Птаходар Дунаю

16.09.2004
Птаходар Дунаю

Орнітолог Михайло Жмуд. (Фото автора.)

      Наш човен подолав навскіс піннохвильні брижні широкого Старостамбульського гирла Дунайського заповідника й повагом повужився пливними рукавами й стихлими єриками вглиб південних меж дельти. Орнітолог Михайло Жмуд показував мотористу Віталію, де пришвидшити рух, де завернути за згущений очеретяний набіг, а де й приглушити двигун, аби пропустити вперед велику сіру чаплю, яка поважно несла себе на широких крилах наопаш...

      Нарешті звернули у вузький, закошланий очеретом єрик, одмітний від інших руселець: по ліву руч, на стверділій плавині громадилася купина великих старих верб. Мій проводир вдивляється у верболозний обшир і показує рукою на найвище дерево із розлогими гілками:

      — На цій вербі ми намостили перше гніздо для орлана-білохвоста, — каже Михайло Жмуд і пробує навернути човен ліворуч, до вербових хащiв. Щільна стіна очеретів, переплетена синіми в'юнками, відштовхує човен — і ми беремо курс на Лебединку, до спостережного будиночка. Я відчув, що мене чекає цікава розповідь. І не помилився. Але познайомлю ближче читача з моїм супутником у мандрах по дельті.

 

      Ще на головній садибі заповідника, у Вилковому, під час зустрічей з Михайлом Жмудом я помітив його визначальну рису: цілковиту зосередженість і професійну доскіпливість. Тільки після неспішного обдумування, перегортання сторінок записника Жмуд дасть вичерпну, пункт за пунктом, відповідь на ваше запитання.

      Такі необхідні для науковця риси, як зацікавленість, допитливість і навіть нишпорливість, Михайло виховував у собі в студентські роки, а підсвідомо набував їх ще в хлопчачу пору, коли в рідному селі Хижні, що на Черкащині, щодень пропадав у лісках та левадах. Знав кожне гніздечко у бузиновій гущавині або в дуплиці старого клена, і міг безпомилково, по краплинках на яєчках — чорних, брунатних, блакитних — визначити, яка пташка, з яким голосочком вилетить із гнізда.

      А вже під час навчання на біологічному факультеті Одеського університету Михайло Жмуд із притаманною йому зібраністю, наполегливістю, молодою уп'ятістю пізнавав безмірний пташиний світ — від кінчика крила до кігтика на ніжці, від гостроносика до клинчика хвоста. Та лише одеського прив'язку йому виявилося замало: на четвертому курсі юнак бере академічну відпустку й вирушає з комплексною експедицією Інституту біології в Західний Сибір, у район озера Чаки, де він на цілий сезон безоглядно поринув у ще незайманий зелений дивосвіт, а по поверненні додому зрозумів, що працювати й жити зможе тільки в лабораторії без стін — у живій первісній природі. Так у заповіднику «Дунайські плавні» у 1983 році з'явився випускник Одеського університету, науковий співробітник-орнітолог Михайло Жмуд.

      Птахи — любов Михайла Жмуда. На озерах-кутах він може годинами спостерігати за нечутним плавом лебедя, за ласуванням чилімом — водяним горіхом сірих гусей, за снуванням у повітрі чорнокрилих бакланів... Зіркий орнітолог Жмуд милується елегантною чомгою з царським вінцем на голові, яка висиджує яйця на рухливих плавинах, а потім катає пташенят на спині... У подивованих очах спостерігача мерехтять, блискають, маячать прудкокрилі качки — бойові крижні, червоноголові нирки, чирки-тріскунки, чубаті черні, широконіски і ще десятки летючих красунь. А на морських обмілинах уже сам Михайло не встигає змигувати очима за пробіганками й перельотами пташок-дрібушок — лисок з білою бляшкою на лобі та вертлявих куликів, які здіймаються в небо живою сіттю.

