Розстріляні брехнею

Розстріляні брехнею

Той факт, що останній фільм Анджея Вайди — «Катинь» — біографічний, ні для кого не таємниця. Але всі були переконані, що батька польського режисера Якуба Вайду було розстріляно в катинському лісі неподалік Смоленська. Насправді ж його утримували у Старобільському таборі на Луганщині. Як стало відомо в останнє десятиріччя, всіх польських офіцерів зі старобільського списку розстріляли у Харкові.

Присвячується Сальвадору, Огюстам і Клоду

Присвячується Сальвадору, Огюстам і Клоду

Мрія перефотографувати «Поцілунок» французького скульптора Огюста Родена жила в серці Володимира Білоуса вже давно. Але в радянський час знімати оголене тіло було суворо заборонено (за зберігання фотографій із закордонних журналів Володимиру Білоусу тоді ледь не дали сім років ув’язнення!). Потім Володимиру Федоровичу все не вдавалося знайти хлопця і дівчину, які б не просто захотіли сфотографуватися (пар, бажаючих увічнити свій пристрасний поцілунок у «фотопапері» було чимало!), але й відповідали б задуму скульптора. Володимир Білоус демонструє мені свого Родена: це нібито звичайне чорно–біле фото, композицією воно справді повторює роденівську скульптуру. Щоправда, виникає враження, що зроблено цю «скульптуру» не із бронзи, а із ще не застиглої глини. Шкодує фотохудожник, що не вдалося йому досягти барельєфної техніки: якщо це дозволяли плівковий фотоапарат і чорно–білі матеріали, то цифровій камері це не під силу.

Зморшки під шкірою

Зморшки під шкірою

Книжку киянки Богдани Ма­тіяш «розмови з Богом» анонсували як найгучніше, найсенсаційніше (за Костем Москальцем) поетичне видання минулого року. Що ж такого неможливого утнула молода поетка, авторка поетичної книжки «Непроявлені знімки», літературний критик і редактор, чиє ім’я можна відшукати на багатьох книжках видавництва «Критика»? Немає в її збірці ні цитування Святого Письма, ні протесту проти несправедливості світобудови. Вся справа у сповідальності, відвертості. І йдеться не про відвертість інстинктів, яка сьогодні заполонила нашу літературу, а про відвертість глибинну. Недарма ж один польський священик сказав Матіяш, що її книжки подібні до вечірньої молитви.

Денис Дудко: Коли я граю джаз, жінки мені не потрібні

Денис Дудко: Коли я граю джаз, жінки мені не потрібні

Особливо тривожними для фанів «Океану Ельзи» видалися 2004—2005 музичні роки. Тільки–но закінчився тур «Тихий Океан» (до сьогодні — най–найвище досягнення музикантів), із гурту пішли басист Юрій Хусточка і клавішник Дмитро Шуров. За рік «через творче непорозуміння» група розлучилася із гітаристом Павлом Гудімовим. Нещасні фани дивилися на нових «оешників» (Мілоша Єлича, Петра Чернявського, Дениса Дудка) неприязно й очікували, що того «ОЕ», який у 90–ті змінив обличчя української музики, більше не буде... «Океан Ельзи»–2 довів протилежне: творчість «ОЕ» не лише не припинилася, а й вийшла на новий якісний рівень (йдеться, на жаль, не про драйв, а про музичні досягнення).
Попри те, що змінений «Океан Ельзи» випустив уже два альбоми, про нових музикантів ми і досі знаємо мало. За лаштунками «Харків за джаз фесту» «Україні молодій» вдалося спіймати колишнього харків’янина Дениса Дудка — басиста «ОЕ».

