«Литва — жебрацька країна, і як нація литовці нічого собою не являють. Виграли одну битву за тисячу років і носяться з нею», — бурчить вільнюський таксист, який, попри вимогу додавати до слов’янських імен литовські закінчення, вперто пише на своєму бейджі «Андрєй», а не «Андреяс».

Андрій — не росіянин. Його батько білорус, а мати — українка з Галичини, вислана до Сибіру за підтримку бандерівців. Про батьківщину матері в сина оригінальні спогади: «Бабка там у мене жила, ото вже прикра хохлушка була, чорт її візьми, хай спочиває з Богом». Цей сорокарічний чоловік — продукт радянського виробництва. Не українець, не білорус, не литовець — «совок». Це слово придумали якраз у Прибалтиці, і означає воно «совєтскій окупант».

Хоча Андрєй народився у Вільнюсі, але в розмові з українськими журналістами свідомо протиставляє себе титульній нації. «Вони в лаптях драних ходили, коли мої батьки приїхали сюди в 1960–х. У них не було шкіл, не було заводів». Така риторика однакова для уламків імперії, які розлетілися на тисячі кілометрів.

Литовські політики категоричні: люди з такою логікою — п’ята колона, прихована загроза національній безпеці. «Проросійська частина нашого електорату становить третину, інколи чверть. Але ніколи не буває половини», — каже колишній посол (депутат) Сейму Литовської Республіки, екс–депутат Верховної Ради СРСР та співавтор Акту відновлення Литовської держави Казимірас Уока.

За словами литовських політиків, їхня країна пройшла точку неповернення. Її національна сила — в глибокій політиці деокупації, на яку вже фактично не впливає зміна влади.