      Птахи — професія Михайла Жмуда. У неомірному заповідному інкубаторі, вигрітому сонцем, він має повесні викохати велике пташине потомство на довгих піщаних косах: чайок-реготух, малих крячків, шилодзьобок-чоботарів та нових поселенців — морських чайок. Він, пташиний ватажок, повинен оберегти й поставити на крило поріділі виводки колпиць-косарів у Стенцівських плавнях, а також необережних, цікавих до всього молодюсіньких коровайок. Хто, як не він, подбає, аби на Курильських островах — найдальшому твердому ланцюжку в заповіднику — не виснажувались кормовi запаси  для веслоногих важковаговиків — рожевих і кучерявих пеліканів. А коли все це гамірне мирне воїнство підросте, випробує пружність крил у перельотах по дельті, Михайло Жмуд налаштовуватиме їх — ширококрилих і довгошиїх, голінастих і гостродзьобих — у дальню осінню дорогу.

      Я написав осібно про любов і професію Михайла Жмуда. Та є ще в нього й неподільна риса — професійна любов до живої природи. Усю свою професійну любов молодий дослідник протягом студентських років віддавав поширеній в Україні пташці — коловоднику звичайному, або травнику. Зворушлива пташка на видовжених червоних ніжках і теж із червоною циганською голкою дзьоба з чорнинкою на кінчику стала гідним предметом його дисертаційного дослідження.

      Щоб описати красунчика наших луків і боліт, Михайлу не треба було підглядати в довідник орнітофауни, тендітна й вишукана птаха завжди перед ним у свічадку його пам'яті. «Костюм» коловодника не кидається в око, але він по-сучасному модний: від шийки по спині аж до смугастого хвоста — сіро-бурий у крапинках, спід крил білий, махові пера округлюють блискітне «дзеркальце», яке добре видно в польоті, — справжній крилатий джентльмен.

      Не проминула уваги Михайла Жмуда й дотичність людини в житті коловодника: як птах приживається в штучно покладених гніздах, як упіймати травника у гнізді пасткою, не поранивши птаха, і навіть як швидко зношуються кільця на його ніжці, щоб знайти спосіб надійного й безболісного кільцювання «джентльмена» у сірому сюртуку в крапочку.

      Ще під час написання дисертаційної роботи Михайло Жмуд ділився новими знаннями із фахівцями-орнітологами в наукових збірниках, на конференціях у Самарканді, Каунасі, Кишиневі. Так народилася вагома «пташина дисертація», повна назва якої досить задовга й спеціальна, тому для читача я скажу, що вона є науковим портретом коловодника звичайного в повний пташиний зріст — від чорної цяточки на кінці дзьоба до білого клинця хвоста та від народження птаха до його останнього дня. Дисертацію молодий співробітник заповідника захистив через три роки в Інституті зоології в Кишиневі, до якого від Вилкового рукою подати. Так само, як і до Одеси, але Жмуд зробив вибір на користь столиці Молдови, бо кафедра альма-матер у своє поважне товариство не спішила прийняти ще одного можливого кандидата на завідуючого кафедрою.

      Наївні люди, чиновники від науки, вони не хотіли зрозуміти, що Михайлу Жмуду не потрібна була наука аудиторних коментарів та кафедральних звітів, його науковий полігон — це широке розкрилля заповідної природи, гомінливі колонії птаства і гордий політ орла-одинака.

      Так, уже на рік прибуття Михайла в заповідник не давав йому спокою птах-легенда — орлан-білохвіст. Старожил Дунаю Іван Федорович Бальєвич розповідав, що в п'ятдесятих роках у дельті Дунаю, нижче Вилкового, гніздилися три пари орланів. Гніздились, а в наступні роки... розтанули. Облюбували для своїх великих гнізд інші ріки — Дніпро або Дністер? Коли б то так... У післявоєнний час скрізь і в усьому шукали вигоду: розорювали заповідний степ, вирубували первісний ліс, осушували болотні угіддя. Пред'явили відстрільний рахунок і хижим птахам: мовляв, вони всуціль винищують мисливські види пернатих. Хоча цього ніяк не могло статися, адже хижі птахи ніколи не існували великими колоніями, їх завжди лічили поштучно. Але запальний наступ мисливців на орлів, беркутів, яструбів, шулік, канюків, кречетів, сапсанів почався. Змагання, премії, нагороди... За десятиріччя спустіли ліси, луки, гирла, в небі літаків стало більше, аніж гордих орлів.

      Єдине незаймане місце гніздування орлана-білохвоста залишилося в Червоних книгах України та Міжнародного союзу охорони Природи. І молодий орнітолог, повний надій і планів, замислив у 1985 році здійснити програму відновлення гніздування орлана-білохвоста в дунайській дельті.

