І на тім рушничкові...

04.08.2004
І на тім рушничкові...

За цими «машинами» дiти вчаться художнiм дивам. (Фото Євгена ТИМЧЕНКА.)

      У кожного народу існують свої неповторні коди, які не судилося зрозуміти представникам інших націй, — слова, які не піддаються перекладу, жарти, які ніхто більше не розуміє, традиційні вироби мистецтва, які у чужих руках ніколи не досягнуть досконалості. Як би це не було банально, але Україна таки — країна пісень і вишивок. Країна, в якій вишивальниці й килимарі сплачують податки нарівні з підприємцями, якi продають жувальні гумки й презервативи, і не мають жодних пільг. Країна, в якій автентичний одяг — це розкіш, у якій чи не єдина фабрика художніх виробів давно почила в Бозі. Проте унікальна українська вишивка живе... Принаймні у своєму історичному центрі — на Полтавщині, у Решетилівці. 

 

99 років тому вишивку врятували...

      Наприкінці ХІХ століття Решетилівка офіційно стала одним із центрів-осередків народного ткацтва, килимарства та вишивання в Україні. Наступного, 2005, року це полтавське містечко святкуватиме свій «професійний» ювілей: саме у 1905 році губернатор і земство заснували артіль з вишивання та гобеленства — Решетилівській ткацький навчально-показовий пункт. А у 20-х роках артіль приносить місту світову славу. Килими та унікальна вишивка решетилівських майстринь у 1923-25 роках були представлені на виставках українського мистецтва в Мюнхені, Парижі, Марселі, Брюсселі. Тоді чисельність робітників артілі складала більш ніж дві з половиною тисячі осіб. На її базі пізніше створили фабрику художніх виробів. У ХХІ столітті підприємство стоїть... А майстрині працюють удома.

      Так склалося, що саме у цьому селищі зародився унікальний і знаний у всьому світі вид вишивання — «білим по білому», або «біллю». Ця вишивка створює рисунок високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, створюючи його багату гру. Вишивка «білим по білому» — своєрідний художній прийом. Вона асоціювалася у народі з красою морозних візерунків.  «Я навіть не можу сказати, чому саме у нас вона виникла, — розповідає Ніна Іпатій, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, мешканка Решетилівки. — Ми передаємо цю традицію споконвіку, наші матерi уміли вишивати, і наші діти навчилися від нас». Унікальність цього мистецтва полягає у тому, що вишивати білими нитками по білому полотну — дуже важко, насамперед для очей. Тому й коштують такі вироби значно дорожче за кольоровi вишиванки. Дивовижно, але досконало освоїти складну техніку такого вишивання чомусь не змогли представники інших регіонів. Важливий момент: орнамент ніколи не наносять на тканину. Спочатку майстриня малює свою «картинку» на папері, а потім, шляхом складного підрахунку, переносить малюнок на полотно. Та й підготовка ниток для вишивок «біллю» — складна, копітка праця. Для більшої контрастності додають суворі небілені нитки або ж підфарбовані в попелясті тони («куниці»).

      Особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного та геометричного орнаментів – «барвінок», «хмелик», «морока», «курячий брід», «зозулька». Улюбленим мотивом полтавських вишивальниць є «гілка», «ламане дерево». Основу геометричного орнаменту становлять найпростіші фігури: скісний і прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви.  Щодо кольорів, то полтавчанам більше до вподоби світло-коричневий, сірий і блакитний. Славиться це містечко й своїми «червоними рушниками», які вишивають без вивороту.

      У Решетилівці, певно, є якийсь таємничий магніт. Сюди приїздять люди з різних куточків, аби жити й творити геніальні речі саме у цьому селищі. Причому вишиванням займаються усією родиною — чоловік, дружина, діти. З дитинства малих привчають до голки і полотна, а, підрісши, дівчата стають справжніми майстринями.

«З такою професією без шматка хліба не залишишся»

      Після безславного занепаду Решетилівської фабрики художніх виробів майстрині, якi залишилися без роботи, почали організовувати власні приватні підприємства. І, до речі, непогано на цьому заробляють. Ось, приміром, у Ніни Іпатій уже чотири роки діє власна майстерня «на дому». «Спочатку, звісно, було страшно, — розповідає підприємниця-майстриня, — але вишивка— це те, що люблю понад усе. Доводиться усе організовувати самій: починаючи від закупівлі матеріалів і вибору орнаменту, закінчуючи сплатою податків. Але я вже досягла такого рівня професійності, що повинна робити дорогі й майстерні речі».

