Прочинені двері у Львів

Рідкісним гостeм y Києві львівський Театр імені Заньковецької назвати навряд чи можна. Оскільки, на відміну від театрів із Сум, Вінниці чи Луцька, заньківчани до столиці вряди–годи таки приїжджають. Ось тільки візити ці, через відсутність масованих рекламних кампаній, носили конспіративний характер і на спектаклі до заньківчан потрапляли лише найобізнаніші. Два роки тому підопічні Федора Стригуна привозили до Києва «Саву Чалого» — чимало театралів, які б із задоволенням подивилися цю виставу, дізналися про гастролі лише з пост–статей у пресі. Цього разу один із найстаріших українськиx театрів вирішив навідатися до Києва «гучно і влучно». Тим більше що й привід зобов’язував — у цьому році заньківчани відзначають 90–річний ювілей.

Їхали не на порожнє місце: афіші театру Заньковецької, хоч і не так рясно, як афіші московських антреприз, але на театральних тумбах таки порозклеювали. Що стосується «влучно», то це визначення мали виправдати чотири вистави, які львів’яни привезли до Києва: «У.Б.Н.», «Амадей», «Валентин і Валентина» та «Візит літньої пані».

Розпочали з «У.Б.Н.» і, як на мене, саме ця вистава мала задати тон гастрольній чотириденці, під час якої львів’яни розкрилися б у всій своїй красі. На це розраховували і численні глядачі, які перед виставою навколо власника зайвого квиточка просто–таки хороводи водили. Але його величність час розставив свої акценти в історії цього колись справді культового спектаклю. Річ у тім, що «У.Б.Н.» театр імені Заньковецької випустив 2001 року. Народ, стомлений особливостями керування президента Кучми, накинувся на неї, мов спраглий на маленьке джерельце в пустелі. Енергетичного запасу, отриманого під час перегляду «У.Б.Н.», вистачало надовго... Але з того часу минуло не лише кілька років, але й кілька історично–політичних етапів у житті країни, громадяни якої зараз вчаться по–новому мислити. А тому історія дисидента Зенона, який провів у мордовських таборах майже 30 років, у 2001 році прозвучала на кілька порядків голосніше, ніж зараз. Усе ж таки, маючи у своєму активі першокласних акторів, гарну музику і тексти сестер Тельнюк, не варто забувати про те, що контекст може внести свої корективи навіть у таку нестандартну і добротну виставу як «У.Б.Н.».

Біографічна драма «Амадей» (режисер — Вадим Сікорський, п’єса Пітера Шеффера), яку «заньківчани» присвятили 250–річчю Моцарта, — одна з найостанніших прем’єр театру. Цю версію конфлікту між придворним композитором Сальєрі та молодим генієм Моцартом театр вперше озвучив наприкінці минулого року. І відразу ж посіяв сумніви у душах тих, хто давно для себе вирішив, кого тут треба жаліти, а кого — засуджувати. Виявляється, Моцарт (Ю. Хвостенко) просто–таки дратував бідаку Антоніо Сальєрі (н. а. Б. Козак) своїм талантом, безпосередністю, щирістю, молодістю, врешті–решт... Моцарт бігав сценою у своєму золотому камзолі, примушуючи опонента буквально захлинатися ненавистю й заздрістю. Блискучий геній у блискучому вбранні — ну яка творча душа таке витримає? Свої пояснення того, що трапилося, Сальєрі розпочинає з довжелезного монолога, викликаючи тіні минулого, ролі яких, як з’ясовується, виконують глядачі.

Романтична сага «Валентин і Валентина» у постановці Алли Бабенко мала стати такою собі візиткою молодих заньківчан. Але, як на мене, у творчій суперечці молодих та досвідчених перемогли досвідчені. При тому що молодих було більше, вони були достатньо талановиті, зухвалі й амбітні. Студенти у джинсах, кожен окремо і гуртом, намагалися знайти відповідь на питання «Чи є любов?». При цьому ходили запитувати до залу («Обов’язково», — запевнив їх актор Російської драми Микола Рушковський), підкидали провокативні теми для роздумів на кшталт «Любов — це ярмо на шиї, а секс — це свобода». Але глядач, так мені здалося, симпатизував таки мамам Валентина і Валентини (І. Швайківська, з. а. О. Бонковська), а також бабусі головної героїні (з. а. Л. Каганова). У своїй любові до дітей ці жінки були не лише переконливими, а й неперевершеними. «Нехай увесь світ потоне у грязюці, а моя дочка повинна бути чистою, як сльоза», — виголосила мама Валентини, і всі мами у залі її підтримали. Окрема подяка за роботу — художниці Н. Руденко–Краєвській. Її бачення цієї лав–сторі — це багато–багато дверей. Вони дуже схожі на уламки — людських душ, чийогось кохання? І, незважаючи на гострі кути, ці двері все одно притягують і ваблять. А раптом за ними — нехай і не безхмарне, але щасливе мабутнє? Варто лише підійти і прочинити їх навстіж...

Свій візит до Києва заньківчани завершували виставою «Візит літньої пані». У бенефісі примадонни театру Таїсії Литвиненко зіграли також її чоловік — керівник театру Федір Стригун, Петро Бенюк, Богдан Козак... Оригінал Фрідріха Дюрренматта Стригун доповнив парочкою на велосипедах, молодими Іл та Клер, перекинувши місточок між романтичним минулим та прагматичним теперішнім своїх героїв.

Чотири різні вистави заньківчан у Києві закінчувалися однаково — тривалими оплесками. Кажуть, саме так завершуються спектаклі театру і в рідному Львові.