П’ять хлопців із Янева

25.09.2007
П’ять хлопців із Янева

Меморіал борцям за волю України на Янівському цвинтарі у Львові.

«Усі вони були найліпші між найліпшими», — так писав адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах про п’ятьох бойовиків УВО та ОУН, страчених польською владою у 1920—30–ті роки. Їхні останки нині перепоховано на найвищому місці відновленого військового меморіалу на Янівському цвинтарі у Львові.

 

«Гроші передайте на «Рідну Школу»

Після закінчення І Світової війни Східна Галичина (колишня австро–угорська провінція) за нормами міжнародного права формально перебувала під протекторатом країн–членів Антанти, та фактично була захоплена поляками. Це тривало до 1923 року, коли Рада амбасадорів офіційно передала Західну Україну Польщі. У 1922 році у Польщі відбувалися вибори. Свідоміші українці різноманітними засобами вимагали від співвітчизників їх бойкотувати. Тоді в містечку Любич трапився кривавий інцидент, розголос про який поширився далеко за межі провінційного містечка. Двоє друзів — Роман Луцейко та Василь Крупа — на свій розсуд вчинили вбивство поляка Ланового, який працював на місцевій залізниці. Лановий співпрацював із поліцією і особливо активно брав участь у виборчій агітації, погрозами зганяючи населення на дільниці. Знайти убивць було нескладно, а оскільки вбивство не було ні добре спланованим, ні підготовленим — хлопці у всьому зізнались.

Судова розправа відбувалася у Львові. Батьки Луцейка та Крупи залучили до захисту знаних адвокатів. Усі відомі українські оборонці зібрались на колегію, де визначали стратегію захисту. Незважаючи на попередні свідчення підсудних, більшість із Колегії оборонців вирішила, що хлопці повинні зректися своїх свідчень і заявити, що вони не винні. Це й призвело до фатального наслідку — через крутійство в показах підсудних проголошений смертний вирок не міг бути скасований.

Сільський хлопець Роман Луцейко та студент учительської семінарії Василь Крупа мали бути розстріляні через 3 години після зачитання вироку. В цей час адвокатам було дозволено відвідати своїх підопічних. Роман передав через свого оборонця лише одне прохання: гроші, які були в нього на рахунку, роздати українським організаціям. Таким чином, з чотирьох тисяч марок одна тисяча була призначена на Український допомоговий комітет, друга тисяча — для українських студентів і ще дві тисячі — на товариство «Рідна Школа». А через суддю Луцейко передав листа батькові, в якому просив, щоб той його пробачив, бо він виконав із товаришем атентат лише з ідейних мотивів.

29 грудня 1922 року українських юнаків було страчено через розстріл. Останніми словами бойовиків УВО були: «Хай живе Україна!». Після цього 12 куль обірвали життя спочатку Луцейка, а потім Крупи. Серед речей Луцейка, які були відібрані на слідстві і згодом повернуті адвокатам, були: чотири тисячі марок, дві його фотографії, фото батька та нотатник, у якому смертник записував українські пісні. Гроші молодого бойовика УВО віддали на українські організації, а фото розтиражували в тисячах примірників і поширювали серед молоді. Згодом не один юнак потрапив за грати за зберігання пам’яті про двох страчених націоналістів.

«Один одного взяв за руку...»

Справа Біласа–Данилишина, без перебільшення, стала найгучнішою подією в українському житті першої половини 1930–х років. 30 листопада 1932 року стався напад бойовиків ОУН на пошту в містечку Городок. Революційні організації часто практикували «екси» — експропріаційні акти на ворожі установи з метою здобуття коштів для визвольної справи. У результаті невдалого нападу двоє з одинадцяти бойовиків загинули на місці. Інші намагалися втекти.

Бойовиків УВО–ОУН (на той момент відбувалося влиття УВО в Організацію українських націоналістів) Василя Біласа та Дмитра Данилишина спіймали українські селяни, яких польська поліція переконала, що то «злочинці, які пограбували українську кооперативу». Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити схвильований натовп, що нападав на двох невідомих хлопців: «Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх не було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»... Тому, що вони стояли близько біля мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!». Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусило бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

В той час у Польщі було запроваджено «наглі» суди, які здійснювались без попереднього слідства, а акт обвинувачення мав бути готовий у тритижневий термін із моменту арешту злочинців. Вони були ніби судами військового стану і через обурення європейської громадськості проіснували недовго — з 1931 по1934 рік. Утім цього було достатньо, щоб засудити на смертну кару або довгі роки ув’язнення багатьох націоналістів.

