Страх відродження: чому закони про українську мову та освіту викликають істерику у «русского міра»

Такий шквал нападок на нашу рідну мову на ненаших каналах важко навіть уявити.

 

Просто розперезалися і що­дня цілодобово торочать про те, що російська їм ріднесенька, що і президент удома російською мовить, то чому він зволікає з внесенням змін до закону на користь, звісно, такої їм бажаної російської...

 

І Донбас можна повернути лише за допомогою російської мови, бо що їм до того, що там близько 60% українців, а у багатьох районах Донецької і Луганської областей українців переважна більшість.

 

Та радянська влада ж перевчила їх і веліла забути рідну мову.

 

Пригадайте відому працю академіка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де він документально довів, що таки русифікація. Пригадую, в етнографічній експедиції у 1980-х роках на Донеччині примусові переселенці у 1950-х із західних областей розповідали: «Кепкують тут із нас, із нашої мови, перекривляють, а начальник кричить, що пора «па-челавєчєскі» почати говорити. Так ми у гуртожитках зійдемося на загальній кухні, як уже всі сплять, та й поговоримо по-нашому». 

 

Не покидає тривожне запитання: «Чому таке ставлення до української мови? Бояться її?» Адже у Польщі, Німеччині, Австрії, Франції та інших країнах при значно більшій етнічній мозаїчності такі питання не виникають. Може, це у нашій мові закодований той козацький дух непокори, що їм так боязно уявити, що вона почне відроджуватися?

 

Саме відроджуватися, бо століттями глумилися і забороняли нею говорити, писати, читати. Згадаймо ще указ Петра І про встановлення цензури над друкованими церковними книгами в Україні (1720), де йшлося, щоб не було жодної різниці між великоросійськими виданнями і ніякого наріччя не вживалося, і щоб ніяких більше книг у монастирях не друкувати... Усім відомо, що 3 серпня 1775 р. ви­йшов маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі.

 

Архів, військові регалії та інші матеріальні цінності були вивезені до російської столиці. Уцілілі козаки все більше міняли свої шаблі на плуг та починали активно займатися хліборобством, що й злякало імператрицю. Катерина ІІ закликала на Південну Україну німців, болгар, румунів, сербів, греків та ін., звісно, найбільше росіян, виділила з казни на це понад 250 тис. крб. До 1784 р. було роздано 4 млн 470 тис. 302 десятини запорозької землі.

 

І почалася посилена політика русифікації, насамперед міст та містечок України. Ця політика знищення всього українського продовжувалася і вже через сто років знання про українську культуру були мінімальні, лише окремі діячі науки і культури боронили рідне слово. Цікаві щодо цього становища думки професора Миколи Сумцова з Харкова на порозі ХХ століття.

 

Цитуємо за книгою (М.Ф.Сумцов. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка. 2002): «Мова українська була в презирстві, з історії ледве-ледве знали ймення Богдана Хмельницького, буцімто занадто вдячного Москві за допомогу, та ймення великого злочинця Мазепи, що зрадив цареві... Вчительство також нічого не знало про Україну...  

 

Якось-то в охтирській хлоп’ячій гімназії на випускному іспиті була задана гарна тема про впливи природи на життя народу, і з учнів ні один не згадав про свій красовитий, багатий край, про Ворсклу, взгір’я, лани широкополі і т. ін; в «письменних работах» тільки й було що, з одного боку, тундри з оленями, а з другого — Сахара з верблюдами, — усе ж, що лежить між тундрами та Сахарою, ніби провалилось». М. Сумцов констатує, що дитина вдома батькам не розкаже, що було в школі, бо чужа мова, чужа наука.

 

Вподовж століть українці боролися за свою мову, та жорстока політика царизму придушувала навіть сподівання. Пам’ятаємо про Розпорядження міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва про заборону української мови (1863р. 18 липня).

 

А вже у липні 1864 р. було оприлюднено «Положення про початкові народні училища», де йшлося, що у містах і селах у початкових класах викладання ведеться на «русском языке». 19 листопада 1864 р. був опублікований «Устав гімназій і прогімназій відомства міністерства народної освіти», де вже у перший клас приймають дітей, які уміють читати і писати «по-русски». Тим-то і пояснюється різкий спад відсотка освічених українців наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст., на відміну від ХVІІ—ХVІІІ ст.

 

А що вже говорити про таємний Емський указ 1876 р., зміст якого мало кому відомий, та він наповнений особливо жорсткими тезами про заборону української мови.

 

Указ свідчить, що для припинення небезпечної діяльності українофілів ужити низку наступних заходів. Це не допускати ввезення в країну будь-яких книг, які друкуються за кордоном на малоросійському наріччі; заборонити друк будь-яких книг на тому ж наріччі і навіть фольклор видавати без відступлення від загальноросійської орфографії; заборонити видання усіх книг з мистецтва (що дозволялося Валуєвським розпорядженням) і підручники для усіх класів; заборонити також на тому ж наріччі сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання.

 

І що особливо цікаво, що свідчить «про руку Москви», це пункт про необхідність підтримки газети «Слово», яка видається в Галіції і яка ворожа українофільству, та призначити їй постійну субсидію, без якої вона не може продовжувати своє існування. Це нам вже добре знайоме...

