Звичайний тоталітаризм

28.08.2004
Звичайний тоталітаризм

Віктор Медведчук — головний «кризовий менеджер». (Фото УНІАН.)

      Недавнє рішення Шевченківського районного суду столиці про задоволення позову СДПУ(о) до лідера «Нашої України» Віктора Ющенка не витримує критики через свою безграмотність та юридичну необгрунтованість. Не будемо наразі вдаватися до тонкощів процесуальних порушень даного судового розгляду, який перетворився на такий собі партійний «міжсобойчик». Натомість ще раз згадаймо слова, за які лідера «Нашої України» «засудили» до вибачення. «В Україні стався кримінальний заколот, у Мукачеві владу силою захопили представники СДПУ(о) за допомогою криміналітету... Натхненниками й організаторами всіх тих злочинів, які були в Мукачеві, є Соціал-демократична партія України (об'єднана), і тому по всіх ознаках, які там чинились, я стверджую, що СДПУ(о) — партія фашистської спрямованості, яка працює з бандитами», — заявив Віктор Ющенко у Верховній Раді 21 квітня, на хвилі розборок після мукачівських виборів. І є всі підстави гадати, що В. Ю. зробив абсолютно правомірні висновки про справжню сутність партії Віктора Медведчука. Єдине, що можна було б поправити в цьому формулюванні, так це замінити термін «фашизм» на ширший і точніший — «тоталітаризм». Хоча зауважу, що особливої помилки лідер «Нашої України» не припустився, адже фашизм є одним із різновидів тоталітаризму.

 

Є такі партії

      Виникнення тоталітарних політичних структур у посттоталітарних державах, очолюваних лідерами авторитарного типу, цілком закономірне. Тому не дивно, що такі організації з'явилися і в Україні. Навіть у Прибалтиці, яка рішуче відмежувалася від тоталітарного минулого, існували (й існують) тоталітарні формування типу «інтердвіженій», де за основу ідеології взято махровий російський шовінізм. В інших колишніх країнах СРСР здебільшого формуються утвори «під конкретну персону» — на кшталт партії Абашидзе, який на теренах Абхазії створив класичну тоталітарну державу з усіма типовими її рисами, як-от: культ особи, створення озброєних формувань на зразок СА, злиття партійних органів з державними. Зрештою, Грузія дала свій приклад усунення таких тоталітарних псевдодержавних утворень шляхом безкровної, але далеко не мирної революції.

      Типовий приклад створення тоталітарних режимів — колишні республіки радянської Середньої Азії. Цей тип режимів, за аналогією, один з українських дослідників тоталітаризму Віктор Геварін назвав «полпотівсько-кімірсенівським». До них можна віднести Туркменістан, Узбекистан та деякі інші країни.

      У Росії також існують організації тоталітарного спрямування — від комуністичного до фашистського, які часто-густо зливаються і породжують організації націонал-більшовицького характеру (приклад — структура Едуарда Лимонова).

      В Україні, насмілюся стверджувати, до організацій із вираженими тоталітарними рисами сьогодні можна віднести не лише «традиційні», як-то: Компартія, що досі рахує свої з'їзди за «календарем» КПРС, або найрізноманітніші «російські рухи». Деякі бізнес-партії теж поволі мігрують у тоталітарний, далекий від демократичності бік. І найбільші підстави вважати такими партіями ми маємо у відношенні СДПУ(о) та Партії регіонів. Про ПР — окрема розмова, а наразі зупинимося на типажі об'єднаних есдеків.

