«Молюся своїй Україні»: нащадок Петра Могили художник Геннадій Польовий «презентував» виставку картин

04.10.2016
«Молюся своїй Україні»: нащадок Петра Могили художник Геннадій Польовий «презентував» виставку картин

Геннадій Польовий.

Вже вкотре Музей шістдесятництва порадував черговим цікавим відкриттям. Днями публіці було представлено персональну виставку «Любіть Україну» видатного українського художника, нащадка великого просвітителя Петра Могили — Геннадія Польового, який через поважний вік не зміг прийти на зустріч (у наступному році він святкуватиме 90-річчя). Значна частина робіт виставляється вперше. Ознайомитися з картинами художника можна до 16 жовтня.

Майстер краси

Мистецький «скарб» майстра значний і багатогранний, осяяний величчю духа й любов’ю до України. Художник був невинно засуджений і засланий до ГУЛАГу. Під час хрущовської відлиги реабілітований, але не зломлений ішов за світлом. 
 
Пан Геннадій не лише талановитий художник, а й обдарований поет, публіцист. Раніше були опубліковані спогади Польового про художників-шістдесятників: Аллу Горську, Григорія Гавриленка, Володимира Куткіна, з якими разом учився. 
 
Геннадій Петрович народився 3 червня 1927 року в Одесі. Після повернення з таборів у 1955 році Польовий пере­йшов із декоративно-прикладного факультету, на якому він навчався з 1949 року, до графічного факультету Київського худінституту, який і закінчив у 1960 році. Його педагогами були відомі майстри Василь Касіян (котрий проілюстрував і оформив 102 книжки), Іларіон Плещинський, Олександр Пащенко, Леонід Чичкан (життєписець Гуцульщини у картинах). Під час навчання художник зустрів свою дружину Галину Гаркавенко — майбутню українську художницю. 
 
Із 1957 року реабілітований майстер — учасник багатьох республіканських і всесоюзних виставок, із 1963 року — член Спілки художників СРСР. Провів більше 20 персональних виставок. Художник майстерно працює у різних жанрах та техніках: акварель, ліногравюра, олія, пастель, темпера.

Він багато мандрує з всесоюзними групами акварелістів, пише з натури, створює цикли пейзажів зі своїх подорожей по Болгарії, Бурятії, Якутії, Кавказу, Курильським островам, Сахаліну, Сибіру, Уралу... Та головна його муза – Україна. Це їй він присвячує цілі поетично-філософські серії: «Верби України», «Вечірні вогні Києва», «Крим. Кара-Даг», «Самоцвітні Карпати», «Соняшники України», «Проти безумства воєн» тощо. 
 
У 2008 році художник пророче написав: «Молюся своїй Україні. Будь славна і прекрасна. Думаю, вірю, надіюсь — прийде час, буде сказано Слово, прозвучить крик тривоги: «Люди, що ми робимо? Схаменімося! Єднаймося в добрі та людяності! Вбережемо Україну! Нехай вона весніє у віках, благословенна земля наша!»
 
«Ще порох є в порохівницях, ще промінь в серці не загас!
Не запізнись, вставай за діло, пора, в дорогу, з Богом, час.
Іди, рушай в дорогу сину, тут твій народ, твоя земля.
Люби святую Україну, Дніпро, людей, степи, поля!» 
 
Цей вірш митець написав напередодні виставки. І хоча дуже хотів прийти до людей, але за станом здоров’я не зміг, тому просив прочитати своє звернення на її відкриті сина Сергія.
 
«Що хотілося б сказати у свої майже дев’яносто? Бережіть, шануйте, любіть свою прекрасну землю — Україну. Поля, ліси і гори, її міста і села. Кілька слів про свою творчість. Я — пейзажист. Усе всюди цікаво. Чарівна, неповторна природа. Все хотілося відтворити, віддати свої враження іншим, прожити життя у творчості, у мистецтві. Завжди й всюди — з палітрою та пензлем, з олівцем у руці, з Сонцем і високою мрією у серці. Майже вся моя творчість про Україну й присвячена Україні».

Із Сонцем у серці 

«Ми ще до кінця не оцінили ні самого Геннадія Петровича, ні тієї абсолютно унікальної ситуації. Адже він є пранащадком Петра Могили, який, до речі, а про це не всі знають, декілька століть тому заснував знамениту Голосіївську пустинь, — розповідає Василь Бойчук (брат дружини сина художника). — У культурно-освіт­ньому сенсі більше Петра Могили ніхто не зробив. Свідченням цього, крім усіх інших його заслуг, вікопомною залишиться знаменита Києво-Могилянська академія, практично — це перший вищий навчальний заклад у Європі заснований архімандритом. І однією з причин, що Геннадій та його брат-близнюк Валерій потрапили в радянські концтабори, — є те, що вони нащадки Петра Могили». 
 
«Якщо окреслити всю його творчість — сонячність... Він майстер краси. Його не цікавила урбаністика. Він міг не їсти, не пити, для нього головне — творчість. Він намалював декілька тисяч картин, які розійшлися по музеях. Дуже багато картин він подарував Дитячій академії. І те, що представлено тут, вдалося ледве-ледве зібрати. Маленькі малюночки, представлені на цій виставці, він створив у заслані, й як і Тарас Шевченко, вимушений був їх переховувати у халявах чобіт», — згадує пан Василь.
 
