Шедеври на рівному місці

04.11.2003
Шедеври на рівному місці

Михайло Сирохман — невтомний дослідник дерев’яних церков.

      Михайло Сирохман — людина, з якої почалася на Закарпатті ціла епоха — епоха зацікавлення дерев'яною церквою. Вже понад 25 років Михайло Сирохман віддав цій «карпатській красуні», доводячи де тільки можна її унікальність і неповторність. Автор двох фундаментальних альбомів «Церкви України. Закарпаття» та «Втрачені церкви Закарпаття». Він вважає: дерев'яна церква повинна стати символом України.

 

      — Пане Михайле, як би ви себе представили?

      — Можливо, це звучатиме не зовсім серйозно, але, думаю, «дилетант широкого профілю». У цьому щось є. Мiй фах — англійська філологiя. Маю також пристрасть до вивчення інших іноземних мов. Окрім того, ціле життя малюю і фотографую. Для декого я учитель, бо викладаю в Ужгородському коледжі мистецтв, для інших — дослідник дерев'яних церков.

      — А як би ви представили справу свого життя? Що в ній переважає?

      — Очевидно, її теж треба розглядати у комплексі — і малювання, і фотографування, і дослідництво. Дослідження дає знання, історичну глибину. Фотографія фіксує об'єктивний стан церкви. А графіка дає можливість інтерпретувати її як частину загальної краси цілого людства. Уже в останній час — напередодні 2000-го року, відвідавши церкву в селі Гукливому і побачивши, в якому вона жахливому стані, я зрозумів, що мало фіксувати і милуватися. Треба діяти. Коли краса гине, її треба рятувати. Хай церкви будуть у реальності, а не тільки у книжках. Почалася громадська робота на захист унікальної нашої спадщини. Хоча реалії такі сумні, що я все одно залишаюся фіксатором. Мені випала сумна роль: фіксувати дерев'яні церкви, які поступово зникають.

      — А як виникло таке незвичне захоплення?

      — Воно зародилося ще в юні роки. До цього причетний керівник художньої студії Золтан Баконій, який учив мене малювати. Він возив дітей по селах і знайомив з народною архітектурою. А серйозне кохання виникло пізніше, коли я в 1977 році за направленням пішов працювати вчителем на Верховину. Любов, як відомо, творить чудеса.Так я навчився фотографувати, витрачати власні гроші на нескінченні поїздки, розпитувати старожилів, малювати графіку.

      — І яка у вас була мета?

      — Це було захоплення прекрасним. Так само, як хтось милується гарними краєвидами, квітами чи старовиною. Старі речі мають свій неповторний шарм — знак високої майстерності, який втрачається. Це свідки минулого світу, який уже ніколи не відтвориш. Я поставив собі мету — колекціонувати зображення і мати їх як матеріал для малювання. Попутно збирав інформацію: чому тут така церква, а там —інша, яка їхня історія. У комуністичні часи про якесь видання на цю тему не могло бути й мови. Але наприкінці 80-х почала викристалізовуватися ідея книжки про дерев'яні церкви Закарпаття. Зібраний матеріал уже давив мене, змушував щось з ним робити. А детонатором послужив альбом канадця Олега Іванусіва «Церква в руїні» про українські храми в Польщі. Побачивши це розкішне видання, я зрозумів, що хочу зробити таке саме.

Церква Св. Духа 1795 р. Колочава Міжгірського р-ну.

      — А за комуністичного режиму неприємності не траплялися?

      — Бувало. В одному з прикордонних сіл мене двічі «заарештовували» протягом дня — спочатку прикордонники, далі — міліція як підозрілого типа з фотокамерою.

      — І чим завершилася ця пригода?

      — На щастя, я натрапив не на самодурів. Так що все обійшлося. Хоча і день, і настрій були зіпсованi.

      — А взагалі рідні, близькі, колеги знали, чим ви займаєтеся?

      — Близьке оточення знало. На щастя, не знайшлося людини, яка би мене захотіла «продати». Зрештою, це було класичне порпання інтелігента в дозволеній режимом ніші — фотографуй і малюй, але не лізь у політику.

      — А не було таких, які вас сприймали, м'яко кажучи, за дивака?

      — Родичі мене терпіли. Із друзями пощастило: вони весь час мені допомагали. Я не маю авто, то вони були за водіїв. Я ж їздив у свої мандри по декілька разів на тиждень! Тепер тішуся з такої настирливості, бо пощастило побачити і зафотографувати те, чого зараз уже нема.

      — І скільки ви маєте знімків?

      — Ого! Це важко порахувати. Кілька тисяч є. Лише до книжки «Церкви України. Закарпаття» увійшло близько тисячі.

      — А в яку ціну обійшлося вам таке хобі?

      — Це ніколи не вдасться підрахувати. Їздилося ж і фотографувалося за власний рахунок. Думаю, що я вже давно мав би авто. А так не мав часу навчитися їздити, бо їздив... по церквах.

      — І що це вам дало?

      — Не знаю, чи є ще хоч одна людина на Закарпатті, яка би обійшла всі села нашого краю і навіть присілки. У першу чергу, це дало мені глибинне відчуття Батьківщини. Спочатку малої, а через неї — і великої. По-друге, я переконався, що наш народ, який був віками бездержавним і не міг проявити себе в якихось вищих щаблях суспільства, безмежно талановитий. І буквально з нічого на рівному місці творить шедеври. Досить подивитися на дві речі — вишивку і дерев'яну церкву. Це сама досконалість. Я дійшов висновку, що одна дерев'яна церква має більшу естетичну вартість, ніж усі петербурзькі палаци. Бо коли останні є тільки копією європейських, то кожна дерев'яна церква на Закарпатті — єдина і неповторна. А по-третє, свої враження я відтворював у графіці, що давало мені самореалізацію як художнику.