Ознаки «покоричневіння»

      Один із дослідників питання тоталітарної спрямованості сучасних політичних організацій Ференц Фридманчук, автор матеріалу «Тоталітаризм у соціал-демократичній шкурі» (видання «Критика»), наводить підстави, на основі яких можна зробити чіткий висновок про суть СДПУ(о). Серед них:

      — належність або підконтрольність партії ЗМІ («Киевские ведомости», «2000», «День» тощо) та телеканалів («Інтер», «1+1», Перший національний), якими охоплено всі регіони країни, та політика цензури в цих мас-медіа (згадаймо сумнозвісні «темники», які щодня роблять політичні новини центральних телеканалів схожими, як брати-близнюки, розповсюджуючи однакові, продуковані в одному центрі сюжети та інтерпретації);

      — прив'язка до такої собі ідеології — соціал-демократичної («Бізнес— холдинги, — пише Фридманчук, — найчастіше не прив'язують себе до якоїсь конкретної ідеології й беруть політично невизначені назви на кшталт «партія світлого майбутнього», а свої програми витримують у загальних словах про ринок та демократію, не вдаючись до особливої конкретики»);

      — нерегіональний характер економічного контролю: контроль над стратегічною галуззю економіки — енергетикою — і над великими підприємствами в різних регіонах;

      — структурна побудова партії за аналогом КПРС (як зазначає Фридманчук, структура СДПУ(о) повністю повторює структуру КПРС, «ще 1998 року керівний орган СДПУ(о) отримав назву політбюро, (...) і саме до лав цієї партії вступив колишній ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук».

      Як свідчать деякі «матеріали для службового користування», стверджує Фридманчук, виникнення яких датовано часом останніх парламентських виборів, цією партією на багатьох підприємствах було створено неформальні партійні осередки; за таким же територіально-виробничим принципом формували свої підрозділи класичні тоталітарні партії радянського та фашистського типу в СРСР та інших «країнах соцтабору», а також Німеччині й Італії.

      Прикметно, що «наступ на пресу» і здійснення в підконтрольних виданнях кардинальних перетворень, розпочате напередодні попереднiх президентських виборів — у 1998 році, передував переворот у партійній пресі. На той час офіційним органом Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) була «Альтернатива». Нагадаю, що на той час формальний лідер і фундатор СДПУ(о) Василь Онопенко вже не мав реальних важелів влади в партії, а невдовзі втратив її остаточно. Ліквідація «Альтернативи» наприкінці 1998 року (її місце обійняла «Наша газета +») і була першим кроком до подальших структурних зрушень у партійній будові, зміни керівних персоналій і, зрештою, до перетворення цієї політичної структури на партію тоталітарного типу.

      Найголовнішим із напрямків партбудівництва для об'єднаних есдеків є, як засвідчують дослідження політологів, ангажування керівників владних структур середньої ланки — міських, районних і обласних, як, утім, і керівників підприємств. І вербують їх із лав колишньої комуністичної партноменклатури. Перебування керівника певної структури в партійних списках забезпечує не лише негласний партконтроль над керованою ним територією, а й «колективний вступ» керованих (у тому числі й працівників підприємства) до лав партії. До речі, таким чином рекрутує собі «прихильників» та забезпечує масовість й інша партія з тоталітарними рисами — Партія регіонів, де головою Віктор Янукович.

      На тлі процесів тоталітаризації СДПУ(о) логічним виглядає і той факт, що одну з її «дочірніх» організацій, яка, щоправда, формально не входить до структури СДПУ(о), очолив Дмитро Корчинський, котрий позиціонує себе як вождь яскраво вираженого протототалітарного угруповання. Сьогодні його «Братство» стало фактично одним із «бойових» підрозділів партії «червоних троянд». Напад на Сороса, постійні провокаційні виступи в передачі «Проте» проти демократичної опозиції, пропагандистська війна проти Віктора Ющенка та Олександра Омельченка, які є основними ворогами Медведчука, технологічна виборча кампанія на бронетранспортері, маніфести на тему «Геть демократію!» це доводять, а підвищена увага до акції «Братства» «темникових» ЗМІ — підтверджує.

Переворот, відпрацьований у Мукачеві

      У цьому ж контексті цілком по-іншому виглядають події з виборами мера Мукачева. Лідер «Нашої України» лише озвучив те, що розуміли всі: в закарпатському райцентрі відбулася репетиція брутальної фальсифікації виборів, фактично — державного перевороту. І вона пройшла б доволі успішно й розповсюдилася б на всю Україну, якби не рішучий спротив громади, очолюваної демократичними силами. Подальші події показали, що до мукачівських зловживань причетні й вищі чини МВС, контрольовані есдеками, і керівники Генеральної прокуратури, ставленики «донецьких», і Адміністрація Президента, яку очолює Медведчук. Під відповідним впливом лідера СДПУ(о) — і значна частина так званої «парламентської більшості», і навіть сам «гарант» Конституції.

