Олексій Данилов: Уся громадськість хоче взяти мене за горло

26.05.2005

      З усіх керманичів Луганщини останніх часів (включно з секретарями тутешніх обкомів КПУ) Данилов — фігура найбільш, скажемо так, неоднозначна. Він не є вихідцем із комуністичної номенклатури (як сказали б давні римляни, homo novus), однак був помічений у дружбі з нині покійним «першим» ще хрущовської доби Володимиром Шевченком. Теж фігурою суперечливою. У залежності від поглядів співрозмовника Шевченка в Луганську вам назвуть першим будівничим (і покажуть вокзали, театр, цирк) або першим кримінальним авторитетом краю. Що ж до Данилова, то однозначно можна стверджувати, що він обожнює пресу. Домовитися з ним про зустріч не є жодною проблемою, але вицідити з нього інформацію на такій зустрічі практично неможливо. Якщо в даному інтерв'ю не вистачає більш значущих питань, то це означає тільки те, що ті питання кореспондент «УМ» голові обласної держадміністрації — представникові партії «Яблуко» — вже ставив. У тому числі й у вигляді офіційного запиту. Але за місяць отримав туфту найвищої проби. Новий «губернатор» уміє сховати інформацію за бурхливим потоком слів. Отже, головне, що вдалося показати в цьому інтерв'ю, — так це оту саму даниловську неоднозначність.

 

      — Олексію М’ячеславовичу, в Луганську ви добре відомі, а от у масштабах цілої України певних подробиць вашої біографії можуть і не знати. Тому, будь ласка, основні віхи, які самі вважаєте гідними згадування.

      — Мої віхи достатньо прості: 1962 рік, місто Красний Луч, селище Звєзда, сім'я шахтаря, друга дитина в сім'ї. Восьмирічна школа. 1977-й — у віці неповних 15 років із батьківської хати поїхав на навчання до Старобільського радгоспу-технікуму. 1981-й — ветеринар. 1981-83-й — служба в армії, Далекий Схід, військово-повітряні сили. Луганськ, ветлікар. 87-й — перший кооператив, бізнес. 1994-й — мер міста Луганська.

      — А «луганський путч» 1997-го?

      — У 1996 році, 13 жовтня, в Луганській міськраді відбувалася зустріч із учителями. Була достатньо напружена ситуація з виплатою заробітної плати, і тоді ж були виявлені факти фактично контрабандного ввезення до Луганська великої кількості алкогольних напоїв, тютюнових виробів. Я тоді мав необережність сказати, що, поки країною буде керувати Леонід Данилович Кучма, з кризи вона не вийде. Після цього в мене почалася маса неприємностей. Було дано чітку команду всім силовим структурам... Рейтинг у мене тоді був дуже високий; ми дійсно займалися містом. Боялися обласні керівники суперництва, конкуренції. Я хочу віддати належне співробітникам внутрішніх справ. На той час УМВС командував генерал, надалі — міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов. Я точно знаю, що, коли до нього прийшли, він категорично відмовився. Ну а Юрій Володимирович Землянський узяв під козирьок, почав виконувати.

ЗАУВАЖЕННЯ АВТОРА

      Не знаю, звідки в Данилова такі дані. На скликаній наприкінці лютого 1997 року прес-конференції в обласній держадміністрації Смирнов поводився набагато войовничiше, ніж той самий голова УСБУ Землянський, і навіть висловлював готовність винести двері в помешканні Данилова. Хоча на той час недоторканністю користувалися всі народні обранці, а не лише депутати з Верховної Ради.

      — Давайте перейдемо до наших днів. Сто днів при владі: які успіхи й невдачі керівника вугільної області, де знову бунтують шахтарі й де є дефіцит бензину поруч із найбільшим у Європі нафтопереробним заводом?

