Олександр, мобілізований. (авторів.)
Олександр Ч., мешканець Кривого Рогу, 37 років. Цивільна професія — монтер колій, працював в «Арселор Міттал Криворіжсталь». Мобілізований до Збройних сил 27 березня (25-та Дніпропетровська повітряно-десантна бригада). Військове звання — старший солдат. У Донецьку область потрапив уже 2 квітня. Поранений у Шахтарську. Спілкується з журналістами російською.
— Коли прийшла повістка, ви розуміли, що це може бути реальна війна?
— Так про це ж усі говорили, що буде. Ну хай не війна, але щось серйозне.
Після мобілізації ми буквально три дні побули в частині, нас озброїли — і вперед. Якоїсь особливої підготовки й не треба було, такий був час. Усі чекали, що буде напад «зелених чоловічків». Але я в армії служив, у прикордонних військах. Тому це не те щоб так «з нуля» на війні опинився — щось уже все-таки знав і вмів.
А чого ми точно не чекали, то це що доведеться воювати в громадянській війні. Ми ж офіційно з Росією не воюємо. А воюємо зі своїм народом, зі своїми людьми. Які, можливо, в чомусь помиляються, бо їх неправильно інформували.
Коли ми прийшли на Донбас, там було дуже багато російського телебачення, яке постійно переконувало місцевих, що «фашисти прийдуть вас убивати». Настрої були відповідні. І багато провокаторів було, які казали, що «українська армія за вами ховається, прийдуть «зелені чоловічки» й стрілятимуть по ваших селах, бо укри сидітимуть за вашими спинами». Тому люди до нас підходили, просили їхати звідти геть, бо боялися, що через нас убиватимуть їх.
— Тобто російських військових ви там не бачили?
— Ви ж розумієте, всі воювали в різних місцях, бачили різне. Особисто я бачив найманців. Вони дуже відрізнялися від місцевих «ополченців». Це люди, які, одразу видно, добре знають свою справу, вміють воювати. Не нападають відкрито. Їх було дуже складно зловити, підстрелити. Наші розвідники хапали переважно «ополченців», бо ті менш обережні й недосвідчені.
Вони казали, що їх з усієї Донецької області звозили, щоб нас там у Шахтарську зупинити.
Хоча як ми тільки приїхали туди в квітні — так, справді було багато росіян. Коли були ці всі хвилювання, демонстрації, які вони підбурювали.
— Серед місцевого населення були люди, що вас підтримували?
— Так, були. Одна жінка кричала: я зараз спокійніше живу, ніж раніше, бо ті бандити хоч стали трохи боятися й менше грабують (коли в районі стоять українські війська).
Там узагалі дуже депресивно — так багато п’ють... Велика проблема безробіття — робити нічого, тверезого взагалі когось складно знайти. Це страшно — молоді дівчата, матері з дітьми лика не в’яжуть.
— Де ви отримали поранення?
— Там же, в Шахтарську. Навіть не знаю, куди ми йшли — на прорив чи на допомогу, нам не казали. І вперлися в таку гарну оборонну систему... Нас почали там накривати мінами, «градами». Ми три-чотири дні протрималися й 31 липня почали виходити з оточення. Тоді мене на танку й підстрелили. Отримав два вогнепальні й одне осколкове поранення.
Нас було п’ятеро, ми одні з перших їхали. Двох убило і трьох поранило, але тяжко — тільки мене.
— То ви, десантник, воювали на танку?
— Ми взагалі не танкісти. Просто наша БМП (бойова машина піхоти) була в ремонті, і нам дали танк...
Я місяць потім пролежав у Дніпропетровському госпіталі ім. Мечникова. В реанімації, бо через пошкодження відмовили нирки — був на діалізі. Питання стояло, залишуся я інвалідом чи нирки запрацюють. Тепер усе нормально; ще перед Німеччиною мене з діалізу зняли.
— Як ви ставитеся до того, що німці, нацисти, колись були ворогами, а тепер лікують наших і є більшими друзями, ніж колишні нібито «брати»-росіяни?
— Я взагалі вважаю, що історики десь недопрацювали. Бо досі ніхто не поставив крапку в питанні, хто був гіршим — Гітлер чи Сталін. Хоча як порівняєш, якщо вони були один одного варті.
Минуле залишається в минулому. А в сьогоденні треба оцінювати людей за нинішні вчинки. Те, як Німеччина зараз допомагає нашим хлопцям, запам’ятається назавжди.
