Коли життя розчахнуте навпіл

04.09.2014
You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near 'and xcontent44.langid=0' at line 1
select * from xcontent44 where xcontent44.content_id= and xcontent44.langid=0
/home/clients/umoloda/inc/db_lib.inc (71)

Warning: mysql_fetch_assoc() expects parameter 1 to be resource, boolean given in /home/clients/umoloda/inc/db_lib.inc on line 36
Коли життя розчахнуте навпіл

Для більшості українців ім’я Олександра Довженка начебто дуже знайоме: кіностудія, вулиця, «Арсенал», «Звенигора» і «Зачарована Десна». Але чи бачили ми ці фільми? Чи читали Довженкові воєнні репортажі і нереалізовані сценарії? Хто він такий — Олександр Довженко? Петлюрівець чи сталініст, революційний романтик чи раціональний прагматик, радянський шпигун у Німеччині чи український дипломат, що відстоює інтереси України?

На ці питання, винесені в анотацію книги «Довженко без гриму. Листи, спогади, знахідки» (К.: Комора), читач навряд чи матиме відповіді навіть після уважного прочитання. Бо, як часто буває у житті, одна й та сама особа може бути ким завгодно — як у різні періоди життя, так і водночас. Драма талановитої людини у важкі часи, коли випало жити Олександрові Довженку (1884—1956), — ось що розгортається перед читачем.

Книга ця — справжній презент читачам, де під яскравою палітуркою зібрані різні тексти, серед яких кожен знайде щось до смаку — хоч йдеться здебільшого про речі невеселі, часто навіть трагічні. Починається все вступною статтею Віри Агеєвої «Я» і романтика: розпуття Олександра Довженка». Це, власне, начерк монографії, де доля і творчий шлях Довженка періоду 1918—1933-х років аналізується на тлі епохи і у співставленні з його ровесниками: «1919 року в Кам’янці-Подільському разом із Сашком Довженком вибирали між Сходом і Заходом багато українських вояків, з-поміж них і майбутні відомі письменники, художники, як-от Борис Антоненко-Давидович і Павло Губенко (якому судилася неймовірна популярність воістину народного гумориста Остапа Вишні), Анатоль Петрицький і Володимир Сосюра, Юрій Липа і Степан Васильченко... Довженка, пам’ятаємо, арештовують одразу після нелегального переходу кордону, і тільки втручання Василя Блакитного змінило його долю».

Вибравши схід, Довженко опинився перед необхідністю відмовитися від себе колишнього і вибудувати собі нову радянську ідентичність. Перед такою ж дилемою постали й інші: «Домігшись покаянного листа, Тютюнника використовували для пропагандистських акцій. У фільмі «П.К.П» (назва мала розшифровуватися «Пілсудський купив Петлюру») отаман мусив зіграти себе самого». Для Довженка «перепусткою» в нове життя стали його нищівні карикатури на лідерів національно-визвольного руху, а пізніше фільм «Арсенал»: «За вісім років після вироку волинської «чрезвичайки» автор фільму не лише на екрані, а й у реальному житті зробив багато, аби сподіватися на відпущення гріхів молодості. Фінал «Арсеналу» життєствердний перш за все коштом ідеологічної однозначності: відмовляючись від спадщини переможених, треба співати осанну тріумфаторам».

Незважаючи на вірність режимові і заступництво Сталіна у 1933 році, на Довженка чекали важкі випробовування — неприйняття в українському середовищі, обмеження в кінематографічній роботі. «Романтика» закінчилася невесело, хоч для інших вона часто закінчувалася ще трагічніше — дехто застрелився сам, багатьох розстріляли. Сосюру, наприклад, «божевілля врятувало від того кінця, що ним скінчили всі друзі Хвильового... В психіатричній лікарні... зберігся він фізично від тих масових репресій і екзекуцій Москви над українськими письменниками, що ними вона «прочистила» українське життя від «українського націоналізму» в роки 1933—1937. В кожному разі, вцілівши після цього, Сосюра, як поет, майже згинув» (В.І.Гришко, 1952).

Другий розділ відкривається детальною, але й цнотливою передмовою Сергія Тримбача «Ягідки кохання. Любовна епістолярія Олександра Довженка». Без цієї статті читач пропустив би важливі підтексти і подробиці, які є в листах Довженка до чотирьох жінок — Варвари Крилової (першої дружини), Олени Чернової, Юлії Солнцевої (другої дружини, яка взяла на себе функції «охоронця» Довженка —можливо, за вказівкою НКВД) і Валентини Ткаченко. Різні жінки, різні періоди життя — всі вони пережили Довженка, включно з Ідою Пензо, ще однією героїнею Довженкового роману 20-х років (С.Тримбач наводить багато цитат з роману Юрія Яновського «Майстер корабля», який вважає багато в чому біографічним, де під іменем режисера Сева виведений саме Довженко).

