Етапи рейдерської війни

25.09.2007

Українці, на жаль, уже звикли до рейдерської війни, яка триває в країні. Охочі до чужого майна олігархічні клани день і ніч шукають нових жертв. Навколо підприємств час від часу спалахують справжні збройні конфлікти й піар–скандали. Декотрі здаються легко, інші вважають за ліпше боротися доостанку, не поступаючись бандитам жодним квадратним сантиметром. Щоправда, виникають й інші ситуації — такі, коли не бажають здаватися самі рейдери, котрі міцно окопалися на захоплених підприємствах.

 

Подібна ситуація виникла, наприклад, на ВАТ «Київміськнафтопродукт». Майже два роки, починаючи від літа 2005–го, легітимні акціонери намагаються відстояти свої майнові права. Чи хоча б ввести на ВАТ новий менеджмент, щоб нормалізувати роботу підприємства. Адже затяжне протистояння висмоктало всі соки із одного з найбільш інвестиційно привабливих об’єктів Київської області.

Значну роль у цьому «фінансовому зневодненні» відіграв нинішній менеджмент «Київміськнафтопродукту» на чолі з Ігорем Миронюком — особою, доволі відомою в рейдерських колах, який обслуговує інтереси колишнього народного депутата Андрія Деркача. Брак професіоналізму й освіти рейдерські найманці компенсують віроломністю. Утім без особливого буйства уяви. Приміром, у випадку з «Київміськнафтопродуктом» вони рік у рік послуговуються одними й тими самими засобами.

Щоразу, коли законні власники ВАТ, мажоритарні акціонери «Київміськнафтопродукту», призначають дату зборів акціонерів, щоб спробувати змінити менеджмент підприємства, буквально з повітря виникають рішення суду, якими проведення таких зборів забороняється. Причому, як правило, виносять подібні ухвали суди, які не мають права на це...

Пояснимо. По–перше, щораз автором заборони на збори акціонерів є суд загальної юрисдикції. Це при тому, що в Україні діє закон, який забороняє судам, окрім господарських, розглядати корпоративні спори. По–друге, рішення виносять у судах, які регіонально жодним чином не можуть мати стосунку до «Київміськнафтопродукту». Юридична адреса підприємства — Деснянський район Києва, проте географія судових ухвал на заборону зборів акціонерів цього підприємства охоплює ледь не половину України.

Так, у справі щодо «Київмісьнафтопродукту» особливо відзначилася ціла низка суддів: Дніпровського районного суду Києва — пп. Дікусар, Антипова, Попович, Тарасенко, Федорова, а також голова цього суду п. Хімич; Солом’янського районного суду столиці — пп.Мазур і Калиниченко; Торезького районного суду Донецької області — Гаркавенко; колишній голова Подільського райсуду столиці —п.Гудзь; Дарницького районного суду Києва — пані Щасная; Бориспільського міськрайонного суду Київщини — Корнієць; суддя Замостянського районного суду Вінниці Татарський; Горняцького міськрайонного суду Макіївки (це на Донеччині) — п.Мірошниченко. Ці панове ухвалювали рішення з корпоративних спорів, незважаючи на те що самі є суддями «звичайних» судів, а не господарських. Та й територіально вони ну ніяк не могли розглядати справи щодо «Київміськнафтопродукту».

Якщо накласти графік судових рішень на карту України, то можна побачити, що географія купованого правосуддя розширялася поступово. Напочатках рейдерського скандалу це були здебільшого київські судді — вочевидь, загарбники намагалися чимдуж зберегти хоч якусь видимість законності процесу. Але потім процеси вийшли за межі столиці, причому чим далі від Києва підписувалися судові ухвали — тим абсурдніше виглядав сам судовий процес.

Особливо цинічними в цьому сенсі видаються три останніх — під головуванням судді Замостянського районного суду Вінниці пана Татарського, а також судді Горняцького міськрайонного суду Макіївки Мірошниченка й Шахтарського міськрайонного Донецької області — пана Дмітрієва. Усі три вищезгадані рішення ухвалено на основі позовної заяви однієї людини. Цей таємничий громадянин на прізвище Свистун, судячи з усього, мешкає відразу в кількох містах — Шахтарську, Макіївці та у вельми віддаленій від гірняцького краю Вінниці. Чи варто згадувати, що і судові формулювання в усіх трьох описаних випадках фактично є копіями одне одного.

Дивно спостерігати за тим, як ціла рейдерська корпорація не може дозволити собі послуги кваліфікованих юристів для того, щоб скласти нормальні позовні заяви і грамотно провести справу в судах. Утім дивуватися відсутності стратегічної складової у вчинках рейдерів та їхніх поплічників не варто. Достатньо поглянути, з яким спокоєм і впевненістю вони діють буквально під носом у правоохоронних органів, щоб збагнути: цим людям просто ліньки напружуватися. Вони не бояться майже нікого.

У ситуації, що склалася, лишається хіба що позаздрити наполегливості законних акціонерів «Київміськнафтопродукту», які не припиняють боротьби. Ось тільки правнича система України їм вочевидь не сприяє. Адже вони пройшли через усіх чиновників усіх повноважних у таких випадках міністерств та відомств. Єдиною інстанцією для акціонерів залишився Президент України Віктор Ющенко. Акціонерам «Київміськнафтопродукту» хочеться сподіватися, що Президент зверне свою увагу на проблеми навколо цього підприємства і втрутиться. Доки не стане надто пізно.

Петро ВОЛКОВ