      — Ситуація у вугільній промисловості достатньо непроста, й казати про те, що в нас там усе добре... Шахта «Никанор-Нова» — це особлива шахта. Там є дуже активний лідер профспілки, який постійно порушує ці питання. У нас сьогодні є розуміння того, що найближчим часом буде виплачена зарплата, але ми б іще хотіли максимальної відкритості в роботі всіх шахт, усіх збагачувальних фабрик. Заборгованість із заробітної плати на шахті «Никанор-Нова» сьогодні — 4,6 млн. грн. А ми з вами сьогодні не говоримо про видобування на шахті. Ми не говоримо про собівартість вугілля. Ми не кажемо про інші речі. Там (у сумнозвісному місті Зоринську. — Авт.) побудували котельню поруч із шахтою і запроектували казани, які не працюють на вугіллі цієї шахти. Його треба везти практично за сто кілометрів. Є маса інших питань, які залишилися нам у спадок... Дай Боже, аби питання зарплати було найважчим з усіх питань, що там склалися.

      Я порівнюю нинішній стан вугільної галузі з тим, який був після вигнання німецько-фашистських загарбників. Обсяги води, які сьогодні треба випомповувати, практично дорівнюють тим, що були в наших шахтах у 1943 році. Треба розуміти шахтарів, але розуміння має бути взаємним. Якщо шахта видобуває 200—300 тонн за добу, треба сідати і думати: хлопці, що треба робити, аби збільшити вуглевидобування? Аби собівартість не була, як у деяких шахтах, — 700—800 гривень за тонну? Тут є питання, і ми готові на них відовідати.

      Що стосується бензинової кризи... Ми дали пропозиції практично всім великим постачальникам пального — це і «Укрнафта», і «Укртатнафта», і «Генеза», і маса інших компаній. Буквально сьогодні надсилаємо пропозиції щодо будівництва нових заправних комплексів на території Луганської області. Причому це мають бути саме комплекси. Ми надамо їм, за необхідності, повну статистику: скільки в нас проживає людей, скільки є автотранспорту тощо. Спільно виберемо місця розташування і, відповідно, надамо максимальну допомогу в сенсі швидкого проходження всіх процедурних питань з відведення ділянок, узгодження інших проблем. Зазвичай це тягнеться рік-два, а перед нами стоїть завдання, аби ми до вересня вийшли на розуміння проблеми.

      — І все ж — успіхи?..

      — Я не можу говорити про успіхи. З мого боку, це, як мінімум, некоректно. Я можу сказати, що ті програми, які були озвучені, — вони всі йдуть. Якщо якась програма почне давати збій — ми будемо вас інформувати: «Хлопці, оця програма — ми тут промазали; ми подивилися — вона в нас не виходить». Ми сьогодні чітко розуміємо, що необхідно займатися диференціюванням структури економіки. У нас сьогодні від роботи фактично трьох підприємств залежить економіка області. Це лисичанський «ЛиНОС», сіверськодонецький «Азот» і Алчевський металургійний комбінат. Тобто сьогодні провал одного з гігантів — фактичний провал економіки області. Що апріорі неприпустимо. Необхідна адекватна кількість підприємств. Перше питання — це середній бізнес; друге — бізнес, який сьогодні має отримати новий імпульс розвитку. І проекти, про які ми кажемо... Наприклад, проект «Луганський цемент». Цементні заводи. У нас уже практично на стадії завершення переговорів... Тут працювали австрійські фахівці. Вони вивчали наші родовища, які придатні для виробництва цементу.

      — Це з наших мергелів?

      — Так, із наших мергелів (це такий різновид крейди; мало не вся Луганщина лежить на мергельних горах, тому сировини для виробництва цементу має вистачити років на двісті. — Авт.). Це так звані вертикальні заводи, що стоять по всій Європі. Вони екологічно чисті — у Відні стоїть такий завод, у Штутгарті...

      Ми займаємося питаннями сільського господарства, енергетики. У нас була комісія з Кабінету Міністрів — вони коли побачили, що ми робимо, то зауважили, що до нас можна застосувати прислів'я «Вміла готувати, та не вміла подавати». Кажуть: «Ви не займаєтеся піаром». А я відповідаю: «Знаєте, я прибічник того, щоб спочатку зробити, потім показувати». Бо можна багато чого наговорити...

