«Вас постріляють, а село будуть палити»

01.11.2013
«Вас постріляють, а село будуть палити»

Пам’ятник на місці катування мирних мешканців у Новому Житті. (автора.)

Cвого часу білоруська Хатинь, ущент знищена фашистами, стала символом радянської ідеології. Про трагедію 149 мирних жителів, спалених живцем на краю села, весь світ і досі згадує як про вияв нелюдської жорстокості, яку не можна виправдати жодними цілями та мотивами. Але мало хто знає, що в тому ж 1943 році, буквально за тиждень до визволення місцевості від німців, квітуче село на Київщині повторило страшну долю Хатині. Нацисти й поліцаї розстріляли та спалили 136 людей: жінок, дітей, немічних і старих. Лише двоє тяжко поранених свідків змогли вибратися з палаючої хати...

«Ми й гадки не мали, що «фріци» можуть без причини вбивати»

Нині в селі Нове Життя, що на Володарщині, залишилося трохи більше десятка мешканців. Переважно старенькі бабусі й дідусі, а ще дачники, яких приваблюють мальовничі ліси та рибні озера. Дивлячись на покинуті хати й городи, порослі бур’янами, важко повірити, що колись тут жили майже 200 мешканців. У селі, яке до війни називалося Тельман, грали весілля, народжували дітей, працювали в колгоспі, зводили будинки, будували плани на майбутнє.

Коли почалася війна, селяни так–сяк перебивалися, але не голодували. Молоді чоловіки пішли в партизани, а діти, жінки й старі лишилися «на господарстві» — треба ж було і худобу доглянути, і збіжжя збирати, і картоплю копати. Усі вірили, що «червоні» невдовзі виженуть німців, і повернеться життя, яке було до війни. Визволення вже витало в повітрі, до селян доходили чутки про те, що фашисти втрачають позиції. Утім на село чекала зовсім інша доля...

— Якось партизани вбили німця — чи то в самому селі, чи поблизу, тепер уже ніхто не скаже, — пояснює мешканець Рудого Села Дмитро Миколаєнко, якому на момент трагедії було 5 років. — Фашисти не могли спіймати винуватців, тому вирішили покарати місцевих жителів. А ми тоді й гадки не мали, що «фріци» можуть без причини вбивати мирне населення. Про Хатинь у селі не чули. Думали, що мирних жителів не чіпатимуть. Тому, коли поліцай із Тетіївської комендатури попередив когось із мешканців про те, що треба тікати, бо селян постріляють, а село спалять, йому не повірили. Тим паче що інший поліцай на зборах оголосив: «Нехай завтра ніхто із села нікуди не йде, вас будуть переселяти в сусіднє село Лобачів».

За словами Дмитра Миколаєнка, хтось замислився над словами поліцаїв, а хтось і не надав тому значення. Але із села мало хто втік. Була ж зима — у лісі холодно, не заночуєш на снігу. Та й хто зважиться кидати напризволяще господарство i худобу?

— Але моя бабуся повірила й підготувалася до швидкої втечі, — пригадує пан Дмитро. — Бідкалася тільки, що ми з мамою до неї так невчасно прийшли. Мовляв, у таку лиху годину сиділи б краще у своєму Рудому Селі, бо тут бійня буде. Але хто ж знав? Мама щось хотіла попросити в мого дідуся. Не знала, що його вже розстріляли фашисти... Ми йшли до бабусі пішки майже цілий день, 25 кілометрів по зимовому бездоріжжю, не підозрюючи, що нас чекає.

Замість вулиць побачили попелище

Із вечора велика родина (бабуся, її діти, Дмитро та його мама) зібрала клунки з ковдрами, одягом, невеликим запасом харчів. Спали наче на голках. А діти по черзі залазили на дерево посеред городу та пильнували, чи не йдуть фашисти. До останнього сподівалися, що німці їх не чіпатимуть. Але в найтемнішу пору ночі, ближче до шостої ранку, почалося «вторгнення» карателів.

Той, хто прокинувся від шуму, почав тікати до лісу, щоб сховатися від смерті. Але німці та поліцаї із собаками відрізали шлях до відступу. Людей ловили серед поля та гнали на край села, до кладовища. Лише родині Миколаєнків удалося проскочити. Буквально в останню мить, коли собаки вже наздоганяли дітей, німець дав наказ переслідувати іншу групу селян.

— Пам’ятаю, біжимо по лісу, а гілки боляче луплять по обличчю. Мама за руку тягне, позаду шум якийсь. І страшно, дуже страшно, — пригадує 75–річний Дмитро Миколаєнко. — Згодом мама розповідала, що сховалися ми в її сестри в сусідньому селі. Потім повернулися до своєї хати в Рудому Селі. А там — новий рік. Прийшла червона армія, вигнала німців. Ми думали, що найстрашніше позаду. Раділи, вітали визволителів й будували плани на майбутнє. Але коли привели бабусю додому, то замість вулиць побачили попелище. Села за день не стало: всі хати фашисти спалили, а мешканців повбивали.