Харківська бієнале крутіша. Бо молодіжна

Харківська бієнале крутіша. Бо молодіжна

П’ять років тому фестиваль молодіжних проектів NON STOP MEDIA, який уже вчетверте влаштовує Харківська міська художня галерея, мав, швидше, регіональне звучання. Тоді в Україні це була перша спроба влаштувати фест із метою знайти нові імена у мистецтві, підтримати молоді таланти, обмінятися досвідом із зарубіжними авторами й інституціями. За цей час фестивалів у нас не побільшало (щось подібне влаштовує хіба що Міжнародний фонд «ЕЙДОС»). Але з 2004 року NON STOP MEDIA перетворився на повноцінну мистецьку бієнале, а Харківська «муніципалка» — рушій мистецького прогресу міста — разом із київським Центром сучасного мистецтва «Совіарт» посіла перше місце у Всеукраїнському арт–рейтингу–2007 (його щорічно влаштовує Асоціація арт–галерей України). Цікаво, що в номінації «Мистецька подія року» (звісно, після презентації України на 52–й Венеційській бієнале) головною подією року назвали саме святкування десятої річниці харківської галереї. Вона отримала перші місця і в номінації «Каталог, буклет» (за видання «Гармонія пластики» й «Ідеальний пейзаж»), і за найкращий мистецький сайт. Що ж — із таким послужним списком тільки гідну бієнале і влаштовувати.

За кого б голосував Сосюра?

За кого б голосував Сосюра?

Українську літературу ніколи не можна було читати буквально, щось завжди (це ще від Котляревського, певне) було в ній закодоване, приховане у міжрядки. І замість того, щоби ту гру розгадати, ми, сьогоденні, вдаємося до непростимої цензури: читаємо і видаємо лише ті твори, які не були позначені «ідейним зрадництвом»...
Таке «читання місцями» спричинило до того, що генія своєї доби — Володимира Сосюру — ми перетворили на «такого ніжного, такого тривожного» лірика, за яким стоять лише вірші «Так ніхто не кохав...» і «Любіть Україну»... А насправді ж Володька Сосюра значно складніший: за допомогою його творів, вважають дослідники, сьогодні можна зрозуміти деякі алогічні риси нашого народу.

Суцільна торба позитиву

Суцільна торба позитиву

Щорічні «УМівські» репортажі із полтавського музичного роковища «Мазепа–фест» виразно демонструють багатоманіття перспективних гуртів, які творять у Полтаві. Музикантів із гурту «Контрабас» мені доводилося слухати ще чотири роки тому, але тоді вони нічим не здивували. Останні ж концерти «контрабасівців» у рідному місті і клубах Харкова засвідчили, що хлопці грають щось настільки свіже й своє, що я навіть вдалася до оцінки — «суцільна торба позитиву». Звичайна музична термінологія тут зайва.

Час для глибоких романів і глибоких розмов

Газети й журнали завжди починаю читати з останніх шпальт (не тих, де анекдоти й ледь одягнені кралі, а тих, що під рубрикою «Культура»), книжки — із тих сторінок, де розміщують передмови чи післямови. У сучасних книжках такого годі шукати: мабуть, збиткова то справа — просити когось написати щось критичне чи біографічне.

Чи візьме Україна участь у німецькій театральній бієнале?

Чи візьме Україна участь у німецькій театральній бієнале?

Фестиваль «Нові вистави з Європи» (New plays from Europe, чи Neue Stucke Aus Europa) виник у Німеччині на початку 90–х. На хвилі загальної ейфорії з приводу об’єднання Європи художній керівник театральної мережі в Бонні Манфред Байльгарц і відомий німецький драматург Танкред Дорст вирішили заснувати театральний фестиваль. За їхньою концепцією це мав бути своєрідний ярмарок, майданчик, де люди могли б обмінюватися новими ідеями сучасної європейської драматургії.

ОБ’ЄКТИВна правда

ОБ’ЄКТИВна правда

Його життя — це Батько, Фотокамера, Слобожанщина, Чорнобиль, Літаки і Майдан. Усе з великої літери. А ще він — ґрандіозний хитрун і ворожбит. У ролі першого віднаходить гроші на свої нові задуми, у ролі другого — фотографує, часто навіть не пригадуючи, в який момент увімкнув фотоапарат... Уперше потрапила до майстерні харківського фотографа Юрка Ворошилова восени 2004–го. На підлозі — альбоми зі слайдами, томики Сковороди, лежак і комп’ютер, на вікнах — десятки коричневих кілець від кавових пластянок, попід стінами — великі виставкові фотополотна (переважно — чорнобильська тематика), на стінах — тисячі ворошиловських світлин (скільки знайомих облич!), на столі — квадрати ватману з написом «Листи в майбутнє з Юрієм Ворошиловим»: саме на них харківські майданники в 2004 році лишали свої думки, сподівання, погрози й побажання... На люди він з’являється тільки в моменти своїх великих перемог. З’ява в «УМ» теж присвячена новим творчим досягненням харківського Ворошуна.