Розпитуючи на цьогорічному Форумі видавців українських письменників про їхні літературні відкриття минулих років, майже всі (Матіос, Денисенко, Курков, Таран, Кононенко...) повторювали — Таня Малярчук. І потім, як затяті меломани, ми починали сперечатися, яка Танина книжка сподобалася більше, згадувати, хто в який спосіб для себе відкрив прозу франківської авторки. Одним ближча сюрметафорична проза Малярчук («Троянда Адольфо», «Комплекс Шахерезади», «Як я стала святою»), іншим — її проста сюрреалістичність («Згори вниз»). Нещодавно презентована харківським «Фоліо» книжка Таниних... гм, шкіців, етюдів під назвою «Говорити», промовляє і до «метафористів», і до «реалістів».

Цьогорічний фест був присвячений поважному ювілею його засновника – 90–річчю Харківського державного університету мистецтв імені І. П. Котляревського. Два тижні в стінах Харківської філармонії звучала класична фортепіанна, вокальна, камерна музика Шопена, Моцарта, Генделя, Шумана, Бетховена, Ліста, Рахманінова, Чайковського, Прокоф’єва, Телемана...

Коли розпадаються, розходяться, розсварюються відомі музичні команди, переді мною завжди візуально постають ті композиції, які ще могли народитися, стати хітами, і ті пісні, які уже не будуть виконуватися зі сцени, а лише збережуться на заслуханих компактах і лунатимуть (так ностальгійно) на чиїхось кухнях, біля чиїхось під’їздів і в переходах підземок. Ця лірика в контексті того, що харківська «5NIZZA» розпалася. Її два впізнавані голоси тепер звучатимуть нарізно — Андрій (СанСанич) і Сергій (ОтецРодНой) працюватимуть над своїми власними програмами. Зважаючи на те, що на початку весни з’явився сольний альбом Сергія Бабкіна «Мотор», а на травневому фесті «ВДОХ» Андрій Запорожець презентував свій «новий сольний проект», розпад групи був передчутим і передбаченим. І хоча свій останній спільний концерт хлопці дали ще 16 червня у Кракові, журналісти і фани почали бити на сполох лише тепер.

Звичайно, слід компліментувати «Мазепа–фесту», але таки правда: чи є ще якесь «середньостатистичне» українське місто, в якому би було таке багатоманіття музичних рок–команд, як у Полтаві? Серед них якісно й досвідно виділяється культова для полтавців і якось мало проговорена в загальноукраїнському контексті «Арахнофобія». У стартуючі для сучукркультури 90–ті хлопці–«арахнофоби» починали своє сходження, як і всі, із фестмайданчиків. Але коли «Скрябін», Марія Бурмака, «ОЕ» пішли далі, то «Арахнофобію» знають сьогодні лише справжні гурмани.
Валерій Власенко — легенда Полтави. Як художник він малює чорними фарбами, як скульптор — ліпить із глини спотворені обличчя, як музикант — пише смутні пісні, які хтось називає психоделікою, а чи готикою. У житті він — філософ, на животі якого улюблена кішка народжує кошенят. Сам Валера називає свою творчість темним у світлому.
Приводів для розмови з Валерієм Власенком було кілька: передчуття нового альбому «Арахнофобії», на який уже давно назбиралося вдосталь матеріалу, і... сіро–дощовий вересень, який так доповнює його музику.

На цьогорічному Форумі видавців у Львові були представлені дві книжки перекладів українських авторів на російську мову — «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко («АСТ») та книжка новел Марії Матіос «Нація» («Братонеж»). Логічно було запитати у перекладачки цих творів Олени Марінічевої про особливості перекладу.

Леоніда Ушкалова, знаного харківського медієвіста, можна слухати годинами — настільки дивовижним видається його погляд на українську літературу, в якій кожний письменник є продовжувачем традицій попередників. У науковому доробку професора кафедри української літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. Сковороди, доктора філології, — грунтовні і таки неповторні (пригадую, як студентка Києво-Могилянської академії приїздила до Харкова у пошуках «хоч чогось із Ушкалова») розвідки з історії української словесності, богослов'я та філософії —«Нариси з філософії Григорія Сковороди» (1993), «Світ українського бароко» (1994), «Григорій Сковорода і антична культура» (1997), «З історії української літератури XVII—XVIII століть» (1999), «Українське барокове богомислення (сім етюдів про Григорія Сковороду)» (2001), «Григорій Сковорода: семінарій» (2004), «Есеї про українське бароко» (2006).
Після кількагодинної розмови з харківським сковородинознавцем я таки зрозуміла, що студенти й близькі Леоніда Ушкалова мають рацію, стверджуючи, що коли так багато років віддати на вивчення життя і творчості Григорія Сковороди, то зовнішньо і світоглядно уподібнюєшся до великого філософа.

Родина Бутів до прадавньої культури має особливе ставлення. Бути їй не просто симпатизують — вони нею живуть. Суголосно із прізвищем звучить і створений 2000 року в Києві родинний гурт «Буття», який не лише зберігає і реконструює традиційні українські награвання та пісні, а й учить усіх непосидючих танцювати так, як це робили в українських селах сто, а то й двісті років тому. З Ганною Бут — винятковою танцівницею-навчителькою — «УМ» спілкувалася поміж її майстер-класами з народного українського танцю на цьоголітніх фестивалях.

Перший день «Шешор Подільських» розпочався для когось із офіційної реєстрації (щоб отримати карту фесту, глиняну намистину-перепустку й право на проживання у наметовому містечку, треба було заплатити 50 гривень), для мене ж — із відшуковування причин переїзду культового етнофестивалю до подільської Воробіївки. Хтось говорив про те, що карпатське село Шешори відмовилося бути ареною для сміття і набридливих туристів. Хтось запевняв, ніби тамтешня адміністрація більше не хоче виділяти кошти на проведення фестивалю. Тамара Малькова, директор інформаційного центру «Зелене досьє» — організації-засновника фестивалю, — всі чутки спростувала: «Ми переїхали з Івано-Франківщини не через конфлікти. Фестиваль відсампочатку задумувався як мандрівний. Ми хочемо, щоб у сільській місцевості розвивався зелений туризм, щоб будувалася відповідна інфраструктура. Маємо пропозиції проводити фестиваль і на Слобожанщині, і на Поліссі».

Написати про нещасний випадок, який трапився із десятилітньою Танею Лагодою з мого рідного села Лютенські Будища на Полтавщині, мені не дозволяла безжальна близькість у часі цієї трагедії. Та й про великі людські вчинки пишуть не одразу: має прийти їхнє осмислення, мають закарбуватися і стати щоденними супутниками втрата і біль. Тетянка пішла з життя останнього слізно-дощового дня червня. Маю розповісти про її саможертовний подвиг. Аби хоч у такий спосіб промовити ті слова, які вона не встигла сказати, аби закликати кожного — бережіть наших дітей.