Ольга Богомолець: Найкраща моя кар'єра — четверо дітей

03.03.2006
Ольга Богомолець: Найкраща моя кар'єра — четверо дітей

      У моєму магнітофоні завжди стояла її касета. Низький грудний оксамитовий голос. Печальна інтонація. Філософська меланхолія. «Ще один день пройшов, ще один крок до краю. Він пролетить як мить, так все життя мине». Коли з усіх злітала піна днів, лушпиння великого міста, ми з друзями слухали Ольгу Богомолець. Слухали б і слухали, тільки в концертах вона була велика рідкість — інакша в бардівському середовищі, серйозна, зібрана. Потім касета загубилася, і ніби частинка чогось важливого в тобі відійшла, цього клаптика, вузенької смужечки бракує й по сьогодні. Недавно на одному з сайтів надибала її альбоми, але там же й «ввічлива відмова»: на жаль, зараз немає дисків. Зате є касети. Про те, що вона — правнучка академіка Богомольця, я зметикувала куди пізніше, а для корінного Києва, звичайно, вона була насамперед дівчиною з гучним медичним прізвищем. Правда, після шести років навчання в Медичному інституті її відмовилися розподілити — це були якісь корпоративні порахунки зі старшими Богомольцями. Потім була цікава історія з навчанням в Америці — на Всесвітній конгрес дерматологів в Америку Ольга відiслала тези своєї кандидатської, а через кілька місяців прийшло запрошення приїхати на конгрес. Вона ввічливо подякувала і відписала, що не має грошей на цей візит. Але доля була наполегливою, другий лист з американським штемпелем повідомляв, що при конгресі діє комітет допомоги слаборозвиненим країнам і по цій програмі їй виділяють гроші. Перший жест був гордий — лист полетів у кошик для сміття, та доля знову не здавалася: викидаючи папери, Ольга знайшла лист і перемінила рішення — вона поїхала вчитися в Америку. Після повернення заснувала Клініку лазерної медицини доктора Богомолець, яка працює вже 12 років і славиться по всьому світу. Зараз вона доктор медичних наук, координатор Європейської асоціації лазерної дерматології у Східній Європі, поважний професіонал. Рік після отруєння Віктора Ющенка була його особистим лікарем. Зараз фото доктора Богомолець у медичному халаті — на всіх помаранчевих бігбордах, вона третiй номер у списку до «Київради» від «Нашої України».

      Недавно Ольга Вадимівна Богомолець народила четверту дитину і тимчасово перебралася з сім'єю з-за мiста, де мешкає уже п'ять років у власному будинку, до мами, в будинок Богомольця, в родинне гніздо. У помешканні прохолодно, тож вхідні двері утеплили — завісили здоровенною шкурою. Поки пані Оля заколисує тримісячну Софiйку, я помічаю на кухні прикріплену двома магнітами до холодильника листівку від руки — привітання вiд родини Ющенків iз народженням донечки. Немовля заснуло, мама може давати інтерв'ю. Вона дуже м'яка, домашня, усміхнена, з двома косичками. «Поворожи мені на каві твоїх очей...» Але як тільки мова заходить про її клініку, Ольга змінюється на очах — тверді інтонації, чіткі формулювання, абсолютна відповідальність за свою справу. Їй 41 рік і вона стільки всього встигла. Судіть самі.

 

«Крім чотирьох своїх, у мене ще є п'ятеро молочних дітей»

      — Пані Олю, коли актриса чи співачка каже, що не може народити дитину, бо це зашкодить її кар'єрі, до цього всі ставляться з розумінням. Ви народили четверту дитину і зробили блискучу медичну кар'єру, поділіться секретом, як вам це вдалося?