      Серйозною проблемою, як з’ясувалося, є закупівля полотна. Скажімо, рівненський чи житомирський льон для вітчизняних виробників недоступний — уся продукція льонозаводів йде на експорт. Та й з клієнтами не все так просто. Пані Ніна каже, що раніше вишиванки купували охочіше: зараз не кожен може собі дозволити такі дорогі речі. «А ми також не можемо продати їх за копійки й будь-кому: необхідно знайти свого покупця, — бідкається майстриня. — Це ж робота не масового виробництва, а високохудожні твори». Заперечити тут нічого. Абсолютно нереальні витвори мистецтва, які неодмінно хочеться помацати: невже це можна створити руками? На що моя співрозмовниця і далі приголомшує: «Ось цю чоловічу сорочку я вишивала два місяці (це по 8 годин професійного робочого дня), а це плаття — чотири місяці». Відповідно і ціни вражають. Вартість такої вишиванки коливається від 250 до 1500 гривень. А рушників — від 200 доларів США до 5 тисяч. У найдорожчому варіанті рушник — до 5 метрів завдовжки. 

      Сьогодні у Решетилівці існує приблизно десять приватних майстерень. Переважно, це сімейний бізнес, який приносить більш-менш пристойні статки. Виготовляють жіночі блузи із тонких прозорих тканин, не тільки із льону, — маркізету, батисту, шовку.

«Наші вишиванки дуже подобаються неграм»

      Клієнтів у решетилівських вишивальниць вистачає. Найсерйознішими серед українських любителів національної вдяганки залишаються чиновники — депутати Верховної Ради України, працівники міністерств (ну які ж вони патріоти без вишиванок!). Беруть часто рушники і вишиті сорочки для закордонних подарунків. Охоче купують такі вироби діаспоряни. Усі вишиванки, щоправда, виконуються під замовлення. І знаходять майстрів самі замовники через знайомих, на всеукраїнських виставках, у яких щороку беруть участь майстрині. «Мені дуже подобається те, що останнім часом усе більше молодих людей купує собі вишиванки. І вони носять їх! — розповідає пані Ніна. — Рушники, скатертини, серветки, — це усе досить популярне нині. Особливо полюбляють наші білосніжні сорочки негри. Одягають їх, фотографуються і залишаються задоволені».

      Про переваги своїх виробів художниці можуть розповідати чимало: по-перше, це натуральні матеріали, які завжди цінувалися в усьому світі, по-друге, це унікальна авторська ручна робота, яка красиво виглядає і має якісне виконання. То — українська традиційна вдяганка. І потім — це колосальна енергетика, що передається від тієї людини, яка виконала роботу. До того ж вишивка білим по білому, запевняють майстрині, символізує чистоту людської душі, тому така сорочка допомагає очиститися від буденних негараздів.

Вишивка для Ющенка і Медведчука

      У цьому місті створені всі стартові умови для майстрів-початківців, принаймні освітні. Діє художній ліцей, дитячо-юнацька школа, де вивчають і вишивку, і гобелен, і розпис-батік, є гуртки образотворчого мистецтва для дітей. У Решетилівці навіть кажуть: «Куди не глянь — усюди займаються мистецтвом».

      Відомому Решетилівському художньому ліцею майже сімдесят років. Його директор Наталя Бігун каже, що охочих опанувати складну науку вишивки, гобеленства вистачає. Чимало бажаючих із Росії, Білорусі, Молдови. От тільки закордонним абітурієнтам доводиться відмовляти: ліцей не має спеціальної ліцензії для підготовки іноземців. Щоправда, і своїх  студентів вистачає. «Останнім часом побільшало місцевих, — розповідає Наталя Вікторівна, — діти розуміють, що така професія користується попитом, і з нею без шматка хліба ніколи не залишишся. Зараз є дуже багато приватних підприємств, на базі яких люди й працюють. Діти самі організовують колективи, виконують замовлення, здають свої роботи в салони».