Кров людська переливалася через поріг...

— Коли мешканців села гнали на розстріл, німці з поліцаями обшукували кожну хатину, кожну комору й горище, не шкодували ні старих, ні малих, ні вагітних жінок, ні немовлят. Навіть хлопчика–каліку, якого дорослі замотали в лахміття та сховали від карателів, виволокли й розстріляли, як усіх, — розповідає дослідник історії Нового Життя, депутат Володарської райради Валерій Миколаєнко. — Ось тут, на краю села, раніше стояли три хати. Сюди фашисти й зганяли приречених на смерть. Спочатку до комори, тоді витягували по одному в кімнату, стріляли в потилицю й тут же складали людей на купи. Когось відразу вбивали, когось ранили. Кров людська переливалася через поріг...

Тоді карателі замкнули й підпалили хати. І в диму позадихалися ті, кого куля не вбила. Але історія зберегла імена двох людей, яким пощастило вибратися з вогню й засвідчити нелюдський злочин. Молода дівчина Тетяна Циганенко й чоловік на ім’я Федот Веретільник — поранені, обпечені, перелякані до смерті, — виповзли з кривавого пекла й сховалися в кущах. Там знесилених людей знайшли односельці, які повернулися з лісів додому.

— Тетяна Циганенко сховалася у власній хаті за скринею і все чула: як витягували людей, як розстрілювали. І коли начебто всіх убили, поліцаї ще раз обшукали комору. Дівчину знайшли, штовхнули в кімнату, вистрелили в потилицю. А вона послизнулася на крові людей, і куля вцілила не в голову, а в комір з овечої вовни. Тетяна з пробитою шиєю впала, знепритомніла. Німці подумали, що вона вбита. Хату підпалили, деякі ще живі люди стогнали... Дівчина не могла вийти з хати, поки німці були поряд. Щоб не задихнутися, дихала через щілину в дверях, — розповідає Валерій Миколаєнко.

Федот Веретільник, який отримав важкі поранення, виліз з іншої хати та сховався у купі гною. Сморід виїдав очі, але це був єдиний шанс урятуватися. Уночі односельці знайшли поранених і відвезли до ветлікаря в сусіднє село...

Згодом до села повернулися люди, які ховалися в лісах. Щоб почати все з чистого аркуша, вирішили змінити назву населеного пункту з Тельмана на Нове Життя. Почали зводити будинки, працювати в полі. Мертвих поховали в братській могилі, а на місці трьох хат встановили пам’ятник. Три високі стовпи, на яких від вітру розхитуються та дзвенять металеві ланцюги. А за ними скульптура: мама намагається закрити собою дитину, захищаючи від загибелі.

...Кажуть, справді була така жінка, але врятувати малюка їй не вдалося. І в дуже вітряні дні душа цієї дитинки плаче за своїм загубленим життям і всіма невинно замордованими — металевим відлунням залізних ланцюгів.

З МИРУ ПО НИТЦІ

— У 1971 році з ініціативи нашого земляка, депутата ВР СРСР Петра Таланчука в селі Нове Життя збудували пам’ятник жертвам фашистів. Згодом до місця страти 136 мирних жителів проклали асфальтовану дорогу. Але відтоді минуло більше 40 років! — розповідає лобачівський сільський голова Віктор Миколаєнко (це прізвище, до речі, дуже поширене в Новому Житті та навколишніх селах). — Тому ветеранська організація колишніх керівників навчальних закладів району звернулася з клопотанням щодо побудови нового пам’ятника.

Для того, аби звести великий об’ємний пам’ятник (людські фігури в язиках полум’я), громаді треба зібрати 150 тисяч гривень. Пожертви дають як мешканці району, так і чиновники, підприємці, депутати і просто небайдужі люди. Такий масштабний комплекс, як у Хатині, тут не «потягнуть», але дуже хочуть, аби про історію Нового Життя дізналася вся країна.

БОГ УРЯТУВАВ

Люди розказують: якимось дивом від кривавої розправи Бог урятував двох дівчаток, які ховалися в погребі. Німець, який їх знайшов, не погнав дітей на люту смерть, як решту. Вояк приклав пальця до вуст, мовляв, сидіть тихо, і зачинив двері...

Старожили пригадують іще одну історію. Жінка з донькою пішли в гості до родичів у далеке село. Дитина промочила ноги, тож люди вмовили матір не вертатися додому проти ночі. Мовляв, донька застудиться, чим лікуватимеш... Жінка опиралася — у неї в Тельмані лишилися малі дітки, тому треба було поспішати назад. Зрештою, завдяки чи то поганій погоді, чи переконливим словам родичів, ці двоє мешканців приреченого села залишилися живими. А всі інші діточки цієї жінки згоріли в хаті на краю села...

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>