      — Напевне, коли ви сказали, що я зробила кар'єру, ви мали на увазі, що я народила чотирьох дітей. (Посмiхається). Бо я вважаю, що це найкраща кар'єра, яку може зробити жінка. Тобто найкраще — це ще й п'ятеро, й шестеро... Але я не хочу це переносити на загал, у кожної жінки своє призначення. Я вважаю, що найкраще, що я в житті зробила, це мої діти, все решта — наукові ступені, знання, медична кар'єра були потрібні, щоб я могла поважати себе, це був для мене шлях самореалізації, самоповаги. Я встигла зрозуміти, що ми дітей не виховуємо словами, ми їх виховуємо власним прикладом, і, дивлячись на мене, мій син, якому щойно виповнилося 17 рокiв, робить свої «чоловiчi висновки», каже: моя жінка працювати не буде. Дівчата думають інакше, тобто вони бачать, що можна і родити дітей, і поєднувати роботу, яку ти любиш.

      — Ваш день, таким чином, має бути розписаний з 6 ранку до 12 ночі, щоб усе встигати.

      — Ну і з 12 ночі до 6 ранку тепер. Старші діти в мене дорослі, і хоч я ніколи не була в декретній відпустці, але до року всіх дітей гляділа сама. У мене немає няні, як бачите. Я годую і всіх дітей годувала — крім чотирьох своїх, у мене є ще п'ятеро молочних дітей, яких я вигодувала. До року я всіх їх доглядала, допомагала лише мама, пiзнiше були няні i дитячі садочки. І справді, чим більше дітей, тим легше. Скажімо, з психологічної точки зору одна дитина в родині — це егоїст. Нікого не хочу образити, я теж виросла одна. Але одна дитина бачить тільки себе, вона позбавлена любові інших дітей. Не маючи ні брата, ні сестри, вона не знає, що це таке. Коли в родині двоє дітей, обов'язково виникає конфлікт конкурентів — один по відношенню до другого завжди є конкурентом. Єдиний шлях подолати цю конкуренцію — це народити третю дитину, в термінах бізнесу — конкурент конкурента — це партнер, у кожного конкурента з'являється партнер. І водночас абсолютно змінюється психологія дітей,  у них є одна спільна думка: хто буде наступний? Тепер у нас постійно йдуть переговори, дівчата хочуть дівчинку, а чоловіча половина наполягає, що наступний безперечно має бути хлопець.

      — Значить, ви були егоїсткою, а як же перейшли...

      — Ну чому була? І є.

      — Я думаю, що коли жінка народжує дитину, вона позбувається егоїзму. Бо материнство апріорі передбачає самопожертву. Як же ви перейшли до неегоїзму?

      — Для жінки народження дитини — це просто її становлення як жінки.

      — Ви народили першу дитину на шостому курсі. Очевидно ви не боялися, розраховуючи на батьків, на їхню моральну і матеріальну підтримку. Адже життя, професія ще фактично не починалися. А тут така перерва на дитину...

      — Я вийшла заміж у 18 років, і моїм чоловіком був той, хто мене вперше в житті поцілував і тримав за руку. Я виросла в таких ідеалах. Батьки, безперечно, були проти, але хто ж їх слухається в такому вiцi. Я була впевнена, що коли вже вийшла заміж, то через 9, максимум 10 місяців у мене мусить народитися дитина, автоматично після штампу в паспорті, інакше бути не може. І коли з'ясувалось, що мій чоловік має інакше ставлення до цього, він зовсім не хотiв мати дітей, я була здивована і збентежена, але це вже було після одруження. Я прожила з ним 6 років, і коли народила сина, ми розійшлися, а чоловiк написав вiдмову вiд сина. Тому моя жіноча доля була не дуже легкою. З навчанням не було нічого складного, я зрозуміла — тут усе можна подолати, можна піти підпрацьовувати, є батьки, головне — мати бажання. Коли мені кажуть, що спочатку треба квартиру, а тоді машину, тоді дачу,  а тоді тільки мати дітей, не можу з цим погодитись.

      — А зараз ви так само вважаєте, що через 9 місяців після штампу в паспорті повинна народитися дитина? Іншими словами, що від коханого чоловіка обов'язково треба народити дитину?