До речі, в німців дуже великий комплекс провини за Гітлера і Другу світову. Хоча, здавалося б, дитина за батька не відповідає. У нас зараз молодь часто й не знає, коли почалася та війна, а тут (у ФРН) усі діти дуже добре знають цю історію.
Молоді медсестри й медбрати в госпіталі Гамбурга, яким по 20-23 роки, зізнаються, що вони нам навіть у чомусь заздрять. Бо в нас військові — це почесно, їм школярі пишуть листи. А в них такого немає.
— Дехто вважає, що всі нинішні проблеми України почалися через Майдан, і якби не він, зараз усе було б спокійно. Як ви ставитеся до такої позиції?
— У нас за Майдан багато хто дуже переживав. За тих людей, які там були, яких фактично зіштовхнули з «Беркутом» та внутрішніми військами. Влада зіштовхнула.
Але зрозуміло було, що все так закореніло, що інакше, ніж сокирою вирубати, змінити систему було неможливо. Уся ця корупція, «відкати», той «бєспрєдєл», в якому жило керівництво держави — це не можна було так залишати.
Інша річ, що й зараз дехто намагається просунути ці старі звички. Та поки що в нас головна проблема в державі — це війна. Яку, до речі, ніхто офіційно не визнає, називаючи якоюсь міфічною «антитерористичною операцією».
Хоча від початку ж очевидно, що це саме війна. І багато проблем ми зараз маємо саме через оце небажання командування називати речі своїми іменами. Ці їхні «перемир’я», які вони укладають, тільки на гірше. Бо вони дають можливість сепаратистам перегрупуватися, зайняти кращі позиції. Коли мене підстрелили, наші війська контролювали набагато більшу територію, ніж зараз. Що ж це за мир такий, що нам стріляти заборонено, а територія сепаратистів усе збільшується і збільшується?
— Як на вашу думку, чим це все закінчиться і що треба робити, щоб закінчилося швидше?
— Чим закінчиться — навіть не уявляю. Я вважаю, що має бути жорстке рішення. Інакше на війні не можна. Треба наступати й зачистити захоплену територію, бо ж інакше тих бойовиків, які там укорінилися, не виб’єш. Добротою їх не взяти. Скаженому собаці лагідність не зрозуміла.
Шкода тільки простих людей, які залишилися в Донецьку, Луганську... Адже ті, хто голосував на цих усіх «референдумах», через кого все там і почалося, побачивши результат, уже давно звідти повиїздили. І тепер звідкись здалеку по телевізору дивляться й «співчувають» — от, як тяжко будувати нашу країну, «ДНР» чи «ЛНР».
А залишилися найслабші — пенсіонери, інваліди, ті, кому просто немає куди їхати. Люди просто виживають. Там же зараз, крім грабежу й убивства, нічого не відбувається.
— І при цьому вони переконані, що обстрілюють їх тільки українські «карателі», навіть коли вогонь іде з боку бойовиків.
— Вони завжди так поводилися. У мене тітка в Луганську живе, я їй телефоную й кажу: тьотю, треба звідти їхати! А вона: та в нас усе спокійно, не стріляють, живемо якось. До початку літа ще вмовляв, а зараз намагаюся й не дзвонити, бо тільки її засмучую — тепер з нею мати розмовляє. Теж умовляє виїхати до нас, їм і жити є де у Дніпропетровській області. А тітка все одно не хоче. Чому — це якийсь парадокс.
Мене це не раз дивувало: лежимо ми під обстрілом, кулі над головою свистять, навіть не висунешся. Тут із двору виходить дядечко з відром і просто під цими кулями кудись чимчикує, ніби нічого й не відбувається. Ми йому: дядьку, ти що, ховайся негайно! А він: та мені по водичку треба сходити... Можливо, стомилися вже просто, атрофувалося відчуття страху.
— Як вам здалося, вони свідомо підтримують «ДНР», «ЛНР»?
— Та далеко не всі підтримують. Але вони дуже бояться висловити свою позицію, залякані. Їх же за це і б’ють, і вбивають.
Коли ми в Луганській області ставили блокпост, приїхала жінка, плаче: чого ж ви, хлопці, раніше не приїхали. І розповідає, що три дні тому її сина якісь озброєні люди зупинили, викинули з машини й застрелили, сіли в його машину й поїхали.
