ПРОГРАНА БИТВА
Ми програли. Можна сказати пафосно - програла Україна. Але давайте Україні шанс залишимо.
Програли ми. Конкретні люди. Зі своїми тривогами, болями, злістю, любов’ю, сподіваннями, очікуваннями.
Колись, як все стишиться, ми зможемо спокійно проаналізувати все, що з нами відбувалось протягом цього передвиборчого процесу.
Ми, можливо, зможемо зрозуміти одне одного – тих, хто не мовчав протягом цього серіально-згвалтованого періоду і тих, хто мовчав, тому що ненависть до чинного переважила все інше. І навіть інстинкт самозбереження.
Що ми маємо робити зараз?
Не опускати руки. Вибори - це не футбол. Це не покричали, пошуміли, у дудки посвистіли - і розійшлися.
А от період після виборів - це як період після футболу. Коли розходяться всі, але хтось закочує рукава і починає чистити і мити, прибирати і лагодити потрощене. І хтось підсипає насіння, щоб виросла гарна трава на витоптаному полі.
Потім знову, на цій молодій траві, бігатимуть футболісти, а з трибун кричатимуть вболівальники. І знову хтось прийде прибирати…
Розумієте, прибирають, як правило, ті, хто не смітив. І траву сіють ті, хто її не витоптував.
Отак і з країною. Її рятують не ті, хто заганяє у морок. Не ті, хто прагне знищити. Не ті, хто хоче розтрощити.
У кожного із нас є своє маленьке футбольне поле, де варто прибирати зразу, як закінчиться матч. Прибирати попри все - непогоду, відсутність допомоги, вітру в обличчя, поганого насіння, яке не завжди проростає. Прибирати попри зневіру і безнадію.
Кожний із нас багато знає і вміє, не чекає манни небесної чи дива, проживав різні періоди в житті і, я впевнена, має свій план на найближчі два-три роки.
Хтось поїде. Бо життя має властивість катастрофічно швидко проходити і у багатьох вже немає а ні сил, а ні часу, ані ресурсів борсатися по новій і боротися за базові речі.
Хтось піде у свою "внутрішню Монголію", буде малювати фіалки і фікуси, пекти пиріжки і дивитися серіали про кохання.
Хтось буде жити звичним життям, бо щоденні клопоти не завжди залишають вибору і альтернативи.
Хтось точно буде боротися за країну. Щоденно і віддано. Не зважаючи ні на що. Не жаліючи себе. Розуміючи, що інакше не можна.
І той, хто боротиметься, обов’язково переможе.
Нас менше. Але нас завжди було менше. І в 2014-му, і зараз. Було б дивним, щоб після всіх репресій, знищень, розстрілів і голодоморів нас було більше. Якість ніколи не буває масовою.
Тримаймося разом - і все буде Україна :)
