Михайло Бриних: Я зняв фільми про українське питання

13.11.2007
Михайло Бриних: Я зняв фільми про українське питання

Бриниха кортить назвати «культуртрегером». Так якось простіше й ні до чого не зобов’язує: не треба розбиратися в бринихівських літкритичних есеях — по–шахматному чітких і елегантних, приправлених іронією, жовчю й молотим перцем сленгу; не обов’язково «в’їжджати» в його багатопланову, складно сконструйовану прозу; не край як конче бачити його вигадливі перформенси. Але в будь–якому разі доводиться визнати: Бриних — це завжди незамацано й талановито. Останнім зацікавленням відомого культуролога, письменника й журналіста став кінематограф.

 

— Минулу осінь я «вбив» на документальне кіно. Я мав намір виробляти продукт для якогось із центральних українських каналів. Ішлося про культурологічний річний документальний серіал «Риторичні питання», в якому піднімалися б проблеми, що лежать на поверхні масової свідомості. І на які немає відповіді. Ну, наприклад, чим є сало й свиня для українця? Що це таке: культура, символ? От я й зробив фільм «Сало для українця», створюючи цим банальним речам культурологічний дискурс — пробач за тупе слово. Там немає закадрових текстів, там мене взагалі немає. Там про сало розповідають письменник Лесь Подерв’янський, культуролог Лесь Герасимчук, етнограф Олесь Доля і художник–галерист Анатолій Федірко, який свого часу зробив акцію «Заклання свині». У них у всіх різне бачення цієї проблеми. Ми робили фільм із Сергієм Романенком, я виступав як автор, режисер, сценарист, почасти як і монтажер. Технічний бік забезпечувала студія «Продакшн Перспектива–ТБ».

— Коли фільм покажуть?

— Не покажуть. На УТ–1, куди я пішов спочатку, з таким фільмом порадили краще їхати на фестивалі. Всім страшно сподобалося, але: «У вас стільки крові, у вас свиню ріжуть...» На «1+1» теж усім сподобалося — від генпродюсера до освітлювачів, уже домовилися про показ у програмі Анатолія Макарова «Документ». Але коли дійшло до фінансування, адже, окрім пілотної стрічки, я хотів робити серіал, — тут же все зупинилося. На ICTV, похваливши, запропонували з фільму зробити 10–хвилинний сюжет для новин. Приблизно така ж реакція й на «5–му каналі». Тому я вирішив діяти як художник–передвижник: презентувати фільм на різних культурно–мистецьких заходах, їздити Україною. Був ось у Львові, на Міжнародному книжковому ярмарку, де, до речі, люди фільм дуже схвально сприйняли. Буду робити це і в Києві. Можливо, в інтернет закину.

— Де знімався фільм?

— Довелося трохи поїздити Україною. Зокрема, був у Луцьку. Там якраз проходив чемпіонат сала. І скоро знову буде проходити. Свиню кололи десь на Черкащині. Був і реальний актор, свиня, точніше — здоровенний кабан Василько. Дуже його жалко було, такий кабанюра центнерів на три.

— А хто колій — часом не Бриних?

— Та ти що! Професійний колій задіяний. Подерв’янський у фільмі говорить, що колій повинен володіти цим мистецтвом, як самурай мечем. Один удар — і все. Тому випадкові люди до цього діла не допускаються. Все було автентично. У Києві були студійні зйомки, використовували архівні матеріали, відео з давньої акції Федірка «Українська осінь в колі друзів», здається, в 2000 році. Коли вони під час закриття галереї «Київ» закололи свиню прямо в галереї. Там же й засмажили ту свинку, й з’їли...

— Тобі не видається це дещо надуманим? А, скажімо, українська галушка — довкола цього можна ж теж розвести такі «умняки»...

— Якби про галушку співав Поплавський... Так, довкола будь–якої дровиняки можна розвести культурологічний диспут. Однак, все–таки, саме сало й свиня найбільш часто й інтенсивно спливають як символ, як знак українства. Салоїдство експлуатується на експорт, вже використовується навіть на брендовому рівні...

— Анекдотів про сало більше, ніж сала, з’їденого українцями...

— Справді, салоїдство українців сильно перебільшується, надто ж в історичному контексті. Взяти фольклор. У нас же немає жодної народної пісні, де б оспівувалося сало або свиня. Тільки в приказках, і то в негативному контексті: «Свиня калюжу знайде» тощо... І жодної героїки, почестей, ніякої міфології довкола сала в українців не було. Олекса Доля каже, що традиційна українська кухня — це, насамперед, рослинна їжа. Сало і м’ясо їли хіба що на великі свята, це не був щоденний продукт харчування. Або ще під час важких польових робіт.

— Який символ міг би придатися до наступного фільму?

— Діапазон великий. Від українських шароварів і шароварництва до чогось більш серйозного. Ми вже зробили подібний фільм, «Підземний подзвін», про церкви, які пішли під землю. На жаль, за повної відсутності коштів він вийшов не дуже досконалий технічно. Але з теми, яка лишалася на рівні розмов: от, мовляв, баба казала, дід розповідав, ми зробили фільм. Знайшли два села — Кишин на Житомирщині і Шевченкове на Вінниччині. Там не тільки збереглися перекази про зниклі церкви, а й зосталися люди, які показують місця розташування, розказують історії, як, скажімо, на великі храмові свята чути дзвін із–під землі. Пояснюють свої версії — від напівмістичних до реалістичних. І такий феномен існує по всій Україні. У Києві ми не знімали, бо забудовано все, але в столиці теж існує місце, десь там на Троєщині, де була церква, яка пішла під землю.

— Будеш далі продовжувати знімати?

— Ідей цікавих маса, але в мене відсутній продюсерський хист. Я не вмію діставати гроші. Відповідно, все це робиться або за свої власні кошти, або в борг. Це діяльність, яка нічого, крім збитків, не приносить. Хоча напрямок документального кіно мені дуже цікавий. Та й вже набридло продавати слова, чим я займаюся все життя. Є багато матеріалу, який хочеться осмислити саме в кіношній формі.

— Свій роман «Електронний пластилін», недавно презентований в арт–кнайпі «Купідон», не будеш екранізувати?

— Він навряд чи надається до екранізації. Але був один містичний момент.

Відразу після виходу роману я подивився останній фільм Девіда Лінча «Внутрішня імперія». І був вражений. Бо ідеї, сформульовані Лінчем у цьому фільмі, який дуже складний за сприйняттям, надзвичайно близькі до тих ідей, які я намагався формулювати в романі. Але з нього не зробиш серіал, із нього не зробиш художнє телебачення. Можливо, як любовний альтернативний роман, він «поканав» би. Але, знову ж таки, я палець об палець не вдарю, щоб щось кудись просувати.

Павло ВОЛЬВАЧ