Під час цьогорічного фестивалю «Різдво у Харкові» звучали й автентичні інструменти, і академічний симфонічний оркестр. Доповнити таке багатоголосся художній керівник Харківської філармонії Юрій Янко вирішив поезією і запросив на фестиваль Аду Роговцеву з донькою Катериною Степанковою. Мета таких запросин — відродити у місті колись такі популярні поетичні вечори.

Під час цьогорічного Харківського фестивалю недержавних театрів «Курбалесія» я поцікавилася у випускника режисерського факультету, де би він мріяв потому ставити вистави. «Звичайно, в театрі Шевченка, — відповів хлопе­ць. — Це ж театр, який зважується на щось нове, хоча... у нього теж є свої проблеми і недоліки».

Назва кожного міста приховує у собі безліч історичних, культурних, особистісних асоціацій. Приміром, Львів — Данило Галицький, Високий Замок, бруківка, кава, «Плач Єремії», Дереш... Приміром, Полтава — Котляревський, 1709 рік, Петлюра, галушки, Вєрка Сердючка... Кожна асоціація — це як бонус, записаний на рахунок історичної життєздатності міста.
Місто Дніпропетровськ, попри звичні асоціації з козацьким минулим, Дніпром, кількома станціями підземки, якими ніхто не користується, сімейством Тимошенків, нещодавним вибухом житлового будинку, має ще один впізнаваний код — «АртВертеп». За ним — мистецька аґенція, яка пропагує сучасну українську культуру, книжковий магазин «Білокнижник», Гурт Мандрівних Дяків «Вертеп», промо­студія «LIFT», віртуальна галерая «Барзо», знаний культурологічний сайт, який аж ніяк не можна назвати регіональним. Святкування 5річчя останнього, а ще поява нових «арт­вертепівських» видань (модний настінний календар «СучУкрРік», платівки «Оркестру Че» й Сергія Жадана — «Госпелс і Спірічуелс» і «Депеш Мод»), а ще яскраві виступи «Вертепу» в Полтаві, Харкові, Львові, Києві і стали приводом до розмови з головним «арт­вертепівцем» — Тимофієм Хом’яком, директором Мистецької аґенції «АртВертеп», учасником і менеджером гурту «Вертеп», врешті, людиною, яка зробила українську культуру своєю професією.

У кожного зі шкільних часів лишилися спогади не лише світлі. Приміром, про лайливих учителів, скроплені сльозами «трійки» за чистописання, виснажливі кроси, безкінечні контрольні–олімпіади–атестації! Погодьтеся, багато чого у вітчизняній шкільній освіті хотілося би позбутися. Джерелом для таких реформ могла би стати вальдорфська педагогіка, що передбачає виховання дитини в максимально природних і творчих умовах.

Напевне, кожен фан–«океан» може розповісти про свій особистий рекорд — скільки йому найдовше доводилося чекати початку виступу «Океану Ельзи». Дві години чекання — останнє досягнення харків’ян. Хоча запізнілий виліт Святослава з Києва — більш ніж зрозумілий. У переддень святого Миколая у нардепа Вакарчука важливих справ було таки багато.

Після закриття харківського арт­клубу «OstaNNя барикада» Олесь Доній вирішив переформатувати «барикадну» діяльність свого мистецького об’єднання на фестивальну.

Музику «оркестрантів» можна назвати телевізійною. Визначення їхньої творчості — візуальний арт­рок — передбачає, що «Оркестр Че» не лише слухають, а й дивляться. Попри будьякі порівняння з візуальним російським «АукцЫоном», «Оркестр Че» продовжує дивувати своєю ориґінальністю і такою впізнаваною харківською настроєвістю.

«Це нормально: шафі властиво закриватися й відкриватися», — жартома відповідає фронтмен «Мертвого півня» й актор харківського театру «Арабески» Місько Барбара на моє запитання, чому книгарня «Шафа» три роки тому вимушена була припинити своє існування. Насправді ж закриття книжкового магазину — спільного проекту «Арабесок» і Харківського літературного музею ( в його приміщенні й розташовувалася «Шафа») — було пов’язане зі збитковістю такої справи, з одного боку, з іншого ж — на той момент у харківських книгарнях почали з’являтися відділи української літератури і потреба в «Шафі» начебто відпала.

Про Вінні–Пуха радянські дітлахи довідалися із книжки Бориса Заходера (а потім із популярного мультика з голосом Євгена Леонова) — такого собі вільного перекладу історій Мілна. Перша українська книжка про ведмедика Вінні–Пуха з’явилася 1963 року в перекладі Леоніда Солонька (видавництво «Веселка»). Через 40 років осучаснений варіант Солонькового тексту видав Іван Малкович.

Життя змінюють звуки, слова і люди. Ви переконаєтеся в цьому водномить, коли з–посеред залюдненої вулички сірого індустріального міста, якому ще більшої сірості додають ваші заглиблені в буденне думки, до вас долинуть звуки журливої пісні кобзаря. Які би нагальні не напосідали проблеми, ви зупинитеся. Такою є прихована магія традиційної музики.
Харківський старосвітський бандурист Кость Черемський, безперечно, може пояснити лікувальні властивості кобзарської пісні і слова, бо ж за професією він — лікар–реаніматолог, а поза тим — реконструктор кобзарських інструментів і дослідник традиційної культури (пан Кость є автором розвідки «Повернення традиції» — про репресії над співцями у 20—30 рр. ХХ ст. — та грунтовного дослідження про історію та розвиток українського епічного співоцтва — «Шлях звичаю»). 1989 року Кость Черемський — представник давнього слобідського роду — вперше почув традиційний спів і зрозумів, що настав час змін, активізації приспаних внутрішніх механізмів.