      — Не забувайте, що тоді мені було 18 років. Безперечно ні, тепер я вже не вважаю, що штамп у паспорті чи союз жінки й чоловіка має обов'язково бути скріплений дитиною. Більше того, за статистикою, бездітні шлюби є стабільніші, ніж шлюби з дітьми. Тому що люди можуть приділяти максимум часу один одному, вони можуть займатися собою, подорожувати. Якщо вони обирають такий шлях свідомо, то ці шлюби не розпадаються.

      — Якщо порівнювати ваше виховання і виховання ваших дітей, воно відрізняється?

      — Так.

      — Вас виховували суворо, а ви?

      — Набагато м'якше, ніж мене. Мене виховувала мама, а в мами характер дуже суворий, і виховання було спартанське. Сльози взагалі не сприймалися, це могло тільки прискорити покарання. В дитинстві багато карали, я не була спокійною дитиною, i любила експериментувати. I до речі, донька, яка була найменшою до народження ще меншої, точно такий експериментатор. Якщо у нас вдома тиша, це точно йде експеримент: наприклад, скільки пінки для гоління може вміститися в унітаз, чи що відбудеться, якщо шматочок шоколаду покласти в газовану воду. А я пригадую, що на мене в дитинстві найбільш магнетичне враження — як удав на кролика — справляли оці дві чорні дірочки в стіні. Я себе пам'ятаю дуже маленькою, як мене батько носив на руках — між роком і двома, пам'ятаю пісні, які він мені співав, свої певні почуття. І пам'ятаю оці дві маленькі чорні дірочки, тоді вони були на рівні підлоги. Я пхала в розетку цвях чи шпильку, і мене било струмом, сильно. Я вже пригадувала, що ця розетка б'ється, але дивилася на іншу і думала, а може, там щось інше, і пхала спиці, і мене знову било. Тобто на своїх помилках я вчилася, але все одно потяг до експерименту перемагав.

«Якщо лікар дає надію і впевненість, пацієнт йому вірить, це вже 40% перемоги»

      — Якби ви не повчилися в Америці після інституту, чи так будували би свій бізнес, як зараз ? Чому ви навчилися в американців?

      — Якби я не вчилась в Америці, я б не досягла того рівня, що зараз є в нашій клініці. Навчання у Сполучених Штатах мене просунуло на абсолютно інший рівень свідомості, і я вважаю, що США є ідеальною країною для навчання , коли ти вже маєш якийсь фах, для удосконалення. Але не базового — базове навчання ти маєш отримати в тій країні, де збираєшся працювати. Там абсолютно інша концепція, інша конструкція мислення, життєвлаштування й інший темп. Наприклад, норматив патолога (це лікар, який дивиться скельце під мікроскопом, це одна з моїх освіт — дерматопатологія, діагностика під мікроскопом) у колишньому Радянському Союзі, тепер в Україні — до 5 тисяч скелець на рік. А коли я вчилася в Інституті дерматопатології Бернарда Аккермана, ми дивилися 600 скелець за день. Перший тиждень на двадцятому скельці я просто втрачала зір. Це велика напруга на очі — яскраве світло, мало того, ти мусиш сконцентруватися, і все йде один за одним. І, як кажуть, набити руку, там треба набити око. Це той випадок, коли кількість автоматично переходить у якість. Помаленьку, тиждень за тижнем все більше, більше, більше і потім я могла вже повністю все виконувати. Наш робочий день починався о сьомій годині ранку — з сьомої до дев'ятої ми дивилися «спірні випадки», тобто найважчі. Не просто рутинна діагностика, а де діагноз не збігається, або його опротестовано. Тобто ці дві години зранку були найтяжчі і найвідповідальніші. Потім 15 хвилин брейк на чай чи каву, потім з півдесятої до першої-другої дивилися звичайні скельця, а до 7-ї вечора йшла робота за темами.

      Працювати я насправді навчилася там. Усе, що відбувається тут, — робочий день до другої-третьої години, зранку прийшли, попили чаю, побалакали, тоді пішли трошки попрацювали, тоді ще пообідали та пішли додому — це не робота. Повернувшись, я усвідомила: якщо ти хочеш щось робити, мусиш працювати так, як там. Тому зараз моя клініка працює 12 годин — для людей з 9 до 9, а персонал трудиться з 8 до 10.

