НЕнаціональна пам’ять

30.10.2007
НЕнаціональна пам’ять

Минулої суботи до Биківнянського лісу заїхало багато авто з затемненими шибками. Був військовий оркестр, хлопці з Президентського полку і кілька десятків цивільних, переважно польськомовних, з букетами білих і червоних квітів. Та ще кільканадцять фотокорів, кілька хлопців з телекамерами. В ямі за великим хрестом — повно домовин. У них, за словами організаторів, поскладали останки близько двох тисяч людей, розстріляних тут у 1937—1941 роках енкаведистами, щоб перепоховати їх із почестями. На домовинах розпростерли державні прапори Польщі й України... Траурний мітинг, на якому виступили секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Віталій Казакевич і генеральний секретар Ради охорони місць пам’яті боротьби та мучеництва Польщі Анджей Пшевозьнік. Молитва католицьких священиків, гімни України, потім Польщі, військовий салют... Усе ж було дивно: такий важливий міждержавний захід, а чомусь не видно представників української влади, працівників Українського інституту національної пам’яті, директора Національного заповідника «Биківнянські могили». З високих осіб — лише Посол Республіки Польща в Україні. І ніяких офіційних заяв, прес–конференцій, публічних обговорень і виставок.

 

А хто заплатить?

Чергові розкопки на території Національного історико–меморіального заповідника «Биківнянські могили» розпочали 3 серпня цього року підприємство «Меморіали України» та група громадян Польщі. Заводієм виступила Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, хоча заповідні території не віднесено до її компетенції. За повідомленням Української прикордонної служби, ота група з 13 громадян Польщі, яка перетнула державний кордон 30 липня 2007 року, задекларувала мету свого приїзду як приватну. Тобто офіційного дозволу Української держави на розкопування могил у неї не було. Не все чисто і з фінансами. Як стверджує у своєму листі до секретаріату Президента України посол Польщі Яцек Ключковські, розкопки проводить польська сторона власними силами і коштами. Утім секретар Державної міжвідомчої комісії Віталій Казакевич (колишній харківський бізнесмен) запевняє, що розкопки проводяться на бюджетні кошти, виділені Держкомісії...

Копачі не мали відкритого листа Інституту археології НАН України на право проведення робіт. «Для чого так уперто намагаються провести несанкціоновані розкопки? Щоб сфальшувати, — переконаний голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик. — Адже, за бажання, можна було б здійснити розкопки і законно».

Кримінал довкола злочину

«Акції» в Биківні не погоджені з дирекцією Національного історико–меморіального заповідника «Биківнянські могили» та Українським інститутом національної пам’яті, в управлінні якого перебуває заповідник. Однак позиція УІНП також дивна. 23 серпня з’явився наказ УІНП про заборону проведення розкопок у Биківні за підписом в.о. директора УІНП Ігоря Юхновського, але 12 вересня його заступник Олександр Іванків чомусь відписав Віталію Казакевичу, що дозволяє проводити розкопки. Головне управління охорони культурної спадщини Київської міської держадміністрації було більш послідовним: за порушення законодавства України воно наклало на Комісію Казакевича штраф — 170 тисяч гривень.

Згідно з наказом дирекції УІНП від 31 серпня, здійснено моніторинг діяльності на території заповідника. У його висновку зазначено купу порушень: копачі не описували польові знахідки, не вели протоколу розкопок, людські кістки не викладали в антропологічному положенні біля кожного поховання, а збирали в мішки без позначки номера поховання. При розкопках не було представників органів місцевої влади, МВС, санітарної служби, прокуратури та судмедекспертизи. Висновки моніторингу передали Президентові України. 24 вересня Віктор Ющенко звернувся до Генерального прокурора Олександра Медведька щодо порушення СП «Меморіали Укра­їни» чинного законодавства Укра­їни при розкопках у Биківні. А 28 вересня Віталій Казакевич у листі на ім’я Ігоря Юхновського погрожував: «Залишається спо­діватись, що упереджені інформатори Президента України врешті–решт будуть покарані». 1 жовтня головний прокурор України Олександр Медведько повідомив секретаріат Президента про грубе порушення законодавства під час цьогорічних самочинних розкопок у Биківні. За кримінальною справою № 50–0092 Биківнянський ліс визнано місцем злочину, отож виявлення нових поховань вимагає негайного поновлення кримінальної справи.

Хто «привласнить» Биківню?

Як пояснив заступник начальника управління внутрішньої політики секретаріату Президента України Іван Бойко, Національний заповідник «Би­ківнянські могили» перебуває у віданні Київської міської держадміністрації, а її дозволу на проведення розкопок Державна міжвідомча комісія не отримала. «Незаконно проведені розкопки не мають ні історичної, ні юридичної, ні моральної цінності», — переконаний Роман Круцик. До того ж, за словами директора Національного заповідника Павла Нестерчука, українські дослідники не мають доступу до матеріалів польських розкопок у Биківні.