      ...Коли ми отаборилися на Лебединці, в дитячому садку пташиної малечі, Михайло Жмуд продовжив розповідь:

      — Як ми облаштували своє перше гніздо для орлана-білохвоста? Обережно зняли кілька гілок на великій вербі й відкрили тим самим горизонт для підльоту з трьох боків. У цьому широкому розвороті, затіненому позаду міцною гілкою, наростили велику гілчасту чашу діаметром у два метри. Не тільки орлине сімейство — могла в чаші, устеленій сухим очеретом і дрібними гілками, розміститися й людина. Заглядали ми в орлиний «готель» не тільки часто, а й довго: протягом трьох років гніздо стояло порожнім. Одного разу наважилася вивести в ньому потомство кряква. І тільки на четвертий рік побачили довгошиїх орлят, які зустрічали батьків-велетнів із рибою у кігтях. Ми зраділи, як діти, і розкидали по плавні, в кронах дерев ще три рукотворних гнізда. Не одразу, а тільки після двох-трьох років приглядання оселилися в одному з них ширококрилі красені. Більше того, поруч із нашим гніздом орлина пара поклала своє гніздо — й успішно вивела потомство. За тривалі роки гніздування по всій українській дельті вивелося понад тридцять молодих орлят.

      Це була перемога. Перемога найперше над собою. Жмуд зрозумів: він може допомогти різноманітному крилатому дунайському народцеві не тільки вижити, але й подвоїтись, потроїтись, вирости в пташині колонії, але для цього треба найперше вивчити, полічити власнооч всі гнізда, всі сімейки птахів на косах, узбережжі і на плавинах заповідника. І за ці напружені роки в дельті не залишилось жодної стежинки, жодного кута-озера, де б Михайло не «відстріляв» очима чи в бінокль пташині гнізда, навіть протиснувся човном вузькою Собачою діркою, — так назвали єрик, що веде до мілководної чаші, розписаної лебединими крилами.

      Віднині Михайло Жмуд та його спільники-орнітологи діють обдумано і цілеспрямовано. Особливо зараз, коли почалася реалізація великого проекту: збереження біологічного різноманіття в Азово-Чорноморському коридорі. Цей проект охоплює приморську смугу довжиною від Дунаю до Кубані і шириною, вгору від моря, до 100 кілометрів. Проект розрахований на 6 років, на виконання його Світовий банк має виділити від 7 до 12 мільйонів доларів — залежно від обсягу науково-практичних робіт. А роботи ці передбачають створення необхідних умов для безпечного прольоту і міграції птахів, а також їх підгодівлі на приморських територіях. Керує виконанням проекту співробітник академічного Інституту ботаніки, доктор наук Дмитро Васильович Дубина — вчений із європейським ім'ям.

      Загалом Азово-Чорноморський коридор почленований на 12 дослідницьких ланок. Одну з таких ланок-підгруп, територіально від Дунаю до лиману Бурнас у Білгород-Дністровському районі, очолив якраз кандидат біологічних наук Михайло Єрофейович Жмуд. З ним у дослідницькій групі професор Мелітопольського педагогічного університету Олександр Іванович Кошелєв та молоді спеціалісти з Мелітопольської орнітологічної станції.

      Орнітологічна смуга їхнього моніторингу тягнеться від дунайської дельти через водне дзеркало озера Сасик до Тузлівської групи лиманів. У дні, коли я побував у Дунайському біосферному заповіднику, група Михайла Жмуда після детального обстеження прийняла на облік і на своє екологічне забезпечення 85 тисяч різнокрильного птаства. І я не міг не побувати, насамперед, на озері Сасик, і не тільки тому, що Сасик — важлива з'єднувальна ланка в Азово-Чорноморському коридорі.

      Сасик — ось уже протягом трьох десятків років незагойна рана Буджацького краю. Тривожна молитва мешканців навколишніх сіл. Головний біль чиновницького клану. Найбільший у північно-західному Причорномор'ї лиман Сасик у 1978 році меліоратори запечатали з боку моря 14-кілометровою дамбою, а з Дунаю вгвинтили в Сасик канал — теж довжиною 14 кілометрів. Задум простий, але грандіозний: опріснити лиман і напоїти досхочу спраглу землю. Меліоратори, на ті часи справді могутні володарi коштiв, обіцяли рай на землі: щедрі врожаї, квітучі сади й виноградники, довкруж озера дитячі санаторії і гомінкі турбази.

