Площа Жовтневої революцiї з монументом на честь цiєї революцiї — свiдок радянської минувшини. (з архiву автора.)
(Продовження. Початок у номері «УМ» за 11 лютого 2015 року)
Знаменитi кияни Максим Рильський, Олександр Корнiйчук, Ванда Василевська отримали найпрестижнiшу на той час Сталiнську премiю i всю її — 50 тисяч карбованцiв кожному — переказали на будiвництво танкової колони «За вiльну Україну».
До пограбованого дому
Вернувшись гостем мовчазним,
Вклоняюсь болевi людському
І всiм могилам дорогим...
— цi рядки Максиму Рильському навiяв ущент зруйнований Хрещатик.
Тотальна розруха, як i тотальна вiдсутнiсть найнеобхiднiшого, навiть хлiба й води, ставлять киян на межу виживання.
Навеснi 1944-го, коли розтанув снiг i скресла крига, кияни заходилися розчищати центр мiста. Справа ускладнювалася тим, що вся технiка була мобiлiзована для потреб фронту, а саперiв-будбатiвцiв, якi перебували в Києвi, було кинуто на вiдновлення пiдприємств вiйськового призначення. Тож кияни могли розраховувати лише на власнi руки, i рiдко кому вдавалося роздобути лом, кайло або ношi, а брезентових рукавиць не було зовсiм. І тут iз закличним словом до мiстян звертається ще один корифей лiтератури Павло Тичина:
Люба сестронько, милий братику,
Попрацюємо на Хрещатику!
Іще точилися бої за українську землю, в суцiльних згарищах лежала бiльшiсть київських вулиць, а український уряд оголошує всесоюзний конкурс на кращий проект iз планування й забудови Хрещатика та центральної площi Києва. З рiзних кiнцiв країни невдовзi надiйшли 22 конкурснi пропозицiї. Докладно вивчивши i творчо осмисливши кожен iз проектiв, провiднi архiтектори щойно створеного «Київпроекту» — Власов, Добровольський, Єлiзаров, Заваров, Малиновський, Приймак — розробили остаточний варiант забудови, суть якого полягала ось у чому: за рахунок знесення зруйнованих вiйною будинкiв Хрещатик має стати удвiчi ширший, його архiтектурне обличчя визначатимуть багатоповерховi громадськi та житловi будинки, бiля пiднiжжя яких на високiй терасi проляже широкий бульвар. Першi поверхи будинкiв будуть оздобленi червоним гранiтом, верхнi — свiтлою керамiкою, яка в перспективi надасть спорудам легкостi та урочистостi.
План передбачав також значну реконструкцiю площi Калiнiна, розширення зони зелених насаджень у її радiусi, покращення санiтарно-гiгiєнiчного стану площi.
Лише десять рокiв знадобилося київським будiвельникам, щоб за активної допомоги всiх киян утiлити в життя новаторськi розробки зодчих: комплекс багатоповерхових житлових будинкiв вирiс проти вулицi Ленiна (нинi Богдана Хмельницького), за унiвермагом монументально пiдвiвся корпус Київської мiської ради, за ним — багатоповерховi будинку низки мiнiстерств.
Справдi чарiвною красунею вже перед нинiшнiм поколiнням постала площа Калiнiна: три висотні будинки: Поштамт, консерваторiя, готель «Москва», низка мiнiстерств — такою була її перша черга.
17 грудня 1976 року на площу Калiнiна прийшов метрополiтен, який зв’язав центр мiста спершу з древнiм Подолом, а потiм i з найвiддаленiшими куточками мiста. А через два роки площа «заспiвала»: годинник, встановлений на баштi Української республiканської ради профспiлок, яку було зведено 1978 року за проектом архiтектора О. І. Малиновського, награвав одну з найкращих пiсень композитора Ігоря Шамо та поета Дмитра Луценка:
Буду мрiяти й жити на крилах надiй,
Як тебе не любити, Києве мiй!
І це ще не все: за рахунок знесення старих малоцiнних будинкiв було зведено дев’ятиповерховий корпус готелю «Хрещатик» (архiтектори Гопкало, Фiленко, конструктор Линович), який планомiрно продовжив архiтектурний мотив будинку Укрпрофради, надав йому завершеностi з боку Хрещатика.
