження, яке мають узяти з собою охочі пройти вишкіл. Заборонені речі: миска, ложка, казан, горня, намет, харчі, сірники і тому подібні «зручності». Це вам не «майовка». Ви ж не візьмете того всього з собою на літак. Аби напитися, наїстися, зігрітися й сховатися від дощу, треба взяти з лісу те, що він сам тобі пропонує, але чого не помічають звиклі до міського ландшафту очі. Без ножа й сокири тут — як без рук. Кожна команда з двох людей мусить для початку збудувати собі укриття—шелест—«халабуду» з листя, кори, моху і гілля. Шелест має захищати від вітру і головне — від дощу, тобто не протікати. З першого разу важко зробити шелест, який би відповідав цим вимогам, тож інструктори вишколу могли досхочу натішитися на перевірках, коли «будівничого» заганяють в його творіння і згори ллють воду: мокро в навчанні — сухо в бою.
Як помахаєш сокирою й побігаєш, лаштуючи шелест, починає даватися взнаки голод. На три дні вишколу — лише пригорща гречаної крупи, кілька окрайців хліба й квадратиків шоколаду. Та смак не в них, а в тому, щоб здобути їжу в лісі. В околиці, де відбувався вишкіл цього року, «вполювати» можна було в основному гриби і жаб, хоч подекуди можна було знайти ожину і навіть дикі яблука. Голод не перебирає: з’їдається все, майже незважаючи на смакові якості. Та щоб зготувати собі будь–що, потрібні дві, на перший погляд, звичайні речі — вода й вогонь, добути і те й інше — наука. Самостійно води ніхто не знайшов, тож довелося витратити ще близько години на колективні блукання лісом, поки в одному з байраків ми не натрапили на струмок. Всі достатньо спрагли і вже кинулися пити, але дзуськи: «Відфільтрувати!» — наказ бунчужного невблаганний у своїй раціональнсті, адже мало того, що в струмку плавають пуголовки та інша «живність», невідомо, якої якості сама вода. Тож треба зробити фільтр — справа марудна, але необхідна. Лійка з шарами тканини, піску, хвої, листя, деревного вугілля тощо — фільтр має відсівати з води сміття, затримувати мул, «облагороджувати» запах і навіть дезінфікувати, адже ми й так в екстремальних умовах — ще отруєння тут не вистачало.
Не самими грибами живе людина: щоб оборонитися від диких тварин і вполювати їх для їжі, «SOS» учить робити зброю і пастки. Найлегше і найнеобхідніше — спис, а з відповідними навичками можна зробити і лук зі стрілами, сокиру і навіть крем’яні ножі, скребачки та інше «кухонне начиння». Те саме стосується й пасток: від петель на щось дрібне — до цілої колоди, що зненацька падає на голову необачного ведмедя, який зачепив сховану в траві линву.
Незважаючи на всі наші мисливсько–збиральницькі потуги, за три дні голод лише наростав. Наостанок таки дають можливість порозкошувати: цього разу кролятиною, але для цього треба правильно забити кроля, аби тварина не мучилася, й самим його обілувати. Цього теж вчать, але для декого то неабиякий стрес. Різницю між вбивством і полюванням пояснює комендант вишколу Олег Менів: «Ми повинні відчувати вдячність до цих тварин, які вмирають заради того, щоб ми вижили. Тут не має бути ні якоїсь огиди, ні, тим більше, захоплення процесом — це просто необхідність».
Останній вечір при ватрі — найтепліший у кожному значенні слова. Відчуття, що випробування пройдено, відчуття перемоги і відчуття команди розкидані раніше по двійках, кожен у своєму шелесті в іншому кінці лісу, тепер ми разом: охота співати, дуріти, розказувати анекдоти й історії, дізнатися одне про одного більше. Розходимося вже, коли сон неможливо прогнати. Завтра «обхід» і перевірка всього, чого нас тут вчили: шелестів, пасток, зброї та іншого. Проте основної мети досягнуто, і, повертаючись пізньої ночі до свого шелесту, відчуваєш щиру радість з того, що таки вирвався зі столичних кам’яних джунглів і приїхав сюди.
Вишкіл із 2000 року проводить пластовий курінь «Лісові Чорти» з Івано–Франківська, це їхня «фірмова страва». Практичне пластування, виживання і вміння дати собі раду в природі — спеціалізація цього пластового куреня, який відзначив нещодавно своє 85–річчя, і в якому пластував свого часу Роман Шухевич. Командувати найбільшою й найефективнішою у світі «лісовою армією» — УПА — «Шухові» не в останню чергу допомагали знання, вміння і досвід, здобуті в роки пластування.
Кожного року «SOS» відбувається в іншому місці, зазвичай його проводять у Карпатах, але цьогорічний вишкіл проходив у Прикарпатті, в густих і широких лісах поблизу містечка Єзупіль. Незважаючи на те, що до місця розтаборування півгодини їхати маршруткою з Івано–Франківська і ще близько години пішки, про цивілізацію нагадували лише грибники, які проходили повз наші шелести, дико скошуючи очі, та, ніде правди діти, пляшки, від яких у нас не сховаєшся, мабуть, ніде.
Уже повертаючись потягом «Івано–Франківськ — Київ», упіймав себе на тому, що окидаю ліс за вікном «хазяйським оком»: оця гілка би придалася на шелест, он з тієї можна було б зробити некепського лука, а он сухостою стільки — це ж можна ватру «годувати» цілий вечір. «SOS» робить своє — ми стаємо ближчими до природи і починаємо мислити як лісовик, а не як «діти асфальту».
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