«У своєму житті батько ніколи не старався робити щось для себе. Він творив велике мистецтво. Ніколи не думав, що це можна продати й на отримані гроші жити», — розповідає син митця Сергій. 
«Із моєю мамою батько познайомився в Художньому інституті. Вона часто їздила з ним на виставки, в творчі поїздки, адже теж малювала (у неї дуже ніжні акварелі). Також була неперевершеним гравером створюючи кольорові роботи, які вважали одними з найкращих у СРСР. Допомагала в усіх його справах, була надійним тилом, бо все, що стосувалося побутових проблем — брала на себе», — ділиться спогадами Сергій Польовий.

Як Могила став Польовим…

Батьки Геннадія Петровича були пов’язанні з акторством. Свого часу тато поїхав до Петербурга на навчання. Там зустрів своє кохання — Марію. Вони одружилися, але через революційні події 1917 року були змушені залишити столицю Російської імперії й переїхати в Одесу, до брата Василя. А коли брата репресували, то переїхали в Київ, до іншого брата — Костянтина. Аби уникнути терору, Костянтин згодом виїхав до Чехословаччини, а Петро змінив «незручне» прізвище Могила на нейтральне Польовий...
 
Перед Другою світовою війною мама Марія Федорова, щоб якось убезпечити сім’ю, почала шукати місце, де можна було б у СРСР хоч якось заховатися від страшної радянської влади, в якої творчі люди завжди були «під прицілом». За фахом мати була театральним режисером, тож поїхала до Комсомольська-на-Амурі, де саме створювали молодіжний театр. Але суворий клімат був не на користь дітям, та й повне творче невдоволення роботою змусило її переїхати на Закарпаття, де вона працювала в театрах кількох міст.
 
Коли почалася війна — сім’я роз’єдналася... Із 14-річними синами Геннадієм і Валерієм глава сімейства почав шукати місце, де можна було б сховатися вже від фашистської навали. Але в Ставропольський край, до знайомого, вони так і не потрапили — німці наступали швидше, ніж тікала родина Польового.

Тож потрапили в окупацію. Аби якось вижити, мусили працювати простими батраками на кубанських фермах: збирали й переробляли соняшники. Так вони провели декілька місяців, а потім доля їх закинула в Крим. Місто Керч зустріло їх страшними картинами руїн і було абсолютно безлюдним, лише патрулі есесівців ходили між згарищ. Добре знання батьком німецької мови врятувало сім’ю від розстрілу: німців ледь вдалося умовити й пообіцяти, що всі троє негайно залишать місто. 
 
На Кримському півострові родина ще певний час працювала на зборі винограду. Та згодом, порадившись, вони вирішили добиратися до Києва. Із товарняка, на який сіли правдами й неправдами, німці їх зняли й відправили до концтабору, де вони провели кілька жахливих тижнів.

Невдовзі всіх бранців вишикували в колону й повели на залізничну станцію. Людей почали вантажити у вагони, щоб відправити в Німеччину. Але зненацька станцію почали бомбити радянські літаки. Тікали хто куди! Так Польові врятувалися від неволі й зуміли добратися до око­лиць Києва. Аби вижити, довгий час батрачили в ближніх селах.

То вже після визволення Києва Петро Польовий влаштується співаком до хору Григорія Верьовки, який саме тоді тільки-но починав свою знамениту історію.

Із німецького — в радянський концтабір

По закінченні війни Геннадій пішов учитися в художній інститут. Здавалося, що всі біди позаду. Свідома молодь тоді почала гуртуватися: збиралися, аби поспілкуватися, поспівати українських пісень, почитати вірші класиків і сучасників.

Якось в їх гурті з’явився хлопець екстремістських переконань, він збирав зброю, готував листівки проти радянської влади. Тож у 1950 році усіх «згребли» й посадили, звинувативши у створенні молодіжної антирадянської організації, так званої «Народно-визвольній Партії» (НВП), «...що ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення політичного устрою у Радянському Союзі».

З цього часу й почалися невільничі митарства братів Польових. Геннадій опинився на лісоповалі в Солікамську («Усольлаг»), а Валерій (який став згодом відомим композитором і виростив донечку Віту, знамениту піаністку) — на уранових копальнях. Вочевидь, що через значне опромінення, отримане на тих каторжних роботах, Валерій раніше пішов із життя, його немає вже 30 років... 
 
І хоч яким важким випробуванням для сім’ї стала війна, яка їх роз’єднала в трагічному 1941 році, неволя синів була ще важчим тягарем. Лише після смерті Сталіна, в 1954 році, брати Польові були звільнені. Нарешті вся сім’я знову була разом (за якийсь час до того змогла повернутися до своїх рідних і мама). 

Епілог

Радянській державі не потрібні були «неугодні», волелюбні художники, поети, а потрібні були виконавці волі влади. Але знаходилися люди, які своєю силою волі та духу перемагали й виживали попри репресії, тиск і гоніння. Ці люди зберегли і пронесли дух поколінь, дух нашої історії через усі негаразди.

Ось так і Геннадій Польовий-Могила якось пробився своїм духом, не борючись із владою зі зброєю в руках чи негативними відозвами, хоча відсидів по суті саме за цими звинуваченнями. Він показав найвищу силу — силу того, що людина може стати вище над усім цим і творити прекрасне. І це прекрасне здатне перемогти все зло... 
 
Якщо подивитися на роботи Геннадія Польового, то може видатися, що це людина весела, енергійна, безтурботна. Та насправді це людина, яка прожила важке й страшне життя, а її оптимізм вартий пошани і наслідування.