      — Тобто у вас у клініці не п'ють чай?

      — П'ють чай, але у відведений час у відведеному місці. А темп і рівень підготовки дуже відрізняються від інших клінік. Тут ти постійно мусиш не тільки працювати, а й щодня вчитись чомусь новому. Інакше немає сенсу працювати в медицині. Коли я приїхала і намагалася внести певні зміни в систему, зрозуміла, що не можу це зробити: ти приходиш зі своїми пропозиціями, хочеш щось удосконалити, а людям це абсолютно не потрібно, вони не читають, не йдуть уперед, їх влаштовує так, як є. Я за своїм характером не руйнівник, я — творець, тож вирішила нiчого не руйнувати, а будувати на новому, чистому місці абсолютно нове, здорове і життєздатне.

      12 років тому починати приватну медицину було нереально, і найбільше протистояння йшло з боку медиків. Головний аргумент — медицина не має бути приватною. Я, до речі, з цим частково погоджуюсь. Якби держава в той час створила мені умови, дала можливість працювати на хорошому рівні, щоб було сучасне науково-технічне і матеріальне забезпечення, то я, може б, цього і не робила. Тому що ця межа, це лезо — з одного боку здоров'я людей, а з другого — бажання заробити гроші на чиїхось проблемах — дуже тоненьке. І ця межа — рівень твого морально-етичного і духовного виховання, коли ти не можеш заробити більше за рахунок чийогось здоров'я. Тому найважче в моїй роботі — підбирати персонал. На одну вакансію медсестри, скажімо, у нас проходить 300 осіб. Якщо я вже пройшла стільки перепон, роблячи свою клініку, то я буду працювати тільки з тими людьми, які ідеально відповідають вимогам професійності. Але це не все. Були випадки, коли я відмовляла чудовим професіоналам, бо люди не мали оцієї морально-етичної межі, яка закладається з дитинства — виховання, культура і вміння поводитись. А до цього плюс професіоналізм і бажання постійно вчитись. Якщо цих трьох компонентів немає, в мене працювати неможливо. Мені пропонували відкривати філіали по Україні, я відмовилась: у мене пішло 10 років, щоб знайти, виростити 8 лікарів. А не вірити своїм співробітникам для мене неможливо.

      Лікарі, які в нас працюють, спочатку проходили тестування, потім вони просто стояли поруч зі мною півроку, потім я стояла поруч із ними, тоді вони складали іспити, і тільки потім мали доступ до самостійної роботи. Тому що в Україні не було де навчитись тим технологіям, які ми привозили. Я їх вчила за кордоном. Був лікар, який пропрацював два роки і ніколи не мав доступу до самостійної роботи, він уже не працює. Лазерна медицина — це умовна медицина, насправді це мистецтво. Це тільки здається, є лазер, ти можеш зробити імпульс і вилікувати людину. Але ти мусиш підібрати довжину хвилі, потужність, тривалість цього імпульсу, ці всі три параметри мусиш спроектувати на тип шкіри, на вік, на захворювання, на глибину розташування пухлини, це все синтезувати і зробити результат. Це може: а) не дати ніякого результату; б) нашкодити; і в) дати чудовий результат. І тут немає ніяких стандартів, ти мусиш все проаналізувати і зробити висновок.

      — А легка рука для лікаря важлива?

      — Коли я працювала в державній установі, то разом із лікарем там працює медсестра, яка виконує  те, що лікар сказав — вона перев'язує, робить мазі. Якщо я бачила, що хворий «не йде», я відсувала медсестру і робила все власноруч. I ще не було жодного разу, щоб у мене хворий не видужав. Але насправді важливі не тільки руки, а й контакт із пацієнтом. Якщо пацієнту не стало легше після спілкування з лікарем, це не той лікар, який треба. Якщо лікар дає надію і впевненість, і пацієнт йому вірить, це вже 40% перемоги. Ми це називаємо психотерапія, сугестія, коли ти говориш iз людиною, і вона вірить у те, що видужає, вона включає свій імунний захист, її організм починає працювати на видужання. Є люди, які будуть хворіти все життя, ніколи не видужають. А якщо людина борець, боєць, вона переможе будь-яку хворобу...

