«У житті мають домінувати позитивні моменти»

Добігає кінця театральний сезон 2012—2013. Для театру «Колесо» він був ювілейним — режисер Ірина Кліщевська та її актори відсвяткували 25–річчя.

Дата, можливо, не така вже й гучна — чимало театрів в Україні за кілька років відзначатимуть сторічні ювілеї, а деякі уже й розміняли другу сотню. Але водночас і дуже показова, адже театрів, які б сьогодні приймали вітання з нагоди 25–річчя, мого бути значно більше...

«В одних кульгало творче наповнення, в інших — фінансове...»

— Пані Ірино, театр «Колесо» виник майже одночасно разом з іще кількома театрами–студіями двадцять п’ять років тому. Але згодом майже всі вони припинили своє існування. «Колесу» вдалося дожити до нинішнього ювілею, а, скажімо, «Театральному клубу» Олега Ліпцина — ні...

— Нещодавно бачилася з ним, коли він приїздив зі Штатів на фестиваль Українського актуального театру... Олег — дуже цікава, яскрава, дуже творча людина. Але у кожного своя доля. Мабуть, це найбільш об’єктивний коментар до цієї ситуації... Театри–студії зникали з різних причин. Тоді була така хвиля, коли вони виникали, у тому числі у контексті якогось загального піднесення — сьогодні слово «перебудова», по–моєму, уже навіть забули... А в той час накопичилося так багато творчої енергії, нереалізованої, що такий вибух не міг не відбутися. Але згодом у цей процес вклинився термін «госп­розрахунок». Тобто, окрім мистецької, треба було зважати і на господарську складову цього руху. В одних кульгало творче наповнення, в інших — фінансове... Ще хтось не мав свого приміщення. А це ж дуже важливо: якщо людина володіє хоча б невеличкою житловою площею — вона почувається комфортніше, спокійніше, ніж та, що змушена орендувати житло і постійно крутитися, аби якось його оплачувати. Чимало з тих колективів, які починали разом з нами, розпалися, театри–студії почали називатися театрами. Згодом стало зрозуміло, що на самоокупності театр існувати не може, і тоді кілька театрів під свою опіку взяло місто. За це столичній владі, звісно, велике спасибі... Бо тоді тих, хто зник із театральної мапи Києва, було б значно більше.

— У фінансовому еквіваленті міський патронат ще кілька років тому був значно щедрішим, ніж сьогодні...

— Так, грошові надходження були суттєвішими. Фінансували і придбання нової апаратури, і постановки... Але й зараз місто дає нам можливість працювати, люди отримують зарплати. Нещодавно ми провели фестиваль моновистав «Відлуння», який фінансувався у тому числі й Міністерством культури, і департаментом культури Києва. Завдяки чому, до речі, нам пощастило повернути цей фестиваль до Києва. «Відлуння» починалося тут, але з певних причин кілька останніх років фестиваль проходив у Хмельницькому.

«Тепер ми граємо на трьох майданчиках»

— Який із періодів з історії театру «Колесо» ви б назвали найскладнішим?

— Були різні періоди... Пригадую часи, коли ми не могли випустити жодної прем’єри за рік. Спочатку це дуже гнітило. Але потім ми подумали і вирішили, що нічого трагічного у цьому немає, працювати можна навіть за таких умов. У нас великий репертуар, широкий діапазон вистав — за жанром, за драматургією. Ми, до речі, завжди дуже болісно переживаємо, коли ту чи іншу виставу з якихось причин потрібно знімати з репертуару. Вистави «Колеса», зважаючи на розмір нашого залу, розраховані на невелику аудиторію. Вони всі живі, їх дуже добре сприймають, душевно, я б сказала. Тому наші спектаклі так довго у репертуарі. Але, озираючись на ці двадцять п’ять років, визнаю, що негатив у пам’яті не відкладається, він якось відразу відходить. Мабуть, так і потрібно, у житті мають домінувати позитивні моменти.

— Тим більше що будь–які проблеми, як показує практика, можна вирішувати. Ще кілька років тому «Колесо» відстоювало своє право на сусіднє приміщення, а нині там працює Камінна зала, яка уже зажила слави одного з найцікавіших театральних майданчиків Києва.

— Так, тоді ми просто задихалися від тісноти — бухгалтерія сиділа в комірчині поряд із туалетом, актори–чоловіки гримувалися у кімнаті площею 6 квадратних метрів, — але ось уже п’ять років Камінна зала — це частина театру «Колесо». Був, звісно, певний конфлікт (одним із фігурантів якого, пригадується, був художник Анатолій Гайдамака. — Авт.), але, на наше щастя, все вирішилося. Тепер ми граємо на трьох майданчиках: основна сцена на сімдесят глядачів, Камінна зала, тут можуть розміститися 45 людей, і кафе–театр. Залишилося кілька вистав, які належать саме до жанру кафе–театру, з якого ми, власне, і починали. До речі, «кафе–театр» — це термін навіть не французький, а саме паризький. Кафе–театри були дуже популярними, особливо у післявоєнні роки... Що стосується «Колеса», то наш театр досить швидко напрацював серйозний репертуар, а тому цю прикладку в назві ми прибрали. Але спектаклі в кафе грати продовжуємо.

— Пані Ірино, театр «Колесо» за ці двадцять п’ять років сформував свій творчий образ, який не сплутаєш із жодним іншим і який асоціюється у першу чергу з вами. А ви могли б припустити таку можливість, що нову виставу в «Колесі» поставить сторонній режисер? Можливо, навіть дебютант...

