Валентина Шевченко: Я перестала жаліти себе під час гонок

03.02.2006
Валентина Шевченко: Я перестала жаліти себе під час гонок

      Україну важко віднести до країн, де домінують зимові види спорту. Наші результати на попередніх Олімпійських іграх підтверджують цей висновок — лише три медалі за три Олімпіади. Українські лижники до скарбнички нашої збірної олімпійських нагород ще не приносили, але були дуже близькі до цього. Ірина Тараненко-Тереля, котра вже залишила лижню, двічі опинялася четвертою. Впритул підійшла до заповітного п'єдесталу і її наступниця Валентина Шевченко. Розпочавши 11-м місцем у 1998 році в японському Нагано, за чотири роки в Солт-Лейк-Сіті уродженка Чернігівщини була вже п'ятою. Це в повній мірі можна було назвати успіхом, особливо з урахуванням того, що лише за рік до Олімпіади в США спортсменка вийшла з декретної відпустки. Хоча, як сама Валентина розповідала, високі чиновники вважали по-іншому, адже в кабінетах звикли цінувати медальний блиск, про який можна відзвітувати.

      Невдовзі Шевченко остаточно утвердила себе в когорті елітних лижниць планети, за підсумками 2003—2004 років завоювавши Кубок світу на довгих дистанціях. Минулий сезон для українки вийшов не надто вдалим — далося взнаки вірусне захворювання. Крім особистих обставин, супроводжує загальна проблема — місць для повноцінних тренувань в Україні майже немає — фактично лише курортний Тисовець на Львівщині, де полюбляють відпочивати перші особи держави. Саме тут кореспондентові «УМ» вдалося поближче познайомитися з героїнею нашого часу. Попередній раз на рідній землі Шевченко побувала влітку, і з тих пір готується до головного старту свого життя на закордонних трасах.

      Хоча, як і більшість спортсменів, Валентина має свої забобони й не говорить вголос про плани на Ігри в Турині, можна не сумніватися — дівчина мріє про медаль. І успішний виступ на етапах Кубка світу дає право вважати, що всі підстави для цього є: упродовж останнього місяця Шевченко посідала місця з третього по п'яте. Четвертою Валентина фiнiшувала через падіння на дистанції («посприяла» суперниця), а п'ятою була, коли, за визнанням її особистого тренера Валерія Леснікова, він не вгадав із змащенням її лиж. Якщо ж усе складатиметься як треба, олімпійський п'єдестал не здаватиметься таким недосяжним. Хоча ним же марять і суперниці українки: норвежка Маріт Бйорген, росіянка Юлія Чепалова, чешка Катерина Нойманова, канадка Бекі Скотт, естонка Крістіна Шмигун, німкеня Клаудія Кюнцель.

 

«Коли вступила в спортінтернат, поняття не мала, що таке лижні гонки»

      У житті Валентини було кілька переломних моментів, коли вона приймала якраз ті доленосні рішення, що й привели її в компанію найсильніших лижниць планети. А починалося входження у спорт для дівчини шістнадцять років тому у Броварах, коли вона... «відпрацьовувала» прогули.

      — Як і більшість однолітків, я не любила ходити на уроки фізкультури, тому потім доводилося надолужувати прогаяне, — розповідала Шевченко. — Я мешкала у селі на Чернігівщині, і наш вчитель вирішив взяти мене з собою у Бровари, де, пробігши п'ять кілометрів, я... вступила до спортивного інтернату. Тоді я навіть уяви не мала про те, що таке спортивна секція, не кажучи вже про лижні гонки. Більше того, думала, що вступила на легку атлетику. Виходить, що із лижами я поріднилася випадково.

      — Розуміння, що спорт стане справою вашого життя прийшло пізніше?

      — В інтернаті я усвідомила, що хочу довести свою спроможність, з'явилася цілеспрямованість і бажання досягти успіхів на новому для себе місці. За підтримки тренера Олени Леснікової я захопилася лижами. Мабуть, талант до гонок у мене таки був, і фахівці його побачили, бо з великої броварської групи у професійному спорті залишилася лише я одна.

      Вже в 16 років мене почали возити набиратися досвіду на різноманітні змагання, бо без цього справді нікуди. Спочатку перед стартами від хвилювання не спала, більше того — руки трусилися. Навіть зараз інколи перед гонкою хвилювання присутнє, хоча в зрілому віці більше вдається себе контролювати. В 20 років я ввійшла до складу національної команди й продовжувала вірити, що здатна прогресувати далі.