Ми з місцевими спілкувалися нормально. Один чоловік розговорився, не витримав і каже: от, говорять, що між вами [й сепаратистами] немає різниці. Аякже! На блокпосту «сепарів» спробуй таке ляпни... Один мужик щось сказав, що їм не сподобалося — «ЛНРівці» виштовхали з машини, прострелили обидві ноги — «провчили»... І не поскаржишся ж нікому.
Але здебільшого люди взагалі намагалися з нами не розмовляти після такого досвіду з «ними». Особливо на початку, коли ми тільки приїхали. І дуже переживали, щоб ми не Нацгвардією були, бо це ж найстрашніше! Нацгвардія ж усіх вирізає, «їсть немовлят» і все таке.
Сергій Ч., у минулому — мешканець Донецька, 36 років. Працював на заводі верстатником. В армію пішов 17 травня добровольцем. Військове звання — старший сержант. Воював у батальйоні «Донбас» (Нацгвардія). Поранений під Іловайськом. Спілкується з журналістами українською.
— Я отримав поранення від гранати — ліва сторона. Найбільше постраждала рука. Коли мене привезли в лікарню ім. Мечникова у Дніпропетровську, в руці вже 16 годин не було кровообігу. І я надзвичайно вдячний нашим лікарям, фахівцям судинного відділення, які навіть не ставили питання про ампутацію, а врятували мені руку, відновивши артерію за допомогою пахової вени. А решту вже німці підлатали, підлікували. Лікарі тут дуже приємні, я їм довіряю. Рука не діяла, а тепер діє.
— Сергію, розкажіть свою версію подій під Іловайськом.
— Я певен, що винних не знайдуть. Буде якийсь «цап-відбувайло». Таких «цапів» завжди знаходять, а ті, хто справді винен, виходять сухими з води. Можливо, там і сам Порошенко винен — ми ж цього ніколи не дізнаємося.
— Це однозначно була провокація. Думаю, спланована. Я багато чув від вояків, що йшли російські колони, всі все знали, а наказ був — не стріляти. Що це таке?
— Можливо, це тому, що до останнього була надія: Росія безпосередньо не воюватиме...
— Я особисто там бачив бійців Псковської дивізії. Купу російських паспортів. А про це чомусь ніхто не хоче говорити! Чому на дипломатичному рівні ніхто не тицьне цим Путіну в морду?! На тому ж саміті «Великої двадцятки» — вивалити перед ним ті паспорти й ткнути носом: дивись, падло, це так твоїх вояків там немає?!
— Але ж ніхто цього не зробить!
Я людина маленька, я робив те, що від мене залежало. А чому «великі» люди не роблять того, що можуть зробити?
— До речі, як ви ставитеся до того, що у новій Верховній Раді багато депутатів, які були командирами батальйонів?
— Курчат по осені рахують. От до наступної осені й побачимо.
— А щодо представника вашого батальйону «Донбас» — Семена Семенченка? Ходить багато розмов про те, що він просто піарщик, який фактично й не воював, а лише заробляє собі політичні дивіденди. Або й іще гірше — що «засланий козачок»...
— Я чув і таке, що в Україні його боягузом називають. Так от: я ніколи не бачив в очах Семенченка жодних ознак страху. Під Лисичанськом він вибігав сам-один і забирав нас із зони бою. Або інший випадок: чекає вся рота наступу на Попасну. Проїжджає мимо Семенченко в машині розвідки — і сам попер просто туди, де блокпост, де могли бути міни, кулемети і ще бозна-що.
Чи в Іловайську — заходить він із ротою, серед звичайних бійців, і отримує мінне поранення. Висновки робіть самі.
До речі, перед бійцями він завжди був без балаклави.
— У вас у батальйоні був позивний?
— Звичайно. Ізя. Бо юнаком я грав у «Контр-страйк» (комп’ютерна гра-«стрілялка». — Авт.), і в мене там був нік Ізгой. А на фронті кожна секунда дорога, то я його скоротив — і став Ізя (посміхається).
— Хотілося б прояснити ситуацію із фінансовим забезпеченням добровольців. Ми знаємо, що військовослужбовці ЗСУ заздрять деяким батальйонам, через те що там вояки отримують значно більшу платню порівняно зі звичайними армійцями, кадровими та мобілізованими.
