Чому я голосуватиму за Ющенка

      Ук­ра­ї­на все ближ­че й ближ­че пря­мує до пре­зи­ден­т­сь­ких ви­бо­рів. За­гос­т­рю­ють­ся по­лі­тич­ні дис­ку­сії у Вер­хов­ній Ра­ді та в ін­ших дер­жав­них ус­та­но­вах. Щоп­рав­да, прос­те­жу­єть­ся та­ка про­від­на тен­ден­ція: що ближ­че до «ни­зів», то по­лі­тич­ні зма­ган­ня, сло­вес­ні ба­та­лії менш ак­тив­ні; але, ма­буть, це три­ва­ти­ме не­дов­го — і на пер­вин­но­му рів­ні з кож­ним мі­ся­цем, а під кі­нець і з кож­ним днем ста­ва­ти­ме все нес­по­кій­ні­ше.

      Ви­бор­ча по­ле­мі­ка, дис­ку­сія і, вис­лов­лю­ю­чись більш уза­галь­не­но, ви­бор­ча бо­роть­ба все біль­ше скон­цен­т­ро­ву­єть­ся нав­ко­ло по­лі­тич­них пар­тій, бо у кож­ної з них — свої по­лі­ти­ко-еко­но­міч­ні прог­ра­ми, сис­те­ма дій, по­ве­дін­ка, фі­нан­со­ві ре­сур­си, мож­ли­вос­ті, не­од­на­ко­ва під­т­рим­ка май­бут­ніх ви­бор­ців. Уже те­пер у Вер­хов­ній Ра­ді кож­но­го дня все гос­т­рі­ше зма­га­ють­ся між со­бою дві пе­ре­ва­жа­ю­чі гру­пи де­пу­та­тів. Од­ні вис­ту­па­ють за те, щоб ви­бор­ці оби­ра­ли депутатiв від певної пар­тії (пар­тій). І тіль­ки! Проти­леж­на сто­ро­на — проп­ре­зи­ден­т­сь­ка – об­с­то­ює прин­ци­по­во ін­ше: 50 на 50. Як бу­ло ра­ні­ше...

      Що ду­маю я з цьо­го при­во­ду? Я за пер­ший ва­рі­ант! Йо­го спо­ві­ду­ють і про­по­ну­ють «На­ша Ук­ра­ї­на», Ко­му­ніс­тич­на, Со­ці­а­ліс­тич­на пар­тії, блок Юлії Ти­мо­шен­ко, де­я­кі ін­ші на­род­ні де­пу­та­ти. Від­ра­зу вис­лов­люсь од­ноз­нач­но: мій кан­ди­дат на пре­зи­ден­т­сь­ку по­са­ду — Вік­тор Ющен­ко! Чо­му?

По-пер­ше: він — лю­ди­на ос­ві­че­на, ви­хо­ва­на, куль­тур­на, зов­ніш­ньо й внут­ріш­ньо при­єм­на, про­фе­сій­но під­го­тов­ле­на (ус­піш­но пра­цю­вав го­ло­вою На­ці­о­наль­но­го бан­ку Ук­ра­ї­ни і Прем'єр-мі­ніс­т­ром), те­пер очо­лює у Вер­хов­ній Ра­ді най­чи­сель­ні­шу фрак­цію де­пу­та­тів; уся йо­го по­ве­дін­ка, вис­ту­пи — ро­зум­ні, прин­ци­по­ві, то­ле­ран­т­ні, гли­бо­кі за зміс­том, вод­но­час во­ни етич­ні й ес­те­тич­ні, за­га­лом ка­жу­чи, вмо­ти­во­ва­ні, емо­цій­но врів­но­ва­же­ні і вод­но­час спов­не­ні по­ва­ги до ін­ших, на­віть до сво­їх по­лі­тич­них суп­ро­тив­ни­ків.

      По-дру­ге: він, Вік­тор Ан­д­рі­йо­вич Ющен­ко, по­за всі­ля­ким сум­ні­вом, — пат­рі­от Ук­ра­ї­ни, тіль­ки він що­на­йус­піш­ні­ше мо­же об'єд­на­ти всіх пат­рі­о­тів Ук­ра­ї­ни та близь­ких до них гро­ма­дян, спо­ну­ка­ти їх до спіль­них дій, спря­мо­ва­них на по­бу­до­ву по-справ­ж­ньо­му са­мос­тій­ної не­за­леж­ної дер­жа­ви — Ук­ра­ї­ни, при­то­му не тіль­ки для ет­ніч­них ук­ра­їн­ців, а й для ро­сі­ян, по­ля­ків, єв­ре­їв, угор­ців то­що, які про­жи­ва­ють в Ук­ра­ї­ні і для яких Ук­ра­їн­сь­ка дер­жа­ва та­кож ста­ла по-особ­ли­во­му рід­ною.