Справа 25–літнього Василя Біласа та 21–літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком, адже поліція від своїх інформаторів уже знала, що саме вони є виконавцями атентату на польського парламентарія Голуфка та двох успішних «ексів» на пошту та банк. І хоч суд відбувався з приводу нападу на поштове відділення в Городку, усі розуміли, що у вироку врахують усі попередні справи бойовиків. Суд привернув увагу усього суспільства. Чого вартий спогад про те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, виявив бажання промовити останнє слово: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу далі працювати для нашої неньки України!».

Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати упродовж 24 годин після його проголошення. Попрощатися із засудженими дозволили матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина. Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН «за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі». 23 грудня 1932 року о 6–й ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз оборонців, Данилишин вигукнув: «Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!», Білас промовив те саме. У цей час у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. Усі знали, що «зараз страчують наших хлопців»... Тіла бойовиків поховали таємно, не повідомляючи родину та близьких. А Степан Шухевич у своїх спогадах написав, що в той ранок, вдруге в житті (вперше — на страті Луцейка та Крупи), прийшов додому та «кинувся на ліжко і плакав, наче мала дитина».

«Тримайся, дитинонько!»

Історія Іллярія Кука (рідного брата майбутнього командира УПА Василя Кука), на той момент — провідника ОУН Золочівського повіту, є трагічною як для поляків, так і для українців. 6 травня 1937 року боївка ОУН, перебравшись в поліцейський одяг, здійснила ревізію майна у польській родині Ясінських. Щоб поляки не запідозрили нічого недоброго, їм запропонували поїхати з «поліцейськими» у відділок до Золочева. Несподівано дійшло до перестрілки оунівців з Ясінськими, і двоє поляків загинули. Поліції швидко вдалось піймати основних виконавців експропріації. Друзі Іллярія Кука — найважче обвинуваченого в процесі, підготували втечу із тюрми, але Провід ОУН... заборонив це робити! Бо Іллярій порушив організаційну дисципліну, адже не мав права позбавляти життя невинних людей. І в разі втечі з тюрми на нього чекав суворий організаційний суд. Відтак, Провід постановив: краще хай загине не від своїх.

Адвокат Степан Шухевич залишив окремий спогад «Скорбна мати» про матір Іллярія Кука. Очевидно, він дуже переживав, очікуючи зустрічі з матір’ю, яка готується до страти юного сина, але, зустрівшись з нею, був надзвичайно вражений:

— «Вони» у мене сльози не побачать! — сказала твердо. — Тільки боюся за мого старого (це про батька). Ми йому ще нічого не казали. Він, напевно, не видержав би. Такий м’який, як віск. Скажемо йому тоді, як вже буде по всьому. Тому його навіть сюди не брали...

Не менший був подив Шухевича й після того, як мати зустрілася із сином:

— Я була у мого Гілярця! Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною... Я знаю, що моя дитина не вийде із себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, випадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що–небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю. Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти...

25 серпня 1938 року Іллярія Кука було повішено у в’язничному приміщенні, яке використовувалось для побачень. Смерть юного бойовика була важкою — під вагою тіла обірвався гак і смертник мусив спостерігати, як його заново кріплять. Того ж дня керівництво Бригідок уже влаштовувало зустрічі в’язнів із рідними у тому самому приміщенні.

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

 

ЯНІВСЬКИЙ ЦВИНТАР

Янівський цвинтар був місцем паломництва молодих українців у 1920–30–х роках, коли тут ховали українських політичних в’язнів, страчених у львівській в’язниці Бригідки. У радянські часи, в 1971 році, за дорученням Львівського облвиконкому на Янівському цвинтарі по–варварськи сплюндровано бульдозерами Військовий меморіал з 648 могил січових стрільців та вояків Української галицької армії, побудований у 1934 році.

  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>