— Про інші батальйони не скажу. А нам у «Донбасі» зарплатних карток, як у ЗСУ, не робили. За весь час, що я був у зоні АТО, отримав лише 1200 гривень. І ще 5000 — персонально з батальйону мені виділили допомогу, коли я в Дніпропетровську був поранений. Мовляв, навіщо добровольцю гроші?
Це як в анекдоті про Чапаєва. Вишикував Чапаєв своїх бійців і питає: «Хлопці, птахам гроші потрібні? — Ні! — Так от, орли!..»
Тут я ще хочу сказати про волонтерів та їх роль у забезпеченні армії.
Один там казав, що волонтери нічого не роблять (таку думку у вересні висловив на брифінгу командувач Сухопутних військ ЗСУ, генерал-лейтенант Анатолій Пушняков. — Авт.). То я б особисто хотів йому пику натовкти.
Волонтери роблять усе — одягають дітей, допомагають біженцям, забезпечують усім необхідним армію, добровольчі батальйони... От як із моїм пораненням: перебита артерія, кров цебенить так, що, здається, зараз уся витече. Вже через сім хвилин мені вводять «целокс» (потужний, дуже дорогий імпортний кровоспинний засіб. — Авт.) — це ж теж волонтерська заслуга. І все — рука, звісно, чорна, але кров уже не тече. Мені завдяки цьому руку не відпанахали!
Або прокидаюся після операції в Дніпропетровському госпіталі — в мене стоїть на руці апарат по типу Ілізарова, але німецький. Лікарі кажуть: це волонтери принесли. Зазираю під ліжко — там батарея пляшок із ліками. Мені медики розповіли, що мої ліки коштували 4 тисячі гривень на добу.
Моя сім’я сама б із таким не впоралася. Ми, поки я воював, усі заощадження витратили.
А місцеві волонтери, в Гамбурзі, як допомагають! Сидять із нами, підтримують, розважають. На початку, коли було дуже важко, взагалі постійно ночували у нас.
— Чи плануєте повертатись на Донеччину?
— Ні. Родину я теж звідти вивіз.
Можливо, в когось інші враження, але я там жив, тісно спілкувався з тими людьми. І там справді було дуже багато налаштованих проти України. Зараз, щоправда, думка змінилася. Скажімо, ті, хто раніше ходив на «референдум» (щодо створення «Донецької народної республіки». — Авт.), на «вибори» (керівництва «ДНР» у листопаді) вже не пішли.
— Але ж є й інші приклади — от ви, скажімо, з Донецька пішли воювати в Нацгвардію...
— Це інша річ. Розумієте, є люди, які продаються за ковбасу і не мають національного підґрунтя, патріотичної жилки. Їм пообіцяли великі пенсії — й вони думали, що буде, як у Криму. Не вийшло. Українці є різні — є продажні й непродажні. І в Донецьку теж.
— Ви раніше брали участь у громадському житті, Євромайдані?
— Ні, не брав. Але для мене Майдан — це дуже велика справа, яку зробили люди. Майдан, можливо, взагалі змінив моє ставлення до України. Доти я вважав, що вже нічого неможливо з цією державою зробити. Але такі ґрунтовні зсуви... Це як у геології — колись був один континент, а потім розколовся на кілька.
Це просто прірва між старою й новою Україною. І якщо хтось із людей при владі хоче думати, що все залишиться так, як раніше, то хай не тішить себе такими ілюзіями. Україна змінилася.
Я почав активно висловлювати свою громадську позицію вже тоді, коли почалися події в Криму. Бо тоді багато людей і в Донецьку почали говорити про те, що треба йти до Росії. А мені цього дуже не хотілося.
— Водночас у Збройних силах є досить багато прибічників тієї позиції, що саме з Майдану почалися всі нинішні негаразди й нестабільність в Україні. Мовляв, «дострибалися», збурили ситуацію. Ви з цим не згодні?
— Ми з хлопцями зі Збройних сил спілкувалися. У мене є побратим, дядько Ваня з позивним Хмара — зараз він поранений, дай Бог йому здоров’я. І були в нього стрічки синьо-жовті. Він їх розрізав і пропонував цим воякам. То один брав і одразу прив’язував на руку, другий каже: «Візьму, згодиться». А третій прямо заявив: «Я тобі зараз його на *** намотаю». Тобто навіть в одному підрозділі може бути таке різне ставлення до державного прапора. А якщо в людини до прапора таке ставлення, що вона його куди завгодно може намотати, то... Що вже казати.