      З урахуванням мовленого вище логіку мукачівських подій можна зрозуміти, якщо розглядати їх саме як відпрацювання жорсткого сценарію президентських виборів в Україні. У цей контекст вписуються дії міліції, мобілізація владних та кримінальних структур, підконтрольних есдекам, дестабілізація роботи Верховної Ради, відкрита розгубленість і навіть страх Прем'єра, нелогічні дії Президента. І після застосування щонайбрутальнішого сценарію на виборах у закарпатському райцентрі в есдеківських лідерів та пропагандистів вистачає совісті вішати ярлики «нашистів» та екстремістів на прибічників Ющенка. А Генпрокуратура порушує-таки кримінальну справу за фактом фальсифікації протоколів їхніх виборчих дільниць, але звинувачує в підробці не представників влади, а «нашоукраїнців», котрі представили «мокрі» протоколи з печатками як доказ перемоги саме свого висуванця, Віктора Балоги. Загалом, Мукачів засвідчив: зверхники СДПУ(о) є авторитетами і для силових органів, і для судової системи.

Уроки італійської

      Як відбуваються такі перевороти, засвідчує не лише досвід Жовтневої революції в Росії (її тогочасні умови вельми відмінні від наших реалій), а й події середини 20-х років минулого століття в Мюнхені й Римі, де до влади рвалися відповідно Гітлер і Муссоліні. Оскільки «Пивний путч» 1922 року довести до логічного завершення Гітлерові не вдалося (в Німеччині на той час уже існували сильні демократичні інституції), то згадаймо інший, успішний фашистський переворот — і в Італії.

      У середині 1922 року фашисти в ледь прихованому союзі з комуністами вчинили масові безпорядки в багатьох містах Апеннінського півострова. При цьому перші громили державні установи, а другі захоплювали підприємства (навіть почали випускати на ФІАТі авто з комуністичною символікою). Поліція ж виявляла лояльність до бандитів. Фашисти виявилися мобільнішими за своїх союзників і наприкінці року влаштували похід на Рим, що мав своїм наслідком призначення Муссоліні прем'єр-міністром. Першим кроком дуче було створення коаліційного уряду, куди увійшли лише три фашисти. Та не він мав реальну владу. Її фактично було зосереджено у Верховній фашистській раді. Саме ВФР у 1924 році опинилася в епіцентрі політичного скандалу, пов'язаного з відвертою фальсифікацією виборів. Тоді партійна гвардія «чорносорочечників» у спілці з криміналітетом взяла під контроль виборчі дільниці і шляхом залякування виборців та членів комісій добилася «перемоги» власної фашистської партії.

      Вам нічого не нагадують функції італійської Верховної фашистської ради? Чи не на неї рівняються зверхники української Банкової? Чи не сам Президент Кучма, добре підготовлений «правими руками» з АП, заанонсував, що вибори будуть найбруднішими?

      Отож історія мала б застерегти: у державі, де сформувалася потужна політична сила тоталітарного типу, розвиток подій може призвести до насильницької зміни влади шляхом її захоплення. І в такому контексті мукачівські події починають виглядати не лише недемократично, а й вельми загрозливо.

      На закінчення хочу нагадати, що всесвітньо відомий дослідник тоталітаризму, екс-президент Болгарії Желю Желєв найголовнішою ознакою тоталітарних утворень називає зрощення державної і партійної влад. В Україні це вже сталося. Причому партійна влада зрослася не лише з виконавчою, а й із судовою, чому є чимало свідчень, зокрема й на прикладах судів по тому ж Мукачеву. То цікаво, в чому звинувачує Шевченківський районний суд Києва майбутнього Президента Віктора Ющенка? В тому, що він назвав речі своїми іменами?

Віктор БЕСПАЛЬКО.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>