Пальне з присмаком діоксину

      Погожого березневого дня у Павлограді відбулася знаменна подія — уперше в місті, яке зазвичай називають шахтарським, пройшли громадські слухання про ситуацію iз утилізацією твердого ракетного палива на тамтешньому хімічному заводі. Беззаперечно, їх годилося б назвати безпрецедентними, адже було запрошено немало представників високих столичних інстанцій. Чи не найбільше чекали міністра з питань надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Нестора Шуфрича. Але ні він, ні хоча б хтось iз повпредів місцевих на слухання не з'явилися.

Спалювати чи розмивати?

      ...У 1993 році Україна та США підписали угоду про надання нашій країні допомоги в ліквідації ядерної зброї. Однак досягнуті домовленості відзначалися поспіхом, явно з ухилом у бік того, щоб американці якомога швидше змогли спати спокійно, не боячись міжконтинентальних ракет, принаймні з української території. Отож 54 ракети шахтного базування на теренах нашої держави демонтували, як кажуть, усім гамузом, а їхні частини, заряджені твердим пальним, звезли до Павлограда. Пускові ж установки та ще деякі об'єкти ракетно-ядерної інфраструктури знищили.

      Американці заприсяглися профінансувати роботи зі спалювання сумішевого ракетного палива. Але Павлоградський хімічний завод запропонував свій метод вирішення проблеми. Він полягає у так званому гідромеханічному вилученні твердого ракетного палива з подальшим його додаванням до емульсійної вибухівки і використанням у промислових цілях. Керівників підприємства тут зрозуміти можна. Завод традиційно виробляє промислову вибухівку, то, мовляв, чому б не вбити двох зайців.

      Однак керівництво ПХЗ домоглося бюджетного фінансування саме цієї програми. Таким чином тут мали переробити 5 тисяч тонн твердого ракетного палива, що, за експертними оцінками, дозволить заводу виробити близько 30 тисяч тонн емульсійної вибухівки — приблизно таку її кількість, приміром, споживають за рік гірничовидобувні підприємства Кривбасу (загальноукраїнська потреба в цій продукції становить 100 тис. тонн). Окрім того, ПХЗ заявив про наміри розмивати цим методом і вміст ракет малої дальності, загальний обсяг якого становить 32 тисячі тонн, а також великогабаритні боєприпаси.

      Фахівці ПХЗ стали стверджувати, що розроблена ними технологія гідророзмиву дозволить вирішити проблему утилізації твердого ракетного палива протягом двох років. Але сталося не так, як гадалося. Хоч знищення SS-24, власне, розпочалося ще у 1998 році, дотепер на хімзаводі зберігаються 87 ступенів від 29 ракет.

      Найпоширеніше пояснення такого перебігу подій — Україна технологією гідророзмиву не володіла, а американці нею ділитися не бажали. Двічі держдепартамент США реалізацію цієї програми затримував, але, зрештою, погодився. Отож зайшла мова про будівництво в Павлограді об'єкта ліквідації палива. У 2000 році відповідні контракти і фінансування надало для цього Агентство зі зменшення загрози Міністерства оборони США.

      І спершу роботи розпочалися, начебто, жваво. Однак уже в січні 2001 року зупинилися зовсім. Що це спричинило? Американці заговорили про непомірно високі фінансові апетити української сторони як для виконання самих робіт, так і для оплати праці своїх фахівців.

      Українці стверджують інше. Мовляв, американці були зацікавлені тільки в тому, щоб якомога швидше вилучити ракети з шахт, розбирати їх та ліквідувати інфраструктуру. А після цього, мовляв, хоч трава не рости. Власне, не погодитися з такою гіпотезою складно. Бо ті ж росіяни у стосунках з американцями виявилися дуже обережними. У тому розумінні, що вилучати ракети зі своїх шахт, так би мовити, одним махом вони не забажали, тим паче — ліквідувати всю інфраструктуру. І саме на теренах Росії в американців виникли колосальні проблеми. Відразу два проекти з ліквідації твердого ракетного палива, профінансованi американцями у сумі понад 200 тисяч доларів, виявилися вкрай невдалими. Перший — збудований у Красноярську завод навряд чи колись запрацює, оскільки на час його запуску в росіян не виявилося самого палива, яке необхідно ліквідувати. А другий — спалювання твердого ракетного палива з частковим очищенням — не пройшов перевірки на предмет відповідності російському екологічному законодавству і був войовниче сприйнятий місцевим населенням, яке впродовж декількох років не втомлювалося організовувати акції протесту.