«Три касети з моїми піснями украли разом із музичним центром»

      — У вашій родині говорили російською мовою, а ви чудово говорите українською і співаєте дуже органічно. Але моє запитання вужче: чому для своїх пісень ви вибрали поезію Ліни Костенко, Василя Стуса? Що було поштовхом, імпульсом до цього?

      — У мене було дуже цікаве дитинство. В родині мої батьки справді говорили по-російськи, але мама росла разом із онуком Василя Стефаника. Син Стефаника був мером Львова, а син його сина, тобто онук письменника, був маминим другом, і мама часто там бувала. І мене відвозили до Львівської області, там є таке містечко Коростів, і практично українську мову, українську культуру, звичаї, обряди і любов до українського я привезла звідти.

      Перший вертеп я побачила у 7—8 років на Львівщині. Пригадую, ми піст тримали перед Різдвом, не можна було нічого скоромного їсти, тільки квашену капусту і печену картоплю. Дитині тяжко то було, хочеться смачненького, але господині дивилися пильно, щоб нічого ніде не поцупили. Кутю мав готувати тільки чоловік. Що це означає? Все, звичайно, було приготовлено, господар приходив і великою ложкою в мисці перемішував. Ми ліпили різдвяні вареники, кому дістанеться один з ватою, один із сіллю, один із перцем. Пам'ятаю, відкрилися двері і заходить така Смерть з косою, Жид,  я — за пічку. Мене не могли з-за пічки виманити, як вигляну — а вона в такому мішку на голові і косу гострить. Такі картинки залишилися в пам'яті. Тоді ми співали, господар читав молитву, на хліб мазався мед, виносили частування до стайні — у них було худоби багато: і корови, і вівці, і гуси, і свині. Стільки років пройшло, а воно просіялося через мене. І лагідність української мови. Я коли дітей сварю, то завжди роблю це по-російськи, а от співати і писати не можу. У мене були спроби, написано кілька дуетів-діалогів з Ігорем Жуком. У нього є пісня «Майстер і Маргарита», а я робила пісню-відповідь Маргарити. Мені всі сказали: не співай російською мовою, виглядає, що ти як по-англійськи співаєш. Фонетичний апарат просто не пристосований. А ось російські романси я люблю співати.

      Ліна Костенко — це велика жінка, велика особистість, і для мене особисто вона є мірилом моїх вчинків, моїх рішень. У мене є збірочка, яку я нікому, навіть друзям, не даю виносити з хати. Здається, що я знаю її вже вздовж і впоперек, але кожен раз відкриваю і кожен раз знаходжу щось нове, щось інше.

      — А як Ліна Василівна відгукується на ваші пісні?

      — Я знаю, що їй вони подобаються, вона приходила на концерти. Коли знала, що вона буде, я завжди дарувала їй квіти на концертах. Але ніколи не намагалася вступити в якийсь ближчий контакт. На вірші Василя Стуса у мене є дві пісні. Одна була написана як відповідь на народну пісню про Галю, яку прив'язали до сосни косами. Мій співоцький шлях зводив мене з цікавими людьми, один час я співала із хором «Чумаки», яким керував Василь Триліс. Він дуже цікава, особлива людина. У нас ніколи не було повного порозуміння, щоб ми працювали на одній хвилі, в унісон, але наша співпраця завжди давала цікавий результат. На своєму концертi вони співали сороміцькі пісні і пісні різних таких алкоголіків...

      Я кажу: ні, я не люблю таких пісень співати, я їх не сприймаю. Я хочу співати тільки те, що мені подобається. І цей хор співав пісню про Галю, а я — у Василя Стуса є вірш «Горить сосна від низу до гори», він зовсім інакше повертає цю пісню, так, як треба, — їм у піку зробила цю пісню. Вона дуже цікава, напружена, не лірична. А друга пісня на вірші Василя Стуса, яку він закодував цифрами і передав на волю із заслання, — мені її подарував Дмитро Стус.