Далі в розділі йде передрук статті Миколи Куценка 1992 року «Сповідь про трагічне кохання» (листи Довженка до Варвари Крилової з передмовою Володимира Панченка); розвідка Романа Корогодського «Вісімнадцять листів про кохання (Довженко — Олені Черновій)»; корпус листів Довженка 1942—1952 рр. до Юлії Солнцевої  (вона була москвичкою і, як підозрюють, агентом НКВД) та листи Довженка до Валентини Ткаченко 1952 року з коментарями С.Тримбача.

Третій, найбільший, розділ книги присвячено Довженкові-кінематографісту. Тут друкуються спогади тих, хто добре знав Довженка: Юлії Солнцевої, Петра Масохи, Михайла Сидоркіна та інших. Вони відкривають багато в чому іншого Довженка — не того, який постає з книги 1973 року «Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка». Спогадам Юлії Солнцевої «Воспоминания. Разрозненные главы. Варианты. Окончание», які друкуються за машинописом, передує вступна стаття С.Тримбача, де зауважено: «Є підстави вважати, що Солнцева дозволяла собі кон’юнктурне редагування та добір Довженкових текстів при їх опублікуванні». Відтак далеко не всі питання Довженкового життєпису можна вважати з’ясованими.

Домінантою цього розділу є велика стаття Сергія Тримбача «Довженко та вожді (Сталін—Хрущов—Берія)». «Коли Довженко познайомився зі Сталіним? Достеменно не скажеш. Хіба що можна говорити про знайомство заочне. Приводом був Довженковий «Арсенал». Втім, на сцені чи за лаштунками, Сталін завжди був у Довженковому житті. «Товариш Сталін просто, тепло і задушевно говорив зі мною про роботу над фільмом про Щорса. Він дав низку досить цінних і важливих вказівок...» Сталін високо оцінив «Щорса» (він же фактично наказав Довженкові зняти цей фільм). Саме тоді (1939 рік) «відбулося кілька прогулянок Довженка зі Сталіним вулицями нічної Москви». Довженко тяжко страждав, коли у 1944 році «моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він заборонив її до друку і постановки». Після цього Сталін не хотів більше бачити Довженка, який, втім, увесь час думав про нього (про що свідчать сторінки щоденника), а на смерть Сталіна відгукнувся полум’яною промовою.

Узагалі стосунки Сталіна з Довженком лягають в ту ж площину, що і стосунки Сталіна з іншими митцями — Булгаковим, Шостаковичем, Ейзенштейном та іншими (можна послатися хоча б на книгу Соломона Волкова «Шостакович и Сталин. Художник и царь»). Також непростими були і стосунки Довженка з М.С.Хрущовим — від щирої приязні, особливо під час війни, і до драматичного побачення 3 січня 1944 року: «Се ніби був не М.С., і я був ніби не я. Був холодний, безжалісний небожитель, суддя — і винуватий, аморальний злочинець і ворог, себто я». Довженко намагався виправитися, знімав оптимістичні фільми про Мічуріна і «будови комунізму», але, як він записав у щоденнику, «очевидно, в кінці кінців я здався, бо я думаю тепера теж ідеями. У мене їх багато. І всі вони прекрасні і високі і живуть вони в мені, як в «Правді», «Известиях». Тільки образи покинули мене».

Останній четвертий розділ відкриває стаття Віри Агеєвої «Геній і ціна компромісу». Далі йде ґрунтовний коментар Сергія Тримбача «Версії власного життя, або «культ личности» Олександра Довженко» до публікації (за машинописами, без скорочень) автобіографій Довженка, які він написав у 1928—1955 роках. В автобіографіях вражають контрасти — Довженко або захоплюється собою — «мое видение было грандиозным», або «нарікає на свою маргінальність (не член партії, не любий українському письменству, українському керівництву, чужий, словом, на своїй батьківщині», або зізнається в любові до Сталіна: «Великий Сталин принял меня в тот же день у себя в Кремле как добрый московский хозяин, представил меня, взволнованного и счастливого, товарищам Молотову, Ворошилову и Кирову, выслушал мое чтение, одобрил и пожелал счастливой работы». Останній фрагмент завжди випускали при публікації цієї автобіографії 1939 року — та чи був він щирим?

Насамкінець подана стаття С.Тримбача «Олександр Довженко: «У мене нещасливий дім». Після історії з кіноповістю «Україна в огні» Довженкові вже не дозволили повернутися в Україну, він жив у Москві. Спираючись на щоденникові записи та свідчення мемуаристів, автор відтворює обставини останніх років життя режисера. Подано також опис останньої квартири Довженка на Кутузовському проспекті.

Звичайно, справжня біографія Довженка ще чекає на свого автора. Життя його, як і багатьох його ровесників, розірване навпіл, як писав Сосюра: «Рвали душу мою / два Володьки в бою, / і обидва, як я, кароокі, / і в обох ще не знаний, невиданий хист, — / рвали душу мою / комунар і націоналіст». Але якщо у Сосюри, на думку вищезгаданого Василя Гришка, «комуністична свідомість» і «національне почуття» були чітко розділені, то у Довженка все було переплетене набагато складніше...

Володимир О.ТИХИЙ