      Вийшло все з точністю до навпаки. За 10 — 15 років поливу замордована земля осолонцювалась (навіть повноводий Дунай не здатен опріснити Сасик сповна) і почала поступово перетворюватися на зморщену й порепану старечу долоню. Наслідки меліоративного «ощасливлення» проявилися повною мірою: цвітіння води, замулення й заболочення, підтоплення сіл, захворювання людей. Як наслідок — щорічні господарські збитки.

      У 80-х роках мені доводилося часто бувати в Татарбунарському краї. На моїх очах Сасик ставав випробуванням нашої молодої демократії і водночас демонстрував нездоланність радянської чиновницької системи. Навколишні села скипали мітингами з вимогою розгородити Сасик, повернути його в морське лоно. Меліоратори гнули свою лінію: залишити озеро незайманим для засіву на полях бюджетних грошей. Перемогла не демократія, а волання осолонцьованої землі. З 1994 року діяльність, а точнiше, злочинність Дунайської зрошувальної системи припинено. Проте Сасик з усіма його згубними наслідками залишився все ж водосховищем в окружжі поруйнованих берегів і монолітної дамби.

      Нарешті біль озера пройняла й найвищі державні інстанції. Указом Президента України від 2 лютого 2004 року верхів'я Сасика, де природа і птаство ще вистояли перед натиском меліораторів і браконьєрів, включено до складу Дунайського біосферного заповідника. Хай це заповідання ще крихке, без вилучення території у нинішніх землекористувачів, але це перший крок до вирішення застарілих проблем Сасика, до повернення у його первісне, морське життя.

      З такою ось надією, що зажевріла в серці, я не міг не побувати на Сасику, який і досі лежить у душі провиною за екологічний розбій вісімдесятих років. Мій тривожний спомин у поїздці на Сасик поєднався з професійним інтересом до нової території директора Дунайського заповідника Олександра Волошкевича та іхтіолога Костянтина Балацького, із бійцівським завзяттям чільників Татарбунарської громадської екологічної організації «Відродження» Ірини Вихристюк та Олександра Бондарчука.

      І ось він, блакитний обшир верхів'я Сасика. Дивоглядна ікебана буджацької природи: фіолет дрібних солончакових квітів, вибілена сонцем степова дорога і поруч, рукою подати, зелений сувій очеретів, а серед них — повна по вінця водна чаша, покраплена всуціль живими корзинками птахів. Одразу впізнаєш: великі короби — то поважні пелікани, білі кошелики — горді лебеді, а маленькі сапетки? Сотні різних птахів, я запам'ятовую лише їхні прикмети, щоб завтра спитати, хто такі, у Михайла Жмуда. Не ждіть, що Михайло Жмуд помилиться — він знає кожну пташку. І щоденно дбає про свою велику пташину сім'ю. Ще більше допоможе виживанню і зростанню пернатих колоній наукова праця всіх років його життя: «Механізм саморегуляції чисельності птахів у природі.» Щасти тобі, Михайле, чекаю запрошення на захист докторської дисертації!..

      Якщо побачене на Сасику видалося дивом, то зустріч із простою сільською жінкою Галиною Лисою в її садибі у Зарічному стала душевним потрясінням. Під зеленим віттям двору щедра господиня вразила не тільки бессарабською гостинністю, не помідорами завбільшки з кавун, не овечою бринзою, що вмить зникала з тарелі, не динею, що танула вже на губах, а насамперед своєю чайчиною душею, своїми віршами, вишитими серцем, теплом і добром, подарованими нам на все життя. Народна поетеса, вона віднині для нас ще й берегиня заповідного Сасика, української природи.

      Коли згадую Михайла Жмуда, бачу його в крильній заметілі весною, а восени — на тлі неба, розкресленого у пташиними ключами. Я вже давно підібрав йому ім'я, тепер промовлю вголос: він — птаходар Дунаю. Михайло Жмуд дарує природі, людям птахів — красивих і різних. Птахи окрилюють Михайла на щоденний труд — наснажливий і радісний.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>