      — У вас же пісень, мабуть, більше, ніж на два альбоми. Чому не видаєте?

      — Було три касети, по 120 хвилин кожна, заповнені моїми піснями, такий домашній архів. Коли пограбували помешкання, яке ми знімали, винесли  і старенький музичний центр, у ньому стояли якраз ці касети. І в мене нічого не залишилось. Я свої пісні ніде не записую — ні ноти, ні слова. Вони приходять — якісь залишаються, а якісь відходять, значить, їм час відійти.

      — Як складалися ваші стосунки з бардами, в бардівському середовищі?

      — На різних етапах складалися по-різному. Дуже гарні стосунки з Ігорем Жуком, з яким ми разом працюємо. На мій погляд, Ігор — один із найкращих українських бардів і людина чудова, а в бардів пісенний світ є віддзеркаленням особистості. Дуже жалкую, що з бардівського світу пішов Василь Жданкін. Він був і є великою людиною, і великим співаком, але пішов ближче до Бога, і віддав себе церкві.

      Коли йшло становлення, я співала по-українськи не тому, що так було треба, модно, а так співала моя душа. Російськомовнi барди тоді трималися осторонь, не приймали мене в своє коло, може, ще й тому, що я свідомо ніколи не належала ні до яких клубів авторської пісні. Я два рази робила спробу прийти, але коли ти співаєш свою пісню, а хтось розкладає її по поличках — що в тебе добре, а що недобре, я цього пережити не могла. Кожна пісня для мене, як дитя, а коли хтось критикує твоє дитя... Хай вона буде погана, не така, але мені не хотілось, щоб хтось у неї втручався. Тому я ніколи не брала участі в бардівському суспільному житті, але час усе розставив по своїх місцях, і потім уже, коли ми ближче познайомились, почали запрошувати — на концерти пам'яті Висоцького, пам'яті Окуджави, які проходили в консерваторії. Я людина неконфліктна і практично з усіма київськими бардами в гарних стосунках.

      — Бардівське середовище часто характеризується як стиль життя — пити й співати.

      — До народження першої дитини я взагалі алкоголю в рот не брала. Єдине, що я можу випити, це ковток червоного вина — так тільки, для порядку. Але в товариствi я завжди заводiйка i найвеселіша. Інколи в компаніях я про це не повідомляю, кажу: наливайте все — і горілку, і коньяк, хай воно стоїть. Щоб не викликати у людей почуття дискомфорту. А що я потім з ним зроблю, то моя справа. А вважаю, що алкоголь — це те, що може нашкодити збереженню генетичного фонду.

      — Що вас спонукає до написання пісень. От, скажімо, народилася маленька донечка, ви написали нову пісню?

      — Ні. З того часу тільки мрію поспати трошки. Днями дуже схотілося послухати Дольського, чоловік оббігав усе місто в пошуках диску. Я дуже люблю його пісні. Сьогодні якраз слухала і згадувала молодість, студентські роки, практично всі його пісні я переспівала. Тепер дівчата мою гітару поцупили. Позавчора Катя кричить: «Ася, чому ти поклала свої речі на мою гітару?» Я кажу, як це твоя гітара, це моя гітара. «Була твоя. А тепер моя».

      — А вони співають ваші пісні?

      — Ні-ні. Старший син складає свої пісні — сам пише вірші і музику.

      — Теж бардівські?

      — Ні, абсолютно естрадні. Вони зі своїм другом, який йому акомпанував, їздили на Різдво в Санкт-Петербург на міжнародний фестиваль «Сияние звезд» і привезли бронзову медаль. А на гітарі більше любить грати Катя, вона вчиться в музичній школі по класу гітари.

«Я умиваюсь із милом і забагато сміюсь»

      — Я десь читала що, крім того, що ви вмієте вишивати хрестиком, плести і пекти хліб, ви ще сплавлялись на байдарках.