      — Вам вистачає повноважень? Адже в господарську діяльність підприємств місцеві адміністрації не мають права втручатися, керувати правоохронними структурами — теж... А які важелі залишаються у голів облдержадміністрацій?

      — Важелів у голів більш ніж достатньо. Перш за все — це стосунки з людьми. Коли ти приходиш до керівника підприємства і кажеш: «Шановний (моє улюблене слово), чому ви не платите заробітну плату?». І він уже після однієї розмови розуміє, що платити треба. Або я приходжу до великих власників: «Шановні друзі, підніміть заробітну плату». На Алчевському меткомбінаті в цьому році підняли на 30 відсотків. Тому повноважень достатньо. Інша річ, що не завжди є розуміння — за довгі роки радянської влади у людей склався стереотип «Нам винні!» Якщо згадати, коли ми були винні — ми мали відслужити в армії. І більше, в принципі, таких «ми винні» не було.

      — Адміністративна реформа в Україні. Чому саме Луганщина увійшла до четвірки «пілотних» областей?

      — Хто вам сказав, що Луганщина увійшла до якоїсь «четвірки»? Я хочу нагадати, що саме на Луганщині почався цей експеримент, коли об'єднали Свердловський район і місто Свердловськ в одну територіальну одиницю. У нас сьогодні парадоксів дуже багато. Ось: місто Щастя — Жовтневого району міста Луганська. Їх просто треба привести у відповідність... Я мушу сказати, що Свердловськ — він же уже не один рік живе у нинішньому стані і нічого ж страшного там не сталося.

      Коли ми спілкувалися з Романом Петровичем Безсмертним, йшлося про максимальну самостійність для всіх регіонів. Це те, що багато хто декларував, але де-юре і де-факто регіонам не віддавав. Нам сьогодні аргументи висувають такі: «Бабушка будет ехать за какой-то справкой!..» А я запитую: «А чи потрібна бабусі ця довідка?». Може, повинен бути складений реєстр документів, які держава зобов'язана буде цій бабусі привезти додому? У нас же як: створюється нова структура, і відразу: «Ви повинні те, ви повинні се...» А мене учила одна жінка, Олена Яківна Пастернак, за що я їй дуже вдячний... Вона мене в таких випадках завжди питала: «Де написано?». У нас же це часто-густо, а питання одне: «Де написано?». Якщо це ваша внутрішня інструкція, то й виконуйте її самостійно. І це лише маленький штрих...

      — Ну добре, про успіхи ви не хочете розповідати, перейдімо до недоліків...

      — О, це цікавіше...

      — ...Які, ви гадаєте, у вас сталися провали, проколи?

      — Це не провали й не проколи. У нас, може, недосвідченість, відсутній сьогодні... навіть не діалог, я б сказав... Ми не можемо інформаційно передати, що ми робимо кожного дня. По-друге, в нас достатньо багато часу, сил та енергії пішло на з'ясування стосунків з нашими партнерами по коаліції «Сила народу». Дякувати Богові, на сьогодні трохи ми порозумілися з низкою партій, і хотілося б, аби ті непорозуміння залишилися в минулому.

      У нас сьогодні немає остаточного вирішення щодо стратегії розвитку вугільної галузі. У нас є бачення, є розуміння, але кінцеве рішення має дати Кабмін. Щодо сільського господарства... У нас була ситуація суто природного характеру — адже весна цього року затрималася на три тижні. Однак ми відсіялися. Соняшнику, зазвичай, посіяли трохи більше, ніж належить.. Тут же такі друзі — за ними має бути нагляд.

      — Кадрова політика. Якщо дозволите, висловлю своє бачення. Четвертого лютого вас призначили в Києві, а сьомого у вас уже є перший заступник Недовєсов. Але я (і не лише я) не знаю такого політика; я не знаю про його звитяги на адміністративній чи господарській ниві. Навіть його біографія мені невідома — за винятком хіба що отих кримінальних справ, які розкопали ваші опоненти. То за якою ж логікою ви його вибирали?