      — Саме тоді ви здобули перше визнання на міжнародній арені, вигравши Кубок світу серед молоді на лижеролерах.

      — Десять років тому українські лижники, як, мабуть, і більшість спортсменів, переживали скрутні в фінансовому плані часи. Організатори турнірів на ролерах приймали спортсменів за свій рахунок, тому, аби підготуватися до нового сезону, влітку ми їздили на Кубок світу. Чесно кажучи, я не очікувала на такий успіх, головну роль в якому відіграв вдалий виступ на гірських етапах.

      — Три роки тому ви знову ледь не змінили кардинально своє життя, почавши займатися біатлоном...

      — У моїй кар'єрі намітився період застою, коли я ніяк не могла дотягтися до п'єдесталу пошани. Президент Федерації біатлону Володимир Бринзак запропонував мені спробувати свої сили в його виді спорту. Упродовж місяця я ходила на стрільбище. Кажуть, у мене непогано виходило, хоча гвинтівка часом і «гуляла» по сусідніх мішенях. Але я розуміла, що для виходу на високий рівень потрібен час, а втрачати його не хотілося — це й зіграло вирішальну роль у прийнятті рішення залишитися в лижних гонках.

      — Мабуть, цей крок і підштовхнув до підкорення Кубка світу?

      — Тоді так збіглося, що у федерацію лижного спорту прийшов новий керівник Ігор Мітюков (екс-міністр-фінансів, донедавна посол у Великій Британії. — Ред.). Порадившись зі мною і з тренером, він із запалом узявся нам допомагати, що й дало свої плоди. Хоча в будь-якому випадку потрібен період становлення, щоб, уже маючи певний досвід, увірватися до світової еліти. Проте я вважала, що в моєму віці настав час демонструвати високі результати або ж залишати спорт. Якби в мене нічого не виходило, я б кинула лижі й більше б думала про родину. Та і про своє здоров'я більше б піклувалася, адже сучасний професіональний спорт — це не фізкультура, навантаження тут дуже великі.

«Люблю траси з перепадом висот»

      — На яких трасах вам більше подобається змагатися?

      — Я майже не беру участі у спринтерських стартах, бо за півтора кілометра не встигаю як слід розігнатися. В мене немає вибухової потужності, властивої деяким іншим гонщицям. Більш впевнено я почуваюся на стаєрських дистанціях — 10, 15, 30 км. Подобається змагатися на трасах з перепадом висот, ніж на рівнині, де визначальну роль відіграє плечовий пояс, який у мене не надто розвинений. Судячи з результатів, я більше схильна до класичного стилю, ніж до ковзанярського ходу, хоча, коли перебуваю в оптимальному стані, особливого значення для мене це не має.

      — Як у вас складаються стосунки з суперницями?

      — Зазвичай непорозумінь не виникає. Буває, що у запалі боротьби на дистанції хтось комусь і наступить на лижу або палицю, та не думаю, що це робиться навмисно. Поза трасою більше спілкуюся з російськомовними дівчатами, особливо гарні стосунки з Крістіною Шмигун. До речі, у її федерації 27 спонсорів! Нам поки лишається про таке тільки мріяти.

      — У гонках долю медалей нерідко вирішують десяті частки секунди, тому важливу роль має кожна дрібниця, не кажучи вже про лижі й мастила до них. Як ви їх для себе підбираєте?

      — Зараз у моєму розпорядженні доволі великий набір лиж. З одного боку, це добре, з іншого — виникає проблема вибору потрібної на конкретну гонку пари. Часом моє хвилювання перед стартом заважає точно визначити якiсть мастила чи лиж, тому в цих питаннях я більше довіряю тренерові. Інколи ми вибираємо по одній лижі з різних пар, і я біжу на такому собі «міксі». Спочатку всі навколо дивувалися цьому, а згодом звикли. Зокрема представники фірми, яка мені поставляє лижі, на випадок нагородження завжди мають у запасі зайву пару, яка на фото виглядатиме красивіше бігових.

Лижників іноді виручає сало

      — Професійний спорт вимагає до себе серйозного ставлення, й атлетам нерідко доводиться приносити в жертву особисте життя. Як вам вдалося знайти час вийти заміж, народити дитину й повернутися на трасу?