«Є в Польщі шовіністи, авантюристи, які намагаються зробити собі капітал на трагедії», — пояснює затятість приватних копачів в.о. директора УІНП академік Ігор Юхновський. Останніми роками екстремісти особливо зацікавилися Биківнею, знаним символом комуністичних злочинів. Навіть критикують українське керівництво за створення Національного заповідника. Мовляв, так Україна хоче «приховати сталінські злочини» і «привласнити Биківню».

Цікаво, де були ці «нацики» у 1962—1963 роках, коли журналіст і поет Василь Симоненко разом із художницею Аллою Горською виявили місця поховання розстріляних НКВС у Биківнянському лісі і зібрали свідчення про таємні захоронення у сотень жителів довколишніх сіл? Сміливці надіслали до Київської міськради заяву, яку назвали «Меморандум № 2». Невдовзі після цього Симоненка серед білого дня жорстоко побили, за кілька місяців 29–річний поет помер від раптової хвороби нирок. Аллу Горську вбили в 1970–му. От кому б поставити пам’ятник на вході до меморіального лісу!

У планах биківнянського заповідника — проект комплексу зі знаками для вшанування полеглих різних національностей. Адже тут поховано українців, поляків, євреїв, італійців, німців, росіян.

Пропаганда Катині

Віталій Казакевич зазначає, що цього року в 16 могилах було знайдено останки 476 осіб, яких можна було б ідентифікувати як поляків. Проте не можна стовідсотково стверджувати їхнє польське походження, це потребує окремих експертних досліджень. Анджей Пшевозьнік вимагав для можливих польських останків окремого поховання, з написом, що тут поховано жертви Катинської трагедії. «Ми наполягли, щоб не розділяти загиблих за національними чи якимись іншими ознаками. Вони разом були закатовані і разом мають спочивати», — каже Іван Бойко.

Не підтверджена ні архівами, ні очевидцями інформація про розстріл під Києвом трьох тисяч польських офіцерів з’явилася кілька років тому. 20 серпня 2001 року Анджей Пшевозьнік звернувся з листом до голови Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Володимира Гусакова (нині її очолює Дмитро Табачник). Пшевозьнік заявляв, що, за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р., у Биківні розстріляно 3500 польських офіцерів (хоча в тексті того рішення Биківні немає).

Віталій Казакевич твердить, що 6 червня 2005 року у Варшаві в присутності тодішнього державного секретаря України Олександра Зінченка і голови Бюро національної безпеки Польщі Єжи Бара було підписано українсько–польський протокол, де сказано про намір «продовження робіт на місці поховання тлінних останків поляків — жертв НКВС... прізвища яких є у т.зв. українському катинському списку; впорядкування могил і увічнення поляків, що спочивають у Биківні». Шкода, що держсекретарі не завжди «дружать» з історією чи хоча б істориками. Хоча й історики ніяк не можуть об’єднатися і організувати польсько–українське громадське обговорення цієї теми.

Про що мовчить Кремль?

Інформаційним спонсором масштабної медіа–кампанії «Биківня — Катинь–2» виступає польська «лівацька» «Газета Виборча». У серпні 2006 року вона поширила месидж професора Анджея Коли, який керував польськими розкопками у Биківні, про виявлені «останки групи з 3435 поляків із так званого «українського катинського списку», яких ув’язнили в Києві, Харкові та Херсоні». Цього року 120 польських мотоциклістів їздили під час VII Міжнародного катинського пробігу «місцями загибелі поляків часів Другої світової війни». Першим у переліку таких місць ЗМІ називали Биківню.

Поза цим справді невідомими залишаються долі близько семи тисяч цивільних поляків, яких утримували в 1940–му у в’язницях на Західній Україні та Білорусі. Після нападу СРСР на Польщу радянські есбісти схопили 22 тисячі мешканців Східної Польщі. Відомо, що 15 тисяч з них — військових — розстріляли в 1940 році у Катині, Харкові, Мідній та Калініні (сьогодні — Твер). Росія досі заявляє, що ці розстріли не були злочином проти людства. Польський Інститут національної пам’яті у грудні 2004 року розпочав власне слідство, хоча до цього часу не отримав обіцяних російських слідчих актів. Анджей Пшевозьнік, про можливу співпрацю якого з органами безпеки часів ПНР писала влітку 2005 року газета Rzeczpospolita, без ніяких розслідувань перейшов до «увічнення пам’яті». І чи не є мас–медійна «операція» з могилами в Биківні спробою перевести стрілки польського слідства у потрібному комусь напрямку, заодно закинувши сім’я розбрату в польсько–українські стосунки?

 

ДОВІДКА «УМ»

Заповідник у Биківнянському лісі створено для грунтовного дослідження поховань. Адже від 1945 року чотири державні комісії проводили тут лише часткові розкопки та ексгумацію; три з них, за радянського часу, намагалися приховати правду про злочин. Указом Президента від 17.05 2006 р. № 400 Державному історико–меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» надано статус Національного, а Постановою КМУ № 820 від 13.06. 2007 р. заповідник віднесено до сфери управління Українського інституту національної пам’яті.

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>