Багатовікова колоніальна епоха наклала трагічний відбиток на українську націю, сильно змінила її менталітет, сповільнила її ходу до світлого і вільного державного майбутнього. Колонізатори не лише винищували національну еліту, асимілювали її і налаштовували проти власного народу, а й прищеплювали вільному козацькому народу гени покори та рабства. У наших людей виробився певний імунітет до підневільного стану, який полягав у неповазі і ворожості до всіх владних інституцій колонізаторів, до їх законів, недовіри до них, звичкою жити за своїми моральними принципами і народними звичаями. Такий підхід залишився і у ставленні до власної держави, її інститутів і законів.
Терор чужинців, їх зневага до всього українського, національне приниження і соціальний визиск сприяли таким негативним явищам, як відрубність, хуторянство, замкненість, байдужість до новацій у всіх напрямах суспільного життя, спонукали до відставання у розвитку від інших народів. І негативні риси посилювалися з втратою провідної еліти в усіх прошарках українського суспільства, бо без активних провідників громади не розвиваються належними темпами і в потрібних напрямах. Але ці явища не були незворотними, час від часу з’являються нові лідери, просинається пасіонарність, настають революційні зрушення у формі Майданів чи Революцій гідності.
Християнський постулат «Бог — то любов» у наш кризовий час повинен мати пріоритет у кожного українця, бути провідною зіркою у його житті. Але й з любов’ю у нас кояться дивні діла. Руйнується вона перш за все у наших сім’ях, які з неймовірною швидкістю розпадаються. Рівень розлучень сьогодні сягає 61%, тобто більше половини шлюбів, як церковних, так і цивільних, розпадаються. За цим показником ми перші у Європі, а тому є над чим задуматися. А це — втрата любові до одного з батьків, батька чи матері до дітей. Знецінюється інститут сім’ї, зв’язок поколінь, взаємна повага і допомога, переважає егоїзм.
Це відбивається і на відносинах людей між собою у трудових і творчих колективах, у багатоквартирних будинках, де часто сусіди не знають одне одного, у транспорті та на вулиці. Тільки у нас можна почути побажання, щоб у сусіда корова здохла. Ми бачимо похмурі і злі обличчя, без посмішок і легкого гумору,
небажання поступитися місцем жінці чи старшій людині. Не поліпшується і наша любов до природи, до того довкілля, яке дарує нам красу, настрій, здоров’я. Погляньте на засмічені ліси і парки, вулиці і сквери, подвір’я і під’їзди у житлових будинках. Оця байдужість, небажання допомогти ближньому, зневага до інших людей впадають у вічі на кожному кроці. Тут доречні слова поета: «Я вірю в кращий час, але душа болить і хочеться у цю славетну добу душею піднестись, зрадіти хоч на мить, як не людей знайти, то хоч людську подобу».
Заздрість до успіхів чи багатства інших стала однією з причин відчуження людей один від одного, причиною стресів і скандалів. Це зумовлює бажання у заздрісників підставити сусіду підніжку, підпалити його будинок, повбивати курей. Вона виливається у рейдерські захоплення чужих підприємств, земель чи врожаю, бажання відсудити в сусіда межу чи клаптик городу. Заздрість змушує політиканів очорнювати опонента чи конкурента, запускати у ЗМІ різні фейки чи підлі наклепи. Тому ми живемо у царині брехні та підлоти, коли простому громадянинові дуже важко відділити правду від брехні, зерно від полови, пізнати істину, правильно оцінити ситуацію і прийняти єдино правильне рішення.
Захланність є одним із найбільших гріхів християнина, моральним юродством і гальмом у розвитку суспільства. Інстинкт споживання, накопичення багатств, маси непотрібних речей призводить до збіднення природи, перевитрат матеріальних ресурсів, до духовного зубожіння людини. Це особливо стосується наших скоробагатьків, королів тіньового сектору економіки, які досягли статків у першому поколінні. Вони, часто малограмотні та безкультурні, будують ханські палаци, купують дорогі авто та різноманітні коштовності, витрачають гроші на забави, але не дбають про робітників, за рахунок яких так збагатилися. Не стають меценатами, не офірують кошти на видання книг чи виробництво фільмів, не підтримують школи чи університети, не купують іменних танків чи літаків для фронту. Не наслідують французів, які за кілька днів зібрали понад мільярд євро для відбудови своєї святині — собору Паризької Богоматері.
Нам, українцям, є над чим задуматися, помріяти і вирішити кардинальні питання нашого життя. Вчитися і вдосконалюватися, вертатися до надбань наших попередників і запозичувати передовий досвід наших західних сусідів. Потрібно, щоб кожен українець був своїм серед своїх, другом і братом своїх колег і сусідів. Жити треба за Божими людськими заповідями, щоб залишити хороший слід після себе. Любімо ближнього свого більше, ніж себе, бажаймо йому добра. Тоді воскресне Україна, тоді будемо щасливими і всі ми з вами.
Степан ТРОХИМЧУК, професор
Львів