      — Так.

      — Керуєте джипом.

      — Так.

      — І займалися альпінізмом.

      — Так, у мене батько професійний альпініст. Він лікар, але завжди займався проблемами гіпоксії — це коли бракує кисню. Я пригадую, ще дівчинкою ми їздили разом в експедицію, ми були внизу, а він ішов у гори. Альпіністи йшли просто, а лікарі піднімались на Ельбрус з обладнанням на спині і з собаками, брали там аналізи крові, як, що, скільки кисню, куди. А піднімалась разом із батьком на «Приют одинадцяти» і «105-й пікет». Я дуже люблю гори, але від того часу, як у мене з'явились діти, на жаль, не маю можливості цим займатися.

      — Ваша клініка займається не лише серйозними операціями, хірургією, а й косметичними технологіями. Ви як лікар, як власниця клініки що зі своєю шкірою робите?

      — Мої косметологи мені не дозволяють розповідати.

      — Бо нічого не робите, так?

      — (Сміється). Мало того, я ще й умиваюсь із милом, що категорично заборонено робити. Крім того, я забагато посміхаюсь, і мені кажуть, що в мене будуть дуже великі зморшки. Я не користуюсь ніякою косметикою. Коли десь треба накладати грим, туш на вії, я кажу: а, може, не треба? Коли починають литись сльози, гримери кажуть: ми віримо, що ви справді нею не користуєтесь. І, до речі, напомаженою я виглядаю зовсім іншою людиною. В дитинстві син був категорично проти, коли я намагалась щось підфарбувати, він казав: мамо, я з тобою нікуди не вийду, зітри помаду.

Минулого року знайшовся двоюрiдний дiдусь

      — Пані Олю, Богомольці — давній відомий рід. Ви відчуваєте за плечима «велике дерево», і від цього додаткову підтримку, захист?

      — Ні, зовсім протилежні відчуття. Тільки відповідальність відчуваю. Раніше нічого не відчувала, крім бажання довести, що я сама чогось варта. Тепер уже інакше до того ставлюсь. У нас офіційний родинний розпис відомий до XIV століття. Усі знають тільки академіка Олександра Олександровича, а в нього ще була знаменита мати, Софія Богомолець — одна з керівників руху народовольців, її засудили до смертного вироку, заміненого потім на довічне ув'язнення. І вона в Лук'янівській тюрмі народила Олександра Олександровича, мого прадіда. Є дуже цікаві нащадки роду, один із моїх пра-пра-пра в XVI столітті — Франтішек Богомолєц, засновник польської драматургiї.  Він був професор Варшавського і Люблінського університетів, філософ, математик, видавав «Варшавський кур'єр», «Варшавські вєдомості», був головним єзуїтом на той час. Він був дуже близьким до короля Польщі, його портрет висить у королівському палаці. Наш рiд походить із вітебських земель, а нобiлiтований був ще перед XIV столiттям, за часiв польсько-литовської унiї. Як він з’явився в Українi? Богдан Хмельницький взяв у полон одного з братів, перевіз його до Мурома, а потім він оселився в Чернігівській губернії.

      У зв'язку з тим, що рід дворянський, а в дворянських родинах сини завжди брали участь у війнах, всі найвищі нагороди, якi iснують, є в моєму роду — i орден Святої Анни, і Володимир, і Святослав, і Георгій. Один із Богомольців був суддею і судив тих, що вкрали лiс для будівництва укріплень. А другий, молодий, коли захопили Євпаторію, вчинив там бешкет.

      — А хто склав генеалогічне дерево? Хто займався впорядкуванням?

