Революція без Гідності

Чотири роки тому я й гадки не мала, що колись писатиму ці рядки. Бо надто пронизливим був ранок 20 лютого 2014-го, коли я, після чергування в Олександрівській лікарні зайшла на Майдан у примарній надії відшукати біля обгорілого Будинку профспілок намет знайомих львів’ян чи хоча б дізнатися, де вони.

Картина, яку я побачила, нагадувала голівудський блокбастер чи паралельну реальність: навколо вогонь, на барикадах час від часу гупають світлошумові гранати, на горі чергують хлопці з дерев’яними щитами та палицями, а навколо ходять спокійні і зосереджені, хоча й смертельно втомлені чоловіки. І час неначе зупинився.

А за годину, уже в редакції „України молодої”, ми усі з жахом дивилися на фото загиблих, які з’явилися в мережі, слухали розповіді свідків і не вірили, що це правда. Як і наступного дня, коли багатотисячний Майдан, ковтаючи сльози, відспівував Устима Голоднюка та інших загиблих. Тоді ж я дізналася, що серед убитих був і Сергій Кемський із намету, де бував мій Сашко.

А далі стрічка розгортала портрети інших героїв – юних і літніх, людей мистецтва, підприємців і простих робітників, щирих, талановитих, усміхнених. Назар Войтович, Сашко Капиніс, Роман Гурик, Микола Дзявульський, Валерій Брезденюк, Віталій Васильцов, Іван Наконечний… Відтоді перші акорди „Плине Кача” перевертають душу і вистукують у скронях словами Шевченка „Чи буде суд? Чи буде кара?”. І не лише у мене.

Пам’ятаю і пафосні слова тих, кого ми більшу частину Майдану бачили хіба що зі сцени, але при цьому вони отримали найбільші дивіденти. Усі тоді розповідали про злочинну владу Яніковича і обіцяли, що винні обов’язково будуть покарані. А пам’ять про загиблих житиме вічно.

Утім Указ про присвоєння Героям Небесної Сотні почесного звання Героя України Петро Порошенко підписав лише у листопаді 2014-го, до дати початку Майдану. Ну в крові  у наших політиків сидить оцей пафос: щоб до дати, офіційно, урочисто! Правда, трьом загиблим іноземцям Верховна Рада дозволила дати Зірку Героя лише у квітні 2017-го. І то реально отримав це звання лише Михась Жизневський – надто активними були волонтери, які опікувалися старенькими батьками героя. Про грузинів Зураба Хурцію та Давида Кіпіані тоді вже якось не згадали.

Взагалі, вшанування пам’яті героїв на офіційному рівні за цей час теж пережило помітну трансформацію. Якщо в лютому 2015-го навпроти спаленого Будинку профспілок з’явилася сцена, з якої лунав „Реквієм” Моцарта і „Плине кача” в живому виконанні „Пікардійської терції”, виступав Петро Порошенко, а небо пронизали „Промені Гідності”, які йшли із землі до неба від тих місць, де загинули люди, то цього року усе обмежилося інсталяцією з портретами Героїв, якими на три дні перекрили Хрещатик (і то, як справедливо зауважили користувачі інтернету, зроблено це було не стільки для вшанування пам’яті, скільки для того, щоб перекрити майдан для імовірної акції протесту, яку на 18 лютого анонсували прихильники „Руху нових сил” Михеїла Саакашвілі).

Президент цього року обмежився заходами в Мистецькому Арсеналі та офіційним молебнем, де охорона надійно убезпечувала його від контактів із людьми та непростих запитань. Більшість із тих, хто палко прикладав руку до серця на трибуні Майдану під час виконання Гімну у 2014-му, нині навіть не з’явилися на Алеї Небесної Сотні. Просто так, без журналістів і телекамер. Не було цього року і Променів гідності, а музичний супровід Майдану під вечір 20 грудня скоротився до трьох композицій, які крутилися по колу: хрестоматійної уже „Плине кача”, але не в потужному виконанні „Піккардійської терції”, і ще однієї щемливої музичної композиції.

Але найбільший шок отримали люди, які з квітами та свічками прийшли помолитися за душі загиблих, коли побачили, як о 20-й годині на Хрещатик під’їхав мікроавтобус, із якого вийшли люди і почали… знімати портрети героїв і демонтувати конструкції, які перегороджували Хрещатик. На обурені вигуки людей: „Що ви робите, майте совість! Ще ж вечір не закінчився, люди ще йдуть!” ніхто не реагував.

Лише піднята хвиля обурення в інтернеті та дзвінок до КМДА, схоже, дали результат: робітникам дали команду почекати кілька годин, доки люди розійдуться. Утім, це не завадило їм продовжувати підготовчі роботи, знімаючи з металевих конструкцій кабелі освітлення. „Це все, що треба знати про ставлення нинішньої влади до тих подій”, - написала у „Фейсбуці” журналістка Михайлина Скорик.

До речі, ви помітили, як з нашого лексикону поступово зникають слова про Революцію Гідності? Чотири роки тому ми називали Майдан саме так – бо відчули себе Людьми, гідними поваги, здатними постояти за себе і за своє майбутнє. За чотири роки наші політики зробили все, щоб цю Гідність втоптати в багнюку: показовим переслідуванням добровольців і відпускання на поруки відвертих корупціонерів, недоведенням до логічного завершення практично жодної з „майданних” справ, постійними „договорняками” та демонстративним хизуванням своїми статками, яким не завадили ні електронні декларації, ні елементарне почуття політичного і загальнолюдського такту в країні, де триває війна.

І я розумію, чому на Алеї Небесної Сотні людей вівторкового вечора 20 лютого було порівняно мало. Як і розумію багатьох своїх друзів, які відверто зізнавалися, що не підуть на Майдан, „бо надто болить”. І боюся подумати, яким буде відзначення цієї дати наступного року. І чи буде вона взагалі відзначатися на офіційному рівні. На Мальдівах чи Сейшелах якось спокійніше, ніж серед людей, які мають до тебе стільки запитань. На які зовсім не хочеться відповідати.

... А квіти на Алеї Небесної Сотні не в'янутимуть у будь-яку пору року. І білі янголи на деревах нагадуватимуть про те, що крім столичного суду, де за цей час люди практично не змінилися - і за персоналіями, і за суттю - є іще й Божий суд. А пам'ять тих, хто гартувався вогнем Майдану - річ, не підвладна ні часу, ні політикам.

А Україну ми таки збудуємо. З ними чи без них. Майдан багатьох навчив жити не завдяки, а всупереч. І вірити в те, що навіть найтемнішу ніч змінює світанок.