      — Мій чоловік — колишній спортсмен, зараз працює тренером, так що свою долю я зустріла, так би мовити, на робочому місці. Коли народжувала дитину, й думки не виникало припинити займатися спортом. Я знала, що ще не до кінця реалізувала свої можливості й бачила цілі, яких хотілося сягнути.

      Підтримка сина мене надихає, але засмучує вимушена розлука з ним. Хочеться приділяти малюку якомога більше уваги, й часом із закордонних зборів мене страшенно тягне додому. Коли є можливість, намагаюся брати Артемка на літню підготовку і, звичайно, на українські старти в Тисовці. Син уже із задоволенням катається на лижах поруч зі мною, але чи стане він професіоналом — нехай вирішує сам.

      — Кажуть, що характер у спортсменів проявляється з дитинства. Ви були якоюсь особливою дитиною?

      — Коли син починає вередувати, моя мама каже, що його характер схожий на мій — виходить, і я надто слухняною не була. Мати мене виховувала доволі суворо, а батько до мене ставився більш м'яко. З моментів дитинства запам'яталося, як я просила у батьків братика або сестричку, бо мені одній було дещо сумно. Моє прохання вони виконали, коли я пішла в перший клас школи. Тільки я не зрозуміла, чому сестра виявилася такою маленькою, адже я просила більшу, з якою можна було б разом гуляти (сміється).

      — Зрозуміло, що вільного часу у вас обмаль. І все ж таки, чому ви його присвячуєте?

      — Люблю водити машину. Під час нетривалої відпустки можу сходити в кіно або театр. Іноді на кухні сама щось приготую, хоча кулінарні шедеври я навряд чи створювала. У їжі я надаю перевагу нашій українській кухні, дуже люблю борщ і «шубу». Часом на зборах, коли все набридає, у хід йде сало, а при застуді народний засіб — цибуля і часник.

«Добре там, де я є»

      — Чи не доводилося вам жалкувати з приводу обраного життєвого шляху?

      — Наразі ні, і сподіваюся, що цього відчуття у мене не буде принаймні найближчі пару років. Якщо щось подібне з'явиться в душі, це стане першим дзвоником, що час залишати великий спорт.

      — Але ви вже підготувалися до життя після завершення спортивної кар'єри...

      — Так, я закінчила навчання у Національній академії податкової служби України, але не певна, що стану-таки податковим інспектором. Поки що я живу сьогоднішнім днем і отримую задоволення від спорту. Але не боюсь моменту, коли з ним «зав'яжу» — впевнена, все так само добре в мене буде й завтра. Всупереч прислів'ю я дотримуюсь правила «добре там, де я є».

      — Яку б характеристику ви самі б собі дали і як людині, і як спортсмену?

      — Кажуть, іноді я можу бути вибуховою. Але намагаюся вибачати, якщо хтось у чомусь переді мною завинив, хоча й того, що було, не забуваю. У спорті я ще ніколи не доводила себе до повної знемоги, як деякі лижниці, котрі на фініші падають без сил. Але після народження сина я перестала себе жаліти під час гонок, що інколи траплялося раніше.

      — Прізвище Шевченко у свідомості більшості людей в Європі асоціюється з українським футболістом «Мілана». Вас, мабуть, не раз питали, чи ви не родичі?

      — Так, періодично це трапляється, адже в мене питомо українське прізвище. Спершу роз'яснювала, що родинного зв'язку у нас немає, а потім втомилася і за порадою партнерів по збірній жартома стала називатися... кузиною Андрія Шевченка.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Шевченко

      Народилася 2 жовтня 1975 р. у с. Ганнівка Чернігівської обл.

      Зріст — 165 см, вага — 51 кг.

      Лижниця, майстер спорту міжнародного класу. Тренер — Валерій Лесніков.

      Володарка Кубка світу 2004 р. на довгих дистанціях. Триразова чемпіонка Всесвітньої Універсіади 1999 р.

      Старший лейтенант Збройних сил України.

      Заміжня. Сину Артему 5 років.

 

ОЦІНКА

Володимир Нечаєв, державний тренер України:

      — Пару років тому на марафонській гонці в Італії на 70 км Шевченко поступилася лише господарці траси — Габріелі Паруцці. Аби життя не здавалося спортсменам медом, організатори на останніх трьох кілометрах влаштували дівчатам підйом. І українка ледь не наздогнала італійку, бо у Валі дуже сильні руки. Якщо з розвороту «заїде» в щелепу, мало не здаватиметься (посміхається).