Не за рибу гроші або Чому я підтримала Ларису Ніцой?

20:58, 13.08.2016

Останні кілька днів в Києві розгорівся справжній скандал. Цього разу – мовний. Ситуація досить нетривіальна і неоднозначна: група волонтерів на чолі з художницею Світланою Рудиковою з власної ініціативи вирішили прикрасити стіни хірургічного відділення лікарні ОХМАДИТ, перетворивши їх на дивовижний акваріум, у якому плавають чудернацькі риби. І все б нічого, але художниця вирішила дати рибкам власні імена. І не які-небудь, а патріархально-російські Прасковья, Марфа, Зиночка…

 

У цей час  до лікарні завітала відома дитяча письменниця Лариса Ніцой. Помітивши на стінах написи російською, вона сконтактувала з художницею і зробила зауваження, що негоже, щоб на стінах державного дитячого закладу пропагувалася чужа мова, тим більше в той час, коли наша країна уже третій рік перебуває в стані гібридної війни з Росією. І попросила її змінити російські імена на українські відповідники – Марта, Параска. Але наштовхнулася на рішучий опір авторки малюнків, яка відстоювала власне право а художнє бачення цілісної картини. Тоді Лариса Ніцой виставила в Інтернеті відкритий лист на ім’я в.о. міністра охорони здоров’я Уляни Супрун із проханням «вплинути на ситуацію, змінивши російськомовні надписи на українські».  

 

І – понеслося! Яких тільки епітетів не почула Лариса Ніцой на свою голову. І скандалістка вона, і донощиця, і стукачка, і послідовниця Павлика Морозова, і взагалі ніхто і звуть її ніяк. Найприкріше, що до справи цькування долучилася не лише одіозна газета «Вєсті», але й деякі загальноукраїнські телеканали, які, правда, досі практично весь контент формують із російськомовних серіалів про непереможних силовиків чи другу світову війну. Зрештою зійшлися на тому, що імена риб просто зафарбували. Але публічна дискусія в Інтернеті із взаємними обвинуваченнями триває й досі.

 

В чому ж причина несподіваного резонансу такої банальної на перший погляд ситуації? Усе дуже просто: у ситуації з рибками зіштовхнулися не просто дві творчі особистості, а два світогляди. Один – сформований на російських казках, старовинних билинах і переказах . Інший – на українських фольклорних та історичних образах. І світи ці, попри мантру про «колиску трьох слов’янських  народів», яку ще нам вбивали в голову змалечку, виявляються абсолютно протилежними. А подекуди – і ворожими один до одного.  Бо якщо улюблений герой російських казок – це дурник, якому за допомогою чарівної сили вдається породичатися з царем або сісти на його місце, то в українських казках найбільше симпатій на боці героя-богатиря чи простого селянина, який пошив у дурні пана.

 

Я цю різницю дуже гостро відчула в юнацькому віці. Народжена в 1972-му, я виховувалася як на українських, так і на російських народних казках. Пізніше я захопилася поезією Лермонтова, піснями Висоцького. Я не бачила в цьому нічого поганого і досі безмежно люблю і поважаю цих авторів. Але щиро шкодую, що в нашій шкільній програмі не було тоді «Марусі Чурай» Ліни Костенко, не було поезії Богдана-Ігоря Антонича чи Євгена Плужника, філософських творів Олеся Бердника.

 

Їх я відкрила уже в студентські роки. Як і справжню Україну, з її міфами і легендами, звичаями і традиціями. І саме тоді з’явилося відчуття, що я все життя жила поряд із мачухою – в міру турботливою, в міру багатою, але – мачухою. А поряд завжди жила рідна мама, яку затирали, виставляли на других ролях, зневажали і поблажливо плескали по плечу. І саме з цією мамою і мене був незримий, але нерозривний духовний зв’язок, який наповнив життя особливим сенсом і повернув відчуття втраченого раю. Але не знаю, чи відчула б я цей зв’язок, якби у моєму житті не було Котигорошка і поезії Шевченка та Лесі Українки, а були лише сарафани, матрьошки і «русский дух» (а їх теж було чимало).

 

Тому я теж поставила свій підпис під листом Лариси Ніцой, хоча з повагою ставлюся до свободи творчості будь-якого художника і розумію авторську позицію митця. Тим більше, що малювалося все від щирого серця. Але в ситуації, коли на кожному кроці відбувається майстерна підміна понять і маніпуляція масовою свідомістю (мова тут не про саму Світлану Рудикову, а про загальний стан гібридної війни, яка відбувається не стільки на Донбасі, скільки в наших головах), потрібно таки правильно розставити пріоритети і захистити хоча б дитячі душі від розмивання ціннісних орієнтирів. Як це свого часу зробили в Ізраїлі, Прибалтиці, Франції.

 

Діти не винні. Як і рибки.

 

Просто треба вміти захистити маму, навіть тоді, коли весь світ буде проти неї.