Шукаю школу для частинки Всесвіту

27.04.2006
Шукаю школу для частинки Всесвіту

(Укрінформ.)

      За півтора місяця до останнього дзвоника українські школи переповнені хронічно втомленими людьми. Учителі з потаємною мудрістю прагнуть зберегти себе до відпустки. Діти відчайдушно чекають канікул. Складається враження, що на цій території немає життя, яке приносило б її мешканцям радість. Особливих знань згадана вище територія не приносить також, бо лише одиниці випускників примудряються вмістити у своїх головах запропонований шкільною програмою матеріал. Але заради чого тоді кожен ранок маленького українця довгих дев'ять місяців починається саме біля цих дверей?

 

Сізіфова праця

      Шкільні програми, спущені донизу Міністерством освіти, нагадують переповнений усілякою всячиною віз, який учителі разом із дітьми мусять ціною надмірних зусиль підняти на захмарну височінь. У світі, де манна небесна під ноги більше не падає, очевидно, все так і має бути. Але рiч у тому, що в якійсь критичній точці умовної висоти природні можливості учасників руху невідворотно перевищує могутня сила опору, і тоді все з гуркотом летить шкереберть. Напевно, саме тому стіни наших шкіл просто здригаються від галасу. Учителі кричать, заганяючи дітвору назад в упряжку. А ті рвуться на волю, бо не бачать у тому возі великого сенсу. Класична Сізіфова праця без права на перепочинок. А чи не простіше було б трохи полегшити самий вiз і дещо змінити траєкторію руху?

      Учителі кажуть, що упорядники шкільних програм в якийсь дивний і зовсім безперспективний спосіб намагаються осягти неосяжне. Теми мерехтять перед очима , мов дерева за вікном швидкого потяга. Вирізнити у цій безпредметній заметілі її складові вдається або напрочуд талановитим, або дуже старанним дітям. Але таких, на жаль, одиниці. Решта просто втрачає інтерес до процесу і далі живе з іміджем невиправного ледацюги, який марно протирає куплені батьками штани. Але ж якщо переважна більшість учнів не може оволодіти подібним обсягом матеріалу, чи не варто його просто зменшити, забезпечивши водночас юних геніїв додатковим матеріалом? «Багато дітей проблему перевантаження вирішує просто: вони перестають учитися взагалі, і кількість таких за останнє десятиріччя різко зросла, — каже вчитель Артемівської школи Печенізького району Харківщини Віктор Горбань. — Це дуже загрозлива тенденція. Коли дитина випадає з навчального процесу, у неї з'являється багато вільного часу і велика кількість енергії, яку кудись потрібно подіти». Як наслідок одні неслухнянці влаштовують божевільню просто на уроках, другі шукають пригод поза шкільними стінами.

      Програмний матеріал важко сприймається не тільки через надмірний обсяг та академічну складність. На думку психологів, дітям дуже важко нав'язати предмет, якщо вони не розуміють його потребу в реальному житті. А відтак  тупо зазубрювати класичне «абабагаламага» тільки тому, що цього хочуть дорослі, вдається не всім. У мізках дитини, запевняють фахівці, автоматично спрацьовує такий собі природний блок, — інстинкт самозбереження. Руйнуючи його насильно, можна викликати хіба що депресію, але аж ніяк не інтерес до предмета. «У результаті непосильних перевантажень, — каже Віктор Горбань, — діти перебувають у постійному стресі, у них знижується імунітет, а слова про «щасливе дитинство» сприймаються, як цинічний глум». Нерідко учні бунтують саме через подібне ставлення до себе. Новатори від освітянської галузі називають такий підхід тоталітарною педагогікою. «Звичайна середня школа підпорядковує собі дитину, — переконаний відомий російський академік Михайло Щетинін, — вимагаючи виконання того, що закладено у шкільній програмі. Вже за учнівською партою дітей починають програмувати на те, аби досягали чужих, а не своїх цілей».

      Не почуваються комфортно в межах цієї системи і вчителі. Через те, що програмний «залізобетон» дуже складно вбивається у дитячі голови й успішність у школах катастрофічно падає, педагогам радять не виставляти учням двійки (вчи, поки навчиш) і зобов'язують годинами описувати на папері всі деталі навчального процесу. Класні керівники також несуть відповідальність за безпеку школярів, які втекли з уроків і вештаються, де заманеться. А заодно в обов'язковому порядку змушені розважати дітей, що нудьгують, цікавими заходами, аби хоч у якийсь спосіб зробити школу привабливою. Але оскільки цей десерт подають уже після сьомого чи восьмого уроку і, як правило, теж у примусовому порядку, він здається не менш гірким, ніж основна педагогічна страва. Отож немає нічого дивного в тому, що основною дійовою особою у школах є не дитина з її потребами та світоглядом, а грізний перевіряючий з райвно, облвно, міністерства. Здається, він й існує саме для того, аби власним авторитетом розставляти мешканців шкільних територій у строго визначеному для них порядку.