      Про такі, неприємні для американців, реалії повідомив 4 березня 2003 року в газеті «Вашингтон пост» ніхто інший як керівник парламентського комітету з питань збройних сил, що контролює фінансування американського міноборони, Дунган Хантер. Отож, мовляв, незаперечний провал американців на теренах Росії не кращим чином позначився і на їхніх планах у Павлограді.

      З іншого боку, вітчизняні фахівці привертають увагу до ще одного аспекту проблеми. Мовляв, американці виявили зацікавленість щодо стимулювання окремих галузей української промисловості не просто так. Усе ж на час свого розпаду Радянський Союз за рецептурами створення ракетного палива випереджав США на 30 (!) років. Отже, неважко підрахувати, що для створення аналогів таких ракет американцям знадобилися б мільярди доларів. Тоді як для їх знищення у пострадянському просторі необхідні «якісь» мільйони. Плюс, хочеш не хочеш, американці отримали дорогоцінний доступ до великого масиву інформації з інфраструктури та функціонування цього класу озброєнь. Бо про клас ракет, аналогічних СС-24, американцям теж доводилося б ще протягом принаймні двох десятиріч тільки мріяти.

      На тлі описаних вище проблем і дискусій, на Павлоградському хімічному заводi непомітно настав час «Ч» — саме у 2007 році спливає гарантійний термін зберігання високотоксичного ракетного палива, яке дотепер у значних кількостях знаходиться на складах підприємства. Що робити? — це питання тепер постало у загрозливій інтерпретації.

«Українська влада готова знищити разом із ракетами свій народ»

      Тим часом саме з приводу використання на гірничовидобувних підприємствах вибухівки з подрібненим ракетним паливом неабиякий переполох зчинився у Кривому Розі. Місцева влада серйозно стурбована цiєю проблемою. Не меншу заклопотаність викликав такий перебіг подій і на Павлоградському хімзаводі — все ж на кону опинився престиж технології, тільки випробування по якій зайняли добрих шість років.

      До честі криворіжців, вони постаралися «копнути» глибоко. Навіть не полінувалися заручитися аргументами російських фахівців, які мають серйозний досвід. І хоч керівництво хімзаводу протягом тривалого часу не втомлюється переконувати, що метод спалювання відкинув весь світ через його колосальне навантаження на екосистему, саме з теренів північного сусіди на цю тему надходять свідчення, що спонукають із ними щонайменше рахуватися. Так, Російська військова академія наук наводить дані про те, що під час вибухів із застосуванням сумішевого твердого ракетного палива утворюється стійка аерозольна хмара, у якій на десятки кілометрів поширюються діоксини — складні органічні сполуки, які за своєю токсичністю перевершують усі відомі на планеті отруйні речовини. Але найстрашніше навіть не це. За твердженнями російських вчених, шкода, якої завдають діоксини імунній системі, аналогічна шкоді від вірусу СНІДу.

      Депутат Криворізької міськради Володимир Гончар також звернувся до низки знаних фахівців та експертів. Їхні відповіді тільки підливають олiї до цього вогню стурбованості. Як от Лідії Попової, голови Пермської громадської організації «За хімічну безпеку», колишнього інженера-хіміка-технолога, пов'язаного з ракетними випробуваннями:

      «Запропонований вам спосіб використання твердого ракетного палива у складі емульсії як вибухівки не менш небезпечний, аніж спалювання окремо ТРП. Як би не дробити ракетне паливо і з чим би його не змішувати, це нічого не змінює. Його хімічна небезпека залишається. В Україні триває страшний обман людей, яким втовкмачують у голови, що продукти спалювання твердого ракетного палива не є небезпечними. Українська влада готова знищити разом із ракетами свій народ».

      При цьому Лідія Попова, окрім діоксинів, привертає увагу й до головної складової (окислювача) твердого ракетного палива — перхлорату амонію.

      З цього приводу віце-президент всесвітньо відомої компанії «Оріка — Європа» Річард Браун у листі на ім'я Володимира Гончара повідомив наступне: «Перхлорати заборонені в США через можливе забруднення грунтових вод, а результати недавніх досліджень засвідчують шкідливість перхлоратів для людини, навіть за дуже низьких значень». У якості своєрідного рятівного кола керівництво ПХЗ заявляє, що фахівців із утилізовуваного нині ракетного палива нараховується буквально троє.

      Нині Міністерство надзвичайних ситуацій та інші поважні установи роблять вигляд, що у Павлограді нічого неординарного не відбувається. Керівник хімзаводу під кінець безапеляційно це списав на прояви деяких політичних партій, зацікавлених в дестабілізації обстановки як у регіоні, так і в Україні в цілому.