— Такий досвід у нас був. Запрошували молодих, але така співпраця чомусь не мала того ефекту, на який ми розраховували. У нас не виходить з молодою драматургією і не виходить із молодою режисурою... Театр несе відповідальність перед глядачами. Фінансово ми існуємо у дуже обмеженим рамках, тому лабораторні речі для нас — це дуже складно. Хоча в цьому сенсі можемо тільки порадіти за Молодий театр, який на театральні експерименти відгукується дуже активно. Гроші, які б підтримали молоду драматургію, у нас майже не виділяються. Є гранди, але й вони дуже обмежені. З молодою драматургією непросто виходити до глядача, бо результат прорахувати дуже складно. А репертуарний театр не може працювати без, скажімо так, очікуваного результату. Тож залишається лише позаздрити тому ж Гете–інституту, який у нас в Україні підтримує німецькомовну драматургію.

— Ви говорите про те, що потрібно враховувати інтереси глядача. Відповідно, ваші не дуже теплі стосунки з молодою драматургією означають, що ті, хто пише для театру сьогодні, цими інтересами не переймаються?

— Ми маємо величезну театральну історію. Навіть не українську — всесвітню. Мольєр для себе п’єс не писав і Шекспір не писав... Свої твори вони адресували глядачеві. І ми працюємо для глядача. Якби ми думали про себе, то зібралися б у когось на кухні і щось би там грали. Тому мені б дуже хотілося, щоб для глядачів працювали і сучасні драматурги. А глядачі дуже різні, аж до повної протилежності. Деякі взагалі приходять до театру вперше в житті. І всі вони по–різному сприймають те, що відбувається на сцені, що звучить зі сцени. Тому молодих драматургів потрібно підтримувати. Але, як говорили древні, не варто забувати про існування міри, яка є найбільшим талантом. Кордони цієї міри переходити можна, але пам’ятаючи, що вона все ж таки є.

«П’ятий зайчик у третьому ряду другого складу» — нашим артистам це точно не загрожує»

— Пані Ірино, скільки акторів у постійній трупі може собі дозволити сьогодні театр «Колесо»?

— У нас працює дев’ятнадцять акторів. І декілька людей на контрактній основі. А ще залучаємо до своєї роботи юних акторів з Дитячої академії мистецтв. У нас є спільний мистецький проект «Молода надія», граємо виставу за Оскаром Уайльдом «Зоряний хлопчик». А коли ми починали — у нас було шість акторів, п’ятеро з яких — це Валентина Бойко, Вадим Лялько, Олег Лепенець, Галина Зражевська, Олександр Бірюков — працюють у «Колесі» й досі. Тоді вони тільки закінчили навчання. Мала кількість акторів — це завжди складно, підібрати репертуар непросто і театр ніби вариться у власному соку, не розвивається. Але нам дали можливість розширитися, до нас прийшли нові актори і згодом з’явилася вистава «Шантрапа», де на сцені — шістнадцять людей. Усі наші актори — яскраві особистості, та тут інакше й не можна. Нас небагато, і масовки як такої в театрі просто немає. «Пятий зайчик у третьому ряду другого складу» — нашим артистам це точно не загрожує. Вони всі на виду, всі «крупним планом». Я намагаюся так підбирати репертуар, щоб усі актори почувалися нормально, повноцінно. Та трупа не гумова... І нині телефонують, пропонують подивитися, прослухати, але...

— Пані Ірино, як вас привітало місто, країна, що подарували?

— Привітали дуже багато людей — наші глядачі, колеги... Добре, що свято ми вирішили зробити у дворі, бо в театрі всі точно не помістилися б. Матеріальних подарунків майже не було. П’ять років тому, коли ми святкували двадцятиріччя, від управління культури нам подарували машину. І ця радісна подія припала якраз на початок кризи. Тільки я підписала договір з казначейством, аж тут дзвінок: «У держави грошей нема, так що автомобіль відміняється». А на урочистому вечорі навіть показували ключі від цієї машини. Так що цього разу нам нічого не подарували. Але я до цього ставлюся спокійно. Мене тішить, що до нас приходять люди, у тому числі й молодь, а потім приходять знову і знову — вони нам довіряють, а ми цю довіру дуже цінуємо. Пригадую, один хлопець так перейнявся виставою «Місяць на селі», що після її закінчення аплодував гучніше за інших, а потім говорить: «Ходив на дискотеку, тепер у театр ходитиму». А нещодавно до нас дзвонять із Одеси: «Хочемо приїхати до вас на випускний вечір». «Ми випускних вечорів не проводимо» — «А ми на виставу». І ось приїздять ці випускники, прекрасно одягнуті. Уявляєте? Діти за сотні кілометрів приїхали дивитися виставу.

ДОСЬЄ «УМ»

Кліщевська Ірина Яківна

Народна артистка України, режисер, актриса.

Засновниця, художній керівник–директор та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).

«Жінка року–2000» у номінації «Жінка та культура».

Лауреат театральної премії «КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ».

Лауреат та дипломант міжнародних театральних фестивалів та конкурсів.

Засновник та керівник міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі», «Відлуння», «Подія».

Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І. К. Карпенка–Карого (1981; викладач — народний артист України Михайло Рєзнікович).

Співпрацює з міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина,Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія тощо).

Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія ХХ ст.» на Національному радіо України.