1977 року голова Київської мiськради Володимир Гусєв вiдзначив десятирiччя перебуваня на посадi. Прагнучи тiснiше контактувати з пересiчними киянами, Володимир Олексiйович розпорядився встановити бiля входу до мiськради велику скриню, аби люди змогли подати керiвникам мiста свої прохання, поради, побажання. Прохання виявилися рiзнi, а от побажання одне: чи не досить знущатися над здоровим глуздом, чи треба чекати й других сорок рокiв, аби з центральної площi української столицi зняти чуже для Києва iм’я — Калiнiн?..
22 жовтня 1977 року Київський мiськвиконком в особi його голови Володимира Гусєва рiшенням №1396 помiняв шило на мило: площу Калiнiна було перейменовано на площу Жовтневої революцiї. А коли на площi звели ще й монумент на честь цiєї революцiї (скульптори Бородай, Зноба, архiтектори Малиновський, Мкибицький), уся вона одяглася у червоне вбрання, перетворившись на казенно-бюрократичну, iдеологiчно витриману мiсцевiсть Києва. Тут вiдбувалися всi урочистi заходи, зокрема й демонстрацiї трудящих перiоду застою-перебудови, найганебнiша з яких пройшла 1 травня 1986 року, через п’ять дiб (!) пiсля аварiї на Чорнобильській АЕС.
24 серпня 1991 року Верховна Рада приймає «Акт Незалежностi України» i того ж дня ухвалює рiшення: центральну площу столицi України надалi iменувати майдан Незалежностi. І тут несподiвано виникає колiзiя: майдан Незалежностi територiально розташований... у Ленiнському районi Києва. І це було досить безглуздо хоча б тому, що Ленiн, наляканий виходом зi складу Росiйської iмперiї Фiнляндiї та Польщi, про незалежнiсть України висловився досить категорично: «Про неї не може бути й мови» — цi слова й зараз «прикрашають» залишки пам’ятника вождю свiтового пролетарiату на Бессарабськiй площi.
Щойно замислилися на тим, як розвести такi несумiснi майдан Незалежностi i Ленiнський район, як стало очевидним, що київська ленiнiана гiперболiзована до абсурду, Ленiн в українськiй столицi представлений набагато ширше, нiж на своїй батькiвщинi — Ульяновську. Демонтаж Ленiна у столицi вiдбувався так: Ленiнський район поглинувся Шевченкiвським (i це само по собi символiчно), музей Ленiна переобладнали на Український дiм, iз метрополiтену прибрали «iменi Ленiна», станцiю «Ленiнська» перейменували на «Театральну», вулицю Ленiна перейменували на Богдана Хмельницького, бульвару Ленiна повернуто топонiмiчну назву — Чоколiвський, вулицi Ульянових повернуто iсторичну назву — Лабораторна.
Така «зачистка» Києва не залишила байдужими прибiчникiв Ленiна i його iдей: ветерани партiї, комсомолу, збройних сил iз портретами Ленiна в руках почали влаштовувати мiтинги бiля стiн Київради. Це не на жарт налякало мiського голову Леонiда Косакiвського, вiн наклав мораторiй на будь-якi перейменування, пов’язанi з Володимиром Іллiчем.
Слово Косакiвського виявилося настiльки мiцним, що свято виконується й донинi: незважаючи на всi перейменування, у Києвi й сьогоднi є вулицi Ленiнська, Іллiча, Володимира Ульянова, провулок Володимира Ульянова. Нiхто не доторкнувся й до ленiнських газет, тому й сьогоднi ви можете пройтися затишною вулицею Іскрiвською, що на Чоколiвцi, а по трьох найбiльших мiських районах розтягнувся величезний проспект «Правды».
Не обiйшлося i без курйозiв: уже немає такого поняття, як «мiсто Ленiнград», а у Києвi все ще є простора Ленiнградська площа, вулицею i провулком увiчнено навiть iм’я Олексiя Щусєва — архiтектора, який звiв мавзолей на Краснiй площi. Незрозумiло тiльки, яке вiдношення має архiтектор до Києва, до України.