      На запитання, чому дітям нецікаво у середньостатистичній українській школі, сьогодні можна почути найрізноманітніші відповіді. Вчителі нерідко пояснюють цю проблему дитячою лінню та байдужістю. Батьки часто відбуваються фразою: «наші діти у школі нікому не потрібні» і неймовірно радіють, якщо хтось із учителів-предметників володіє хистом тримати в упряжці найнепокірніших. Кульку цього пінг-понгу можна перекидати з однiєї сторони на iншу до нескінченності, але навряд чи в такий спосіб вдасться докопатися до істини. Головна біда в іншому: середньостатистична українська 11-річка не сприймає учня як неповторну особистість, а тому не організовує навчальний процес так, аби кожен дар, відпущений дитині природою, вже зараз активно працював на її майбутнє. «Альтернативні» педагоги кажуть, що теперішній школі дуже бракує глибокого співробітництва між учнем та учителем. Маленький громадянин повинен стати учасником навчального процесу, а не пасивним виконавцем програми, циркулярів, вказівок. Без глибокого знання дитячої медицини, психології, фізіології, сучасної філософії досягти такого результату практично неможливо.

       Виявляється, дітям подобається все, що дозволяє їм пізнати й осмислити самих себе. Тому, на думку грузинського вченого-новатора Шалви Амонашвілі, зі своїми вихованцями педагогу варто говорити про зміст життя, пояснювати, що кожен із них не випадково прийшов у цей світ і є носієм своєї неповторної місії. Що ж можна почути у стінах наших 11-річок? «Учіться, а то не вступите до ВНЗ». Чи не надто дрібна мета для майбутнього місіонера, який від початку народжується творцем?

«Страшні слова, коли вони мовчать»

      Коли тримаєш у руках посібник для уроків малювання, створений Світланою Трач і тернопільським видавництвом «Навчальна книга — Богдан», на думку одразу спадає підступне «та не може цього бути». Просто не віриться, що цей прекрасний альбом зміг якимось дивом пробити собі шлях до українського школяра. Ми всі давно і безнадійно звикли до того, що образотворче мистецтво — таке собі п'яте колесо до воза. Його і викинути шкода, і тягти на собі важко. А тут раптом, без перебільшення, — геніальна ідея! Всього лише на тридцяти сторінках автор запропонувала нашій дітворі багатогранний світ мистецтва, де художні картини, поезія, сюжети з історії і зразки народної творчості разом створюють цілісну модель світу. А головне — пані Світлана за допомогою дуже простої техніки у цьому ж таки альбомі підказує дітворі, в який спосіб вони можуть натхненно долучитися до подібної творчості. Немає сумніву, що її посібник не в одному школяреві пробудив художника, поета чи, наприклад, народознавця. Воістину, все геніальне — просте!

      Але, на жаль, цей альбом — всього лише виняток із правил, за якими нині пишеться переважна більшість українських підручників. Складається враження, що їхні автори ніколи не працювали у школі й навіть приблизно не уявляють, на кого продукт їхньої праці розрахований. У нас навіть мікроскопічна інфузорія туфелька описана у «Біології» так, ніби йдеться про складного за будовою слона. Але разом із тим у цьому ж підручнику автори й словом не обмовилися про те, що навіть найдрібніше Боже створіння має у безмежному Всесвіті виняткове значення. А тому її, мікроскопічну інфузорію, кожен iз нас має берегти як найбільшу цінність. Начхавши на подібну місію, можна й самому легко перетворитися на одноклітинний організм, який тупо смокче пиво в тумані сигаретного диму або шукає відчуття четвертого рівня простору під наркотичним кайфом. Автори шкільної науки приховують від дітей істину, а для того, щоб видаватися мудрими, сиплять, мов з рогу достатку, незнайомими термінами і поняттями. Важлива ж не математика, а людина, яка її осягатиме.