 

Далі йдеться про заборону газети «Київський телеграф», лише на тій основі, що близькозорість її редактора допускає появу там публікацій не того напряму. Щодо міністерства освіти, то у пункті першому йдеться, щоби не допускати у початкових училищах викладання жодних предметів на малоросійському наріччі, і необхідно посилити нагляд за керівниками навчальних закладів. Другий пункт свідчить про очищення бібліотек усіх нижчих і середніх училищ у малоросійських губерніях від заборонених книг на наріччі.

 

Далі у документі ще цікавіші деталі утиску українського народу. Указ радить звернути серйозну увагу на особистий склад викладачів в округах Харківській, Київській та Одеській і вимагає скласти іменний список з відміткою про неблагодійність та перевести їх до великоросійських губерній, замінивши їх уродженцями великоросійських.

 

У примітках до Указу велять не терпіти проявів неблагодійності як серед викладачів, так і серед учнів. І ще важлива примітка: прийняти корисним загальне правило, щоб у навчальні заклади округ — Харківської, Київської та Одеської — призначати викладачів переважно великоросів, а малоросів посилати до навчальних закладів С-Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ. І наостанок окремим пунктом про негайне вислання з краю Драгоманова і Чубинського як невиправних і абсолютно небезпечних у краї агітаторів.

 

Ця деталізація Емського указу, може, протверезить голови запеклих українофобів? Подивіться, які митарства пройшла ця давня слов’янська мова! Вони ж продовжувались і далі. 

 

М. П. Старицький писав про умови розвитку українського театрального мистецтва (1870—1880-ті рр.), про страшенні утиски — і цензурні, і поліцейські, і жандармські: про мало не щоденні труси, арешти, тюрми, висилки до Сибіру і навіть шибениці... (Історія України. Хрестоматія. К., 2013, с.438). На І Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві у 1898 р. Марія Заньковецька порушила питання, щоб зняли обмеження для малоруського театру, коли для сцени безумовно заборонені переклади на малоруську мову драматичних творів з інших мов, п’єси з життя інтелігенції та минулого життя Малоросії. Таке насильне скорочення репертуару шкідливо відбивається на діяльності малоросійських труп.

 

Як вирішувалося мовне питання за радянської влади — уже добре відомо. Після короткотривалої українізації у 1920-х роках прийшла хвиля нечуваних у світі репресій української інтелігенції. До українського селянства як головного носія української мови було застосовано жорстоке вбивство мільйонів українців голодом. В опустілі села завозили росіян, які дотепер не визнають Голодомор 1932—1933 рр.

 

Постановою ЦК КП(б)У про реорганізацію національних шкіл в Україні від 10 квітня 1938 р. було ліквідовано національні школи як такі, що завдали «величезної шкоди справі правильного навчання і виховання, відгороджували дітей від радянського життя, позбавляли їх можливості долучатись до радянської культури і науки...»

 

Наступною постановою цього ж місяця 1938 р. наполегливо рекомендувалося обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України. Необхідність вивчення російської мови в школах України начебто обумовлена посиленням братерського зв’язку між російським і українським народом... А вивчення української мови заважатиме цьому «братерському» зв’язку?

 

Далі нам відомо про розподіл класів на вивчення російської мови в українських школах і доплату («субсидію») учителям російської. І наступним результатом було зменшення конкурсу на українську філологію, бо ж не доплачували до мізерної зарплати. Заохочення батьків до написання заяв про відмову від вивчення української мови як непотрібної у житті. А для чого перевантажувати непотребом кохане дитинча?

 

А потім уже від 1975 р. захист дисертацій було дозволено лише російською мовою. Асиміляція відбувалася семимильними кроками. І якби не панування «русского міра» в Україні, то сьогодні не було б такої трагічної війни на сході. З початку Незалежності України необхідно було б усі насильно переведені школи з української на російську мову викладання повернути на круги своя.

 

І тоді вже два покоління не почувалися б чужими у своїй країні, вони б іще вдома з обрусілими родичами спілкувалися російською, але вже б знали свою історію і мову і не боялися її та не викрикували б «ми ж почті русскіє». І не було б сьогодні військового протистояння. Україномовні українці кидали все і тікали з окупованої території Донбасу, бо з них збиткувалися, катували, вбивали.

 

Зате «русскій мір» почувається комфортно в Україні, і говорити про утиски їхнього «язика» — це політичні спекуляції. Може, українці в Росії мають змогу навчатися українською? Утисків зазнає лише одна мова — українська, хоч, за переписом 2001 р., 85,2% українців визнали її рідною і ніякої російськомовної «більшості» у нас немає.

 

Поширення всілякої неправди про наші справді демократичні закони  про мову і освіту шкодить розвитку нашої держави, порушує стабільність в країні та загрожує її політичній і територіальній цілісності. Бо ж, окрім політичних міфів про «багато народів в Україні» та утиски меншин, є ще звичайна правда.

 

В Україні забезпечення культурно-освітніх потреб угорців, румунів, болгар, поляків, молдован та інших на високому рівні, — краще, ніж у будь-якій європейській державі. Вони мають право і можливості отримувати освіту рідною мовою на всіх рівнях від садочка до вищих навчальних закладів.

 

Існує радіомовлення, години на телебаченні, періодичні видання. Держава сприяє навіть відродженню мови для тих етнічних груп, які давно її втратили.

 

У 2001 році лише 6,4% греків визнали рідною мовою грецьку, хоч і вони вже не знали її. Держава видає словники, підручники для вивчення новогрецької мови. Такі приклади можна продовжити. Венеціанська комісія повністю розуміє потребу в заходах із підтримки української як державної.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Мова і язик - два способи мислення

 

Співачка із США обурилась російською мовою у готелі Києва (відео)