      По-тре­тє: Вік­тор Ющен­ко не об­тя­же­ний по­лі­тич­но-еко­но­міч­ни­ми не­га­ти­ва­ми, він — не «су­час­ний» ук­ра­їн­сь­кий міль­йо­нер, кот­рий не­ві­до­мо як ним став; він — лю­ди­на все­біч­но при­єм­на і та­ка, яка вик­ли­кає до се­бе до­ві­ру.

      По-чет­вер­те: Вік­тор Ющен­ко, як ме­ні ви­да­єть­ся, змо­же по­ро­зу­мі­ти­ся на­віть з по­лі­тич­но ін­ши­ми си­ла­ми, не пос­ту­па­ю­чись при цьо­му влас­ни­ми і прин­ци­по­во важ­ли­ви­ми со­ці­аль­ни­ми прин­ци­па­ми.

      П'яте: Вік­тор Ан­д­рі­йо­вич змо­же за­без­пе­чи­ти пот­ріб­ні й най­більш ефек­тив­ні су­час­ні шля­хи роз­вит­ку ук­ра­їн­сь­кої про­мис­ло­вос­ті, сіль­сь­ко­го гос­по­дар­с­т­ва — хто хо­че й мо­же ус­піш­но вес­ти влас­не гос­по­дар­с­т­во, не­хай са­мос­тій­но пра­цює на зем­лі; а хто на це не зда­тен — хай пра­цює в ко­лек­тив­но­му гос­по­дар­с­т­ві.

      Шос­те: пра­цю­ю­чи Пре­зи­ден­том, Вік­тор Ан­д­рі­йо­вич змо­же як­най­біль­ше прис­лу­жи­ти­ся роз­вит­ко­ві ук­ра­їн­сь­кої куль­ту­ри, мо­ви, лі­те­ра­ту­ри, мис­тец­т­ва, не за­бу­ва­ю­чи при цьо­му і про на­леж­ний роз­ви­ток усіх ін­ших куль­тур на­се­лен­ня Ук­ра­ї­ни.

      Сьо­ме: тіль­ки Вік­тор Ющен­ко, став­ши Пре­зи­ден­том, що­най­біль­ше здат­ний бу­де за­без­пе­чи­ти єв­ро­пей­сь­кий роз­ви­ток на­шої дер­жа­ви і гли­бо­ко прог­ре­сив­ні, як­най­теп­лі­ші, друж­ні зв'яз­ки з су­сід­ні­ми дер­жа­ва­ми, особ­ли­во з Ро­сі­єю, — на все­біч­но рів­них де­мок­ра­тич­них за­са­дах, що ста­не вза­єм­но й од­на­ко­во ко­рис­ним для обох сто­рін.

      Ук­ра­ї­на по­ки що на еко­но­міч­но­му й по­лі­тич­но­му роз­до­ріж­жі. Ду­же хо­четь­ся спо­ді­ва­ти­ся, що цьо­му нев­дов­зі нас­та­не кі­нець — це по-пер­ше. А по-дру­ге, що те­пе­ріш­ня вла­да на чо­лі з Пре­зи­ден­том Ле­о­ні­дом Куч­мою, зреш­тою, цьо­му спри­я­ти­ме.