      — Всіма цими пошуками займалася я. В Україні вдалося розкопати лінію Богомольців тільки до XVII століття, і далі вже не було нічого відомо. Абсолютно випадково я звернулася в Києво-Могилянську академію, щоб вони далі продовжували цей пошук, і якраз Польща дала доступ у свої архіви. З'ясувалося, що абсолютно точно збігається з XIV століття рід у Польщі  із людиною в XVII столітті, від якої ми тут все рахували. І це все завдяки тому, що в Польщі збереглися документи, а в Україні ці книги, архіви знищені. А там все розписано по поколiннях — що робили, скільки мали маєтків, будинків, землі, кріпаків, із ким одружувалися, які були діти, який був герб, що цей герб означає. Я просто чекаю, коли вийду на пенсію i зроблю такий тур бойової слави роду — з кінокамерою поїду по тих селах, містах і подивлюся, що лишилося від предків. Ще знайшла нащадкiв роду в США, в Англії, Ірландії, Франції.

      — Ви з ними листуєтеся?

      — Час вi д часу.Треба колись зробити зліт усіх Богомольців. У минулому році була абсолютно надзвичайна подія — у мене знайшовся двоюрідний дідусь. Я написала листа в геральдичну палату Санкт-Петербурга з проханням прислати матеріали, які вони мають про Богомольців. Через тиждень вони пересилають видану книгу з фамільним генеалогічним деревом. Я їм відписую: а для кого ви це робили? А це нам пару років тому було замовлення вiд Льва Богомольця, 1911 року народження. Мій дідусь, якого немає вже 17 років, теж був 1911 року народження. Я знала про існування цієї людини, але була впевнена, що її вже нема на світі. Мені присилають його координати в Санкт-Петербурзі, і це була така мить, коли стоїш перед телефоном і розумієш, що ти можеш подзвонити, а куди подзвонити, кому подзвонити, що сказати, є людина жива на тому кінці чи нема. Минулого року був дуже напружений розклад роботи, я відпросилася буквально на один день, тому що мала відчуття: якщо зараз цього не зроблю, можу не встигнути. Ми з чоловіком полетіли в Санкт-Петербург, купили квіти, торт і збиралися лише зайти, познайомитись, зробити фотографії. Прийшли до нього в першій годині дня, а вийшли — в пів на дванадцяту ночі. Йому 95 років, при повній пам'яті, при повному розумі, людина, яка працює щодня, щотижня в нього нова картина, дружина на 50 років молодша. Художник із великої літери, учень Нестерова, визнаний мариніст, він не написав у житті жодного партiйного портрета, усе життя писав море, квіти і жінок. Каже: ти знаєш, у житті більше нічого вартісного й немає, крім цих трьох речей. Людина настільки чиста, настільки світла! Він розповідав, як ховали Леніна, як вони тікали з батьком від революції, як їхали в ешелонах, як вивозили в чайнику золоті монети, як їх відібрали. Вийшли від нього і я подумала, ну, от бувають такі подарунки долі. Привезли його каталог, фільм про нього, мрію зробити в Києві виставку його робіт.

      — Крім сімейних фотографій, герба, книг чи є у вас сімейні реліквії?

      — Знаєте, рід стільки пережив. Через парк Богомольця проходила лінія оборони Києва. В цьому будинку, який збудував Олександр Олександрович Богомолець, були офіцерський штаб і їдальня, вся бібліотека, все, що було, спалили у дворі, знищили. Є невелика кількість коштовностей ще від прапрабабусі, але вони для мене мають більше історичну цінність. Є підсвічник, який проїхав шлях від Києва до Кари із маленьким Сашею Богомольцем. Коли батько Олександра Олександровича вийшов із ув'язнення — він був політичний в'язень — і добився дозволу відвідати жінку на Карі, то вирушив по етапу з маленьким сином. І зберігся мідний свічник, який із ними проїхав туди й назад.


Про участь у виборах i сiмейнi колекцiї Ольги Богомолець читайте у наступному номерi «УМ».

  • Михайло Слабошпицький: З мільйонерами спілкуватися нескладно

    — Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
    — Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили. >>

  • Dj Паша — радість наша

    Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд. >>

  • Лірник і казкар

    «Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
    24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
    — А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні. >>

  • Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій... Крім України

    Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
    Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії. >>

  • Ірен Роздобудько: Я не нав'язую читачам свої мелодрами

    Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
    Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала. >>

  • Ігор Осташ: Додавайте в яблука корицю

    Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя... >>