      — Чому я його вибрав? (посміхається. — Авт.). Ви знаєте, я згадав себе, коли обирався мером у 32 роки, а Андрію Олександровичу сьогодні теж 32. Тоді мене теж ніхто не знав. Як політика. Знали як бізнесмена...

      — Це не зовсім так, та й у ході виборчої кампанії луганчани могли скласти певну уяву...

      — Так, коли ми створювали у 1887-му перші кооперативи, нас піарили. Коли я прийшов у міськвиконком, мене отак під білі руки взяли: «Де ж ви були, ми на вас так чекали! В нас же план щодо створення кооперативів, а ніхто не йде». Перший кооператив 21 квітня зареєстрований, а я 22-го прийшов, на день народження Леніна. А Андрій Олександрович працював уже трішки в іншому бізнесі, в інших умовах, коли слово «підприємець» набувало вже дещо лайливого забарвлення. Коли виникло питання, кого запросити... Я — прибічник омолодження команди, і той штрих, що був у його біографії, — то коли на засіданні президії обласної ради Віктор Миколайович Тихонов (голова ради. — Авт.) сказав, що кримінальну справу проти Андрія ініціював Валентин Михайлович Дзонь (тодішній перший заступник голови ОДА, нині — народний депутат; Дзонь заперечує свою причетність до «справи Недовєсова». — Авт.), мені все стало зрозуміло.

      — Крім Андрія Олександровича, молодих людей на Луганщині катма...

      — На жаль, мушу вам сказати, молодих людей, які вирізняються певними параметрами, дуже й дуже мало...

      — То ж за якими параметрами ви його вибирали? Президент каже про три «П». Якому з «П» відповідає Недовєсов?

      — Усім трьом.

      — При організації скандальної конференції луганського «Народного союзу «Наша Україна» він не зумів продемонструвати ні потягу до прозорості, ані професіоналізму.

      — Я вважаю, це лише непорозуміння. Молоді люди дуже переживали — це був їхній перший публічний вихід на люди з таким випробуванням. Тим більше, після того бруду, який на них вилили. Я думаю, Андрій Олександрович вибачиться перед журналістами, які туди не потрапили. Повірте мені, це нормальна, відкрита, здібна людина, трохи сором'язлива...

      — Здаюся... Останнє питання. Ви на недавній телевізійній прес-конференції сказали дуже правильну фразу: нічого не можна забувати. І водночас декларуєте готовність співпрацювати з Тихоновим — людиною, яка сприяла антиконституційному відстороненню вас же з посади міського голови, причому навіть залишила при цьому автограф. Яка головувала на сепаратистських збіговиськах у Сіверськодонецьку та Харкові...

      — Зачекайте, зачекайте. Я запропонував почати людям з нуля. При цьому я би так розумів сьогодні ситуацію, що й Віктор Тихонов, і Олександр Єфремов (попередник Данилова на посаді голови обладміністрації. — Авт.), і маса інших політиків повинні для себе зробити висновок з ситуації 2004 року. Вони мали чесно й публічно заявити: «Дорогі друзі, те, що трапилося тоді, ми вважаємо, має бути уроком для всіх нас. Вибачте!». Давайте не будемо поспішати ні щодо Віктора Миколайовича, ані щодо Олександра Сергійовича. Уся громадськість хоче зараз узяти Данилова за горло і сказати: «М’ячеславович, виріши всі питання, але тільки, блін, за місяць». А я кажу, що треба трішки почекати, і потім буде ясною й зрозумілою вся комбінація.

  • «Якщо людина знає свiй родовiд, вона стає сильнiшою»

    В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>

  • Віктор Матчук: Насамперед займатимусь «дурнями і дорогами»

    Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>

  • Олег Гаваші: Те, що довелося пережити, не хочеться побажати навіть ворогу

    22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>

  • Нова влада-2

    Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
    Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
    У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
    Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
    А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
    А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
    Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
    А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>

  • «Я відкрив для себе дуже цікаву Луганщину»,

    Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
    Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>

  • Іван Гладуняк: Люди зачекалися чесної влади

    Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>