      Те­пе­ріш­ній вла­ді бра­кує та­ко­го со­ці­аль­но-на­ці­о­наль­но­го по­чут­тя, як лю­бов до рід­но­го краю, до Ук­ра­ї­ни як по-справ­ж­ньо­му не­за­леж­ної дер­жа­ви. Бо «ук­ра­їн­сь­ка на­ці­о­наль­на ідея», мов­ляв, як про це ще ро­ків п'ять-шість то­му бу­ло за­яв­ле­но офі­цій­но, «не спра­цю­ва­ла» (?!). По­мір­куй­мо: як мог­ла во­на спра­цю­ва­ти, як­що в цьо­му нап­ря­мі ке­рів­ниц­т­во Ук­ра­ї­ни ні­чо­го сут­тє­во­го не вчи­ни­ло, по-дер­жав­ниць­ко­му не зре­а­гу­ва­ло, не вда­ло­ся до прин­ци­по­во важ­ли­вих уря­до­вих дій? Хо­ча б на­віть сло­вес­них, агі­та­цій­но-роз'яс­ню­валь­них, зак­лич­них?! Мож­ли­во, на­ше ке­рів­ниц­т­во спо­ді­ва­ло­ся, що це зре­а­лі­зу­єть­ся са­мо со­бою. Та­ко­го, од­нак, не бу­ває. У Поль­щі, нап­рик­лад, ні­що поль­сь­кій дер­жав­ній мо­ві не заг­ро­жує: во­на ж бо єди­на в кра­ї­ні. На­віть се­ля­ни, вис­ту­па­ю­чи по ра­діо, те­ле­ба­чен­ню, вис­лов­лю­ють­ся так, ні­би всі во­ни зі сто­ли­ці, з Вар­ша­ви: по-лі­те­ра­тур­но­му, нор­ма­тив­но, гра­мот­но в усіх мов­лен­нє­вих ви­я­вах. На­віть за та­ких все­на­род­но спри­ят­ли­вих умов поль­сь­ке ра­діо, те­ле­ба­чен­ня що­тиж­ня про­во­дять ши­ро­ку нав­чаль­но-роз'яс­ню­валь­ну ро­бо­ту, зо­рі­єн­то­ва­ну на пог­либ­лен­ня поль­сь­кої мов­лен­нє­вої куль­ту­ри гро­ма­дян! У нас же в цьо­му нап­ря­мі чи­нить­ся тіль­ки де­щи­ця. Не див­но, що біль­шість дик­то­рів рес­пуб­лі­кан­сь­ко­го ра­діо, те­ле­ба­чен­ня раз по раз при­пус­ка­єть­ся гру­бих чи до­сить прик­рих мов­лен­нє­вих по­ми­лок! Ко­ли ж ук­ра­їн­сь­кою вис­ту­па­ють не дик­то­ри, то нат­рап­ля­є­мо на ще гір­ше: зде­біль­шо­го во­ни вис­лов­лю­ють­ся без дот­ри­ман­ня лі­те­ра­тур­них норм. Це ж сто­су­єть­ся й на­род­них де­пу­та­тів, крім хі­ба що тих, які на­ле­жать до «На­шої Ук­ра­ї­ни». Ін­ко­ли зда­єть­ся, що дех­то з на­род­них де­пу­та­тів, став­ши кан­ди­да­та­ми на­ук, по­де­ку­ди й док­то­ра­ми, не нав­чав­ся у се­ред­ній шко­лі. Звіс­но, це не сто­су­єть­ся тих, хто ні­ко­ли не вив­чав ук­ра­їн­сь­кої, але праг­не ово­ло­ді­ти нею. На­то­мість ро­сій­сь­ка мо­ва у Вер­хов­ній Ра­ді, як пра­ви­ло, зву­чить нор­ма­тив­но. Чо­му? Обій­де­мо від­по­відь на це за­пи­тан­ня. Усі, ма­буть, зна­ють, чо­му.

      Те­пер уже ста­ло оче­вид­ним, що Во­ло­ди­мир Яво­рів­сь­кий по­ми­ляв­ся, ко­ли в пе­ред­день ук­ра­їн­сь­кої дер­жав­нос­ті за­пев­няв нас: «Бу­де дер­жа­ва, бу­де й ук­ра­їн­сь­ка мо­ва». Що ж, зу­сил­ля­ми пе­ре­ду­сім ук­ра­їн­сь­ких пат­рі­о­тів дер­жа­ву від­нов­ле­но, ство­ре­но, але з ук­ра­їн­сь­кою мо­вою в цій дер­жа­ві стає все більш су­туж­но, скрут­но. Це юри­дич­но не пе­ред­ба­ча­єть­ся 10-ю стат­тею Кон­с­ти­ту­ції Ук­ра­ї­ни.

Пет­ро ДУ­ДИК,

про­фе­сор Він­ниць­ко­го

дер­жав­но­го

пе­да­го­гіч­но­го уні­вер­си­те­ту.