      Уже шостий рік при ліцеї працює Агенція моделей, у якій беруть участь до 40 дівчаток та десяток хлопчиків. Разом із своїм організатором Тетяною Москівець діти створюють фантастичні речі — самі шиють і оздоблюють їх. Суб'єктивна думка: такому гардеробові позаздрить будь-яка столична панянка. Особисто мені сподобався одяг, який завдяки «фольковим» мотивам нагадує вдяганку «хіпі». Тут можуть виконати просто неймовірну весільню сукню-вишиванку (звісно, білим по білому), вишиють парасольку, створять розкiшне вечірнє плаття, розшите бісером чи стразами. «Ми з дівчатами щороку беремо участь у виставках у Києві — в Українському домі, — розповідає Наталя Бігун, — і до нас часто підходять, цікавляться і роблять замовлення. Ось, приміром, нещодавно виготовляли весільню сукню для дочки одного народного депутата». Чимало клієнтів, аби мати екслюзивний одяг, спеціально приїздять із Києва замовити собі сорочку чи сукню. Так, клієнтами решетилівців свого часу були родини Віктора Ющенка та Віктора Медведчука. 

Решетилівські гобелени висять у приміщенні ООН та Маріїнському палаці

      Решетилівські килимарі, до речі, — переважно чоловіки. Петро Шевчук, майстер живопису, килимар, розповідає, що це важка й дороговартісна праця. До того ж для такого виробу важко знайти клієнта. «Люди, які розуміються на таких речах, купують килими від 400 —450 гривень за метр квадратний, гобелени — від 800—2000 гривень. Вартість залежить від складності виконаної роботи. Але таких поціновувачів не так уже й багато».

      Гобелен – це той же килим ручної роботи,  на якому різнокольоровою шерстю чи шовком виконані картини. Ці вироби використовують для окраси стін, а іноді – для оббивки розкішних м’яких меблів. У механічному плані техніка гобеленства досить проста, але вимагає від майстра дуже багато терпіння, досвіду і художньої «жилки»: аби створити гарний гобелен, необхідно бути певною мірою художником, а не просто ткачем.

      Спочатку майстер створює ескіз гобелена. Потім його збільшують до потрібних розмірів, створюючи художній рисунок. За ним і створюється майбутній шедевр.  Вартість такого виробу визначається великою витратою часу. Приміром, професійна майстриня за 8 годин свого робочого дня виконує лише 8—10 сантиметрів (це за умови, що стандартний гобелен — близько метра). Тому коштувати таке задоволення може і до 2000 доларів. Основні покупці решетилівських виробів — іноземці. Від українських шедеврів вони у захваті. До речі, величезний гобелен решетилівської майстрині Надії Бабенко «Дерево життя» висить у конференц-залі штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. Її вироби прикрашають також Палац «Україна» та Маріїнський палац.


Матеріал створений за сприяння Державної туристичної адміністрації.

 

Андрій ШКІЛЬ, народний депутат України:

«Я не є колекціонером вишиванок, швидше ужитковцем. Але у своїй одяговій колекції маю близько 20 вишитих сорочок. З них три – «білим по білому». Усі вони представляють західну вишивку. А щодо вишиванок «біллю», то такі сорочки (вони ж для усіх регіонів України є весільними сорочками) я одягаю лише з урочистого приводу.  А серед усіх видів надаю перевагу «гірській», орнаментальній вишивці».

 

Ярослава ЛЕВЧУК, аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

«Кілька вишиванок «біллю» я придбала років сім тому на Полтавщині під час відпочинку. Ношу їх як звичайні сорочки без будь-яких приводів – під настрій. Модернові – під джинси, на роботу, а більш традиційні – на свята, скажімо, на Івана Купала. Своїй донечці (їй виповнився нещодавно один рік) я теж хотіла б придбати вишиванку, щоправда, зараз такі сорочки дорого коштують. Тому вирішила: почекаю, поки доня підросте. Отоді й купимо».

 

Василь ЧЕРВОНІЙ, народний депутат України:

«Вишиванки полтавської школи – мої улюблені. Коли два роки тому Віктор Ющенко побачив у мене сорочку, вишиту «білим по білому», зі складним комірцем, то й собі поцікавився, де таку можна придбати. І я йому подарував пізніше схожу. Чимало маю сорочок і з рідної Рівненщини. Одягаю їх на національні та релігійні свята. Ця традиція передається у нас у родині споконвіку. Ще з дитинства пам’ятаю: уся батьківська хата була у вишивці – рушники, подушки, серветки. Тепер же і моя родина залюбки продовжує цю традицію. І дружина, і дочка, і син – ми усі носимо із задоволенням вишиванки».

  • Масниця для миру

    Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>

  • Шик у вовні

    Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>

  • Кобзар Русалім

    Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>

  • Бережіть, берегині!

    Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>

  • Принади архаїчної трапези

    Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>

  • Скарби з бабусиних скринь i душ

    У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ­ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>