      — А в чому така велика цінність дерев'яних церков?

      — У тому, що за цими шедеврами народного мистецтва ми можемо найкраще судити про обличчя і душу закарпатських українців. Це наша оригінальна творчість. Це те, чим ми є неповторними у світі.

      До речі, дерев'яні церкви засвідчують, що Україна належить до Європи. Бо найзахідніша точка поширення дерев'яної церковної архітектури — у французькій провінції Шампань (в інших місцях не збереглися), а найсхідніша — у нашій Слобожанщині.

Готична церква в селі Діброва XVII ст.      — А в чому така своєрідність наших церков?

      — На відміну від французьких чи російських, які ще подекуди зутрічаються на півночі Росії, українські дерев'яні церкви найбільше відповідають принципу триєдності. За римським мислитилем Вітрувієм, досконалим вважається той архітектурний витвір, який найкраще в собі поєднує конструктивне, функціональне і художнє. Будь-яка дзвіничка у Карпатах — найкраща цьому ілюстрація.

      Саме українські церкви найбільше розкривають можливості дерева. Наприклад, ті ж французькі — мають каркасні стіни, заповнені іншим матеріалом. Російські — оздоблені прикрашувальними частинами, які не є функціональними (кокошник). А в нас усе відповідає принципу триєдності.

      — Але ж дерев'яні церкви є і в Словаччині, і в Польщі, і в Румунії!

      — 90 відсотків польських та словацьких церков знаходяться в колишніх українських селах. Усі вони будувалися як церкви східного обряду. В Румунії є українські дерев'яні церкви, але є і великий масив власне румунських готичних храмів. Румунія зробила дерев'яну церкву одним зі своїх національних символів. Хоча це мала би зробити Україна, яка ще на початку ХХ століття була царством дерев'яних храмів.

      — І скільки з цього царства залишилося?

      — Добре, якщо половина. Залишилася власне Західна Україна, бо на решті території за комуністичних часів було майже все знищено.

      — А що маємо нині?

      — По всій Україні, думаю, збереглося ще до тисячі пам'яток. Для порівняння: у Словаччині їх кілька десятків, у Польщі та Румунії — до сотні. Але якщо у наших сусідів цi церкви в ідеальному стані, то у нас — хоч плач. На жаль, дерев'яна церква не займає те місце в ієрархії національних цінностей, яке повинна займати. Хоча більшість із них є державними пам'ятками, держава про них не турбується. Пам'яткоохоронні закони є, але вони чомусь не діють. За нищення дерев'яних шедеврів, їх перебудову не відповіла ще жодна людина. Якщо взяти одне Закарпаття, то за 90-ті роки знищено десять церков. Щороку — по шедевру! І ніхто не покараний.

      Велика біда з переінакшенням храмів — як зовнішнім, так і внутрішнім. Оббивають дахи бляхою, обшивають стіни картоном, перемальовують стародавні ікони. Це вже стало «джентльменським набором», яким послуговується будь-який новий священик. Внаслідок чого церква втрачає свій шарм, історичний вигляд та туристичну привабливість.

      Повне свавілля робиться з іконами. Вони зникають невідомо куди. Втрати за останні роки колосальні,  навіть не ведеться облік.

      — Як з цим боротися?

      — Принаймні почати з того, що можна зробити своїми силами на місцях. Сьогодні багато шедеврів, як-от церкви в Розтоці чи Колодному, вже не можуть чекати, доки зверху затвердять кошторис і почнуться рятувальні роботи.

      Дуже багато залежить навіть від однієї людини. Якщо в селі є небайдужий, який вболіває за рідну культуру, то справа може зрушити з мертвої точки. Найпростіший спосіб врятувати пам'ятку — вчасно перекрити дах. Інакше природні умови починають руйнування.

      — Закарпатські храми мають свою родзинку?

      — Закарпаття має найбільше розмаїття стилів і форм дерев'яних церков. У цьому особливість нашого краю. Воно є ніби місцем зустрічі дерев'яних храмів з усієї Центральної Європи.

      Бойківські церкви Львівщини переходять у Великоберезнянський та Міжгірський райони. Гуцульські церкви Івано-Франківщини представлені закарпатським варіантом у Ясінях та Лазещині. Румунська готика відлунює в закарпатському Потиссі. Шелестівська церква репрезентує словацьких та польських лемків.

      Окрім того, маємо ще й барокові церкви, характерні для римо-католиків сусідніх країн. І дуже цікавими є невеличкі храми першої половини ХХ століття. Ніде більше так довго не зводили дерев'яні церкви у традиційному стилі. Наприклад, храм у селі Кужбеї збудований 1937 року так само, як будували і триста років тому.

      На Закарпатті маємо близько 120 церков, із яких половина є стародавніми. На жаль, не всі сьогодні мають статус пам'яток. На моє глибоке переконання, всі дерев'яні храми, споруджені до Другої світової війни, повинні охоронятися державою.

      — Що є найбільшим ворогом наших шедеврів?

      — Людська байдужість. І не має значення — чи на рівні селян, які живуть поруч з пам'яткою, чи чиновника, який за неї відповідає.

      Тому постійно привертаємо увагу до цієї найхарактернішої і найцікавішої регіональної спадщини, перетворюючи її на факт громадського усвідомлення. Чим далі, тим більше людей починає розуміти цінність дерев'яної церкви. А відповідно — і більше шансів на її збереження.

      Хоча, звичайно, повинна би виконувати свої функції держава. Є закон, є табличка, значить, ніхто не має права вбити зайвого цвяха.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>