Однак повернiмося на таке надбання незалежної України, як столичний майдан Незалежностi. Етапним для нього став рiк 2001-й, коли вийшла постанова уряду про урочисте вiдзначення 10-рiччя Незалежностi i спорудження на честь рiчницi монумента Незалежностi. Загальне керiвництво об’єктом було покладено на київського мiського голову Олександра Омельченка. Як згадував Олександр Олександрович, цей об’єкт вiн оголосив справою всього життя, але складнiсть полягала в тому, що нiхто в Києвi нiчого подiбного нiколи не споруджував, досвiду зi зведення «Олександрiйських стовпiв» — нiякого, тож робочий день Омельченка розпочинався не з кабiнету у Київрадi, а з будiвельного майданчика.
У першiй доповiднiй записцi Президенту України Омельченко зазначає: «Домiнуючим на об’єктi буде, безперечно, монумент на честь Незалежностi України з Орантою-берегинею на шпилi. Загальна висота монумента — 62 метри, скульптури жiнки — 9 метрiв, колонни — 52 метри, вага — 20 тон.
Монумент буде виконаний у стилi українського бароко, постамент — у виглядi християнського храму.
Фiгуру жiнки буде зроблено з литої бронзи, окремi деталi — калинова гiлка, орнамент на одязi, деталi вiнка — будуть вкритi золотом.
І темпи, i обсяги, i кiлькiсть працюючих тут збiльшуються з дня на день, метробудiвцi працюють тут у три змiни, на даний момент на будмайданчиках задiяно 700 осіб».
У контекстi пiдготовки до 10-ї рiчницi Незалежностi вiдбувається й змiна назв: готель «Москва» на майданi Незалежностi стає «Україною», вулицi Жовтневої революцiї повертається iсторична назва — Інститутська, площi Ленiнського комсомолу найновiша назва — Європейська.
Майдан Незалежностi зразка 2001 року був абсолютно аполiтичним. Знов, як i колись, тут проходили вiйськови паради i демонстрацiї трудящих, випускники вишiв i шкiл зустрiчали тут свiтанки, а на книжкових розкладках бiля Головпоштамту можна було зустрiти вiдомого письменника чи поета, якi залюбки залишали автографи. Іноземнi туристи, якi нiколи не оминали Майдану, були у захватi вiд стриманостi, виваженостi й здорового консерватизму, притаманних киянам. Та раптом, восени 2004 року, влада здiйснила спробу сфальсифiкувати результати виборiв Президента України. І що сталося з киянами! Що сталося з Україною!.. Люди стояли на сильному морозi, запорошенi снiгом, але... стояли. Мiлiцiя й соцiологи не могли встановити точну кiлькiсть людей, які протестували проти фальсифiкаторiв — двадцять тисяч, п’ятдесят, сто... І тодi Майдан, усупереч офiцiйним кандидатам, висунув свого Президента, який, як i очiкувалося, перемiг.
І Президент вiд Майдану нечувано здивував країну, коли раптом зiйшов з урядової трибуни i без усякої охорони пiшов у лавах демонстрантiв, коли разом iз ветеранами їв гречану кашу з польової кухнi, пив «фронтовi» сто грамiв, прагнув замирити дев’яносторiчних бiйцiв, якi виборювали незалежнiсть України — кожен у свiй спосiб.
Цей Президент величним пам’ятником пошанував українцiв, якi загинули у штучному Голодоморi, видав указ, аби вшанування це було щорiчним, i першим заговорив про європейський вибiр України, мотивуючи це тим, що принаймнi географiчно Україна давно вже у Європi.
Наступний Президент пообiцяв українцям покращення життя «вже сьогоднi», а вступ до Європейського Союзу — ще пiд час своєї каденцiї. А коли ще й присягнув у цьому на Бiблiї, у людей вiдпали найменшi сумнiви.
І справдi, приїхав до Брюсселя, аби скрiпити європейськi угоди своїм пiдписом — Україна i свiт затамували подих. Президент витяг авторучку «Паркер» вартiстю 600 доларiв i... не пiдписав жодного документа. Це означало: всi сподiвання українцiв Президент перетворив на фарс, брутально обдуривши свiй народ.
І враз Майдан перетворився на Євромайдан. Але це вже — окрема iсторiя.
Сьогоднi Майдан, або ж Євромайдан, став суто українським явищем: вiн контролює владу, вiн призначає владу. Навчений гiрким досвiдом, вiн не знає анi дня, анi ночi. Вiн насторожi завжди.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