       Теперішня навчальна література, за оцінками багатьох учителів, слабка тим, що розглядає кожну науку окремо, у той час, коли учням потрібно дати цілісну уяву про Всесвіт. Скажімо, в експериментальній школі Михайла Щетиніна діти навчаються за інтегрованими програмами. Це коли один предмет проникає в інший. Якщо, наприклад, іде урок біології, то це одночасно й урок хімії, фізики, математики і навіть давніх знань про світ. На уроках геометрії, вважають новатори, можна порушувати проблеми психології й паралельно з гранями фігур досліджувати грані людських характерів. На думку Михайла Щетиніна, це дуже погано, коли учитель веде урок, залишаючись осторонь життя і боротьби за перебудову світу та людини. «Треба чітко пояснити дитині: наступивши на квітку, зламавши гілку, одразу втратиш щось у власній душі, — говорить він. — Зробиш боляче іншому — удариш самого себе. Отож давайте будемо чутливі до природи і один до одного, як до часточки вічності. Егоїст, що живе тільки для себе, вбиває власне «я».

      Відкинути академічну сухість і зайнятися пошуком істини, мабуть, непросто. Але навіщо потрібні підручники, тексти яких не викликають в уяві дітей живих образів, не пробуджують світлих почуттів і взагалі не запам'ятовуються через надмірну складність. Слова у нашій навчальній літературі холодні, мов крига, бо їх ніхто не зігрів почуттям любові до дитини. Важко навіть повірити в те, що подібне лихо спіткало саме нас, українців, — націю, душа якої ввібрала неприборкану козацьку волю, безмежну широчінь пісенної натури. У нас навіть кущ калини не мовчить. То ж люди, які б серцем написали підручник для малого українця, знайдуться неодмінно. Варто лише дати клич, і вони вже зараз принесуть готові зразки геніальних посібників. Але ж їх ніхто не шукає. Навіть у такій важливій справі, як виховання дитини, кланові уподобання чиновників від освіти беруть гору над почуттям суспільного обов'язку.

Діти індиго

      Деякі учителі (між іншим, із різних країн світу) запевняють: сьогодні чимала кількість дітей у класах — «не такі, як раніше». Ще якихось десять років тому учні з особливими здібностями (на Заході для них вигадали термін індиго) були рідкістю, сенсацією. Сьогодні ж вони народжуються масово. А відтак на Землю поступово приходить зовсім нове покоління — покоління-загадка. На жаль, теперішні педагогічні методики не враховують цю тенденцію. А переважна більшість учителів, як свідчить опитування, взагалі не підозрюють, що до їхніх класів можуть прийти такі «аномальні учні».

      На запитання, чому з'явилися діти індиго, вчені тільки шукають відповідь. Але вже теперішні припущення мають космічне підгрунтя. На думку Шалви Амонашвілі, в природі нічого не відбувається випадково. Тож, очевидно, сьогодні вже настав передбачений філософами час, коли людство має здійснити стрибок у своєму емоційному розвитку. Діти ж індиго — це нові люди, яким судилося відкрити новітній резерв у розвитку нашої цивілізації. Для них характерна саме духовна обдарованість. Вони, на думку фахівців, бачать світ інших вимірів і миттєво розпізнають брехню. Такі діти відгукуються тільки на мову любові і володіють якоюсь багатовіковою мудрістю. Їм під силу блискавично вирішити поставлене перед ними завдання, оскільки результат отримують через осяяння, а не шляхом логічних міркувань. Вони здатні спілкуватися без слів, вони непосидючi і можуть легко потрапити до категорії «складних», бо не підкоряються наказам і всією своєю сутністю вимагають інших умов спілкування зі світом.

      Чи може такій дитині бути цікаво у школі? Виявляється, може, але за умови, що сама школа змінить форму подачі матеріалу. Михайло Щетинін, скажімо, переконаний: нашій родовій пам'яті відома будова Всесвіту і способи життя у космічному просторі. Тому дуже важливо не припускати навіть думки про те, що учень може чогось не знати. Головне тут «вступити з ним у стосунки щодо вирішення завдань, тоді навчання піде природним шляхом». У класі ніхто нікого не вчить. Просто всі дружно пізнають себе, світ, істину. Причому не для власної користі , а для того, щоб потім передати свої знання всім, хто цього потребує. Схоже, у нескінченній мирській суєті ми якось забули основне: дитина — це найгармонійніша частинка Всесвіту, без творчості якої Космос зупиняється у своєму розвитку. Тому марно плекати надію на те, що теперішня убогість наших шкіл так просто нам зійде з рук. Виправляти ж свої помилки, на щастя, ніколи не пізно.

  • За що воюємо на Донбасі?

    У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>

  • «Ми розробили тести, здатні розпізнати справжнього вчителя»

    Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>

  • Майбутнє пам’яті

    Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>

  • «ХНУРЕреволюція»

    Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>

  • Луцький уже йде на посадку?

    Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>

  • Усе почалося з Брейгеля...

    Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>