А можна тепер я вам як журналістам поставлю запитання? От був Будапештський меморандум про відмову України від ядерної зброї, в обмін на це їй гарантували безпеку й недоторканність кордонів. То чому ніхто не галасує, що ні США, ні Велика Британія не виконали свої зобов’язання? Журналісти про все пишуть, а таке надзвичайно важливе питання не порушують.
— Насправді про це дуже багато писали й говорили.
— І що, хтось на них у суд подав, є якась справа? Чому про це мовчать?! Треба ставити це питання руба! Гинуть тисячі людей, наші патріоти, а влада не може наголосити на порушенні зобов’язань іншими учасниками Будапештського меморандуму.
Це як із козаками Запорізької Січі було — коли вони потрібні, то «кличемо козаків на допомогу», «чолом б’ємо»... А коли не потрібні — або до них байдуже, або взагалі «знищити Січ».
От нещодавно в Україні відзначали чергові роковини пам’яті жертв Голодомору. Зараз на Донеччині й Луганщині, де окуповані території, відбувається, по суті, такий самий голодомор, люди помирають від голоду. Тільки в ролі чекістів — «ДНРівці» та «ЛНРівці». Вони пенсіонерів загнали в таку ситуацію, що люди помирають від голоду!
Мені на роботі пенсіонери, які навесні йшли на референдум (за «ДНР»), казали: через рік ти наш завод не впізнаєш! Ти пошкодуєш, що не ходив голосувати! А я їм відповідав, що буде їм х*р 300-міліметровий у діаметрі, як верстатники кажуть. І місто, яке вони так люблять, буде зруйновано вщент... Ну зруйноване воно, як ми вже бачимо, не буде, але в іншому я мав рацію. Хоча краще б помилився.
Тепер і до них теж розуміння приходить, що вони помилялися. Але запізно трохи.
— Але багато хто там переконаний, що в голоді на Донбасі винна Україна й «хунта», яка не виплачує пенсії та інші соціальні допомоги. Особливо після того, як з окупованої території пішов Ощадбанк.
— Ці невиплати Києву можуть вилізти боком. Адже що заважає Путіну завезти на Донбас мільйони рублів, хоч і спеціально надрукованих, вкласти в підприємства, заплатити людям за той же матеріал, який є в Україні. І щоб вони працювали, виробляли, будували. І дякували Росії. Не можна їм не давати їсти, ми ж так втратимо ці економічно багаті області!
Воюйте, відтісняйте військами бойовиків, поки їх там іще мало, але не мордуйте людей голодом. Це ж справді геноцид! Голод — страшніший за війну. А вони нічого не хочуть робити, щоб звільнити територію, але припиняють виплати людям, які замерзають і голодують.
Так, ці люди зробили помилку, але вони ж беззбройні, це ж бабусі. Усі, хто здоровіший, врятуються — виїдуть в Україну, в Росію. А хто найслабший — загине там.
А потім Росія офіційно зайде — і тоді взагалі її звідти не виб’єш.
— Як ви думаєте, коли і чим завершаться події на південному сході України?
— Якщо зволікати, то Донбас так і залишиться пошматованим. І зараз до цього все йде.
Моя думка — треба якнайшвидше зайняти ці райони. Відтіснити до кордону всіх, хто хоче в Росію — хай собі їдуть у Росію.
— Всіх — тобто й цивільне населення?
— Це вони там на нас кажуть — «фашисти». А ми через те цивільне населення не можемо нормально воювати! Замість того, щоб артилерією бити по бойовиках у тому ж Іловайську, ми змушені були туди заходити й битися в місті. Коли ми там билися, всі будинки були цілі! Бо не можемо ж ми вбивати мирних людей. І бійці добровольчих батальйонів, армії через це «мирне населення» гинуть сотнями. Хочеш до Росії — шлях широкий, а нам тут не заважай.
А взагалі, я думаю, що буде зрада. «ДНР» та «ЛНР» приєднаються до Росії. Бо люди «нагорі», в яких є гроші, завжди будуть ситі й задоволені. Їм байдуже, що там внизу таргани роблять.
Але я переконаний і в тому, що всі військові злочини будуть покарані. Буде суд, процес у Гаазі чи ще десь. І наші можновладці, які до цього причетні, теж можуть там опинитися. Можливо, все це триватиме роками, та рано чи пізно обов’язково закінчиться покаранням злочинців. От тільки ж люди гинуть уже тепер.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
