Дорогі українці, вельмишановні поляки, шановні друзі!
Я родом із Сумщини. Це одна із найвіддаленіших північно-східних областей України, яка, звісно, межує з росією. На краю мого села Хоружівка є один із багатьох розбитих вітрами ярів, який і сьогодні називається Полулях.
Недалеко від цього яру стоїть відлитий із чавуну досить високий пам’ятник (можливо, 4–5 метрів із цоколем). На одній із його сторін викарбуваний текст: «На етом местє проходила граница между Польщей і росією» (росія написана з маленької літери).
Ще маленьким хлопчиком, багато часу проводячи в цьому яру, де трави вищі за людський зріст, я пізнавав ціну праці. І сьогодні цей яр для мене залишається чарівним, красивим і хрестоматійним. Колись звідси почалося моє осягнення українсько-польських відносин. Прийміть вищесказане
як переднє слово до нашої розмови.
Багато сторіч українці і поляки жили поруч як історичні сусіди. Часто ми мешкали на одній землі — жили і дружньо, і терпеливо один до одного, і по-різному… Світ змінювався, а разом із ним і наші кордони, зокрема й із Польщею. Драматичним для нас було особливо XX століття з конфліктами і навіть війнами. Звісно, зберігалися різні погляди та оцінки цих подій з української і польської сторін.
Очевидно, для кожної нації ці події вже стали історією, яку не зміниш. Більше того, ця історія відносин стала суб’єктивною частиною кожної нації і держави.
Тому вважаю одним із знакових, непростих, але важливих рішень уже далекого 2003 року рішення Президентів України та Польщі, Урядів і Парламентів обох країн про прийняття історичної взаємної прощі із глибоким християнським змістом: «Вибачаємо і просимо вибачення». Це було гідно і мудро.
Базово важливо і сьогодні триматися цієї інтегральної політичної формули щодо нашої взаємної історії. Не спекулювати і не висмикувати контексти. Всю решту важливої роботи з пошуку істини залишимо науковцям, освітянам та громадськості.
Декілька слів до дискусії щодо національних героїв.
В Україні та Польщі була, звісно, різна історія і різні герої.
Ми, українці, зокрема і влада, не ставили за мету акцентувати чи формувати польській нації, хто має бути вашим національним героєм. Це — ваша історія і ваш вибір! Очевидно, і українці не потребують аналогічних послуг. Це наше суверенне право — визначати, хто є наші національні герої.
Повторюся: ваші і наші герої — люди різні. Але переконаний, що їхній вибір базований на соціоментальному критерії. А саме — національними героями України є ті, хто присвятив свою боротьбу, здоров’я і життя свободі нації та суверенності своєї держави. Переконаний, що так чинить і польська нація. Тому, чиїм доблесним іменем названо військовий підрозділ ЗСУ — це суверенне право української нації і держави.
На завершення хочу підкреслити окремо: рішення Президента Польщі Кароля Навроцького ініціювати позбавлення українського воїнства та нації (в особі Президента України Володимира Зеленського) Ордена Білого Орла — безумовно безвідповідальне.
Сьогодні українське воїнство і українська нація віддано борються за «нашу і вашу свободу». Саме тому будь-яка спроба скасувати попереднє рішення виходить далеко за межі ставлення до одного політика. Це стосується мільйонів українців, які захищають та продовжують платити найвищу ціну за право мати свою незалежну державу і за свободу Європи.
У 2005 році я мав за честь отримати Орден Білого Орла від Президента Олександра Кваснєвського. Це була нагорода за єдність і солідарність двох великих народів. Я керувався тим, що обидві нації знайшли в собі мужність дивитися одне одному в очі, тримати діалог, говорити правду і приймати її, якою б гіркою вона не була.
Саме на такому фундаменті базувалося справжнє примирення. Не випадково саме польський народ одним із перших простягнув руку допомоги Україні у найскладніші дні 2022 року. Це був прояв великої людської солідарності, який українці ніколи не забудуть.
Нам боляче, що у цей доленосний, кривавий час, коли Україна стоїть насмерть, ми бачимо кроки, які завдають удару по нашому братерству. Проте ми не станемо відповідати ворожнечею чи приниженням.
Ми — народ, який має власну історію, власну гордість і власну правду.
Ми показуємо приклад того, як поводиться сильна нація і не вимагаємо від інших того, чого не робимо самі. Але ми вимагаємо поваги до нашого вибору, до нашої пам’яті та до наших героїв.
Тому я ухвалюю єдине правильне і чесне рішення. На знак глибокого протесту проти нинішньої політики Варшави, яка зневажає українську історію, та на знак абсолютної, непохитної солідарності з кожним нашим воїном і Президентом України,
я повертаю цей орден назад. Це не акт ненависті, а акт виняткової гідності.
Українська нація — велика, могутня і самодостатня. Нас не зламали віковічні імперії, не зламає Москва, і тим паче нас не змусять до покори ті, хто намагається переписати нашу історію чи принизити наш вибір. Своє козацьке право на власну пам'ять і власну гордість ми виборюємо щодня.
Ми продовжуємо дивитися на вас, наших польських сусідів, з надією на мудрість і розуміння. Бо віримо: правда, як і наше українське сонце, все одно зійде і буде жити вічно.
Слава Україні! Великому, незламному українському Воїнству — довічна слава!
