Гени тоталітаризму

22 січня 1960 року, в чергову річницю проголошення незалежності України в ІV Універсалі УНР (1918 р.) та проголошення соборності України (1919 р.), голова Української Національної Ради письменник Іван Багряний оприлюднив Звернення до всіх українців в СРСР, в якому, зокрема, зазначав: «Байки радянської пропаганди про «рівність» і «права» України, українського трудового народу — це ж тільки байки, блеф, видний усім, а найкраще відомий вам. В часи, коли й чорні народи Африки дістають свободу й незалежність державну, Україна все ще лишається російською колонією, й цей колоніальний стан України все більше видається вільному світові вопіющим злом, великою кривдою. Доказом цього може служити хоч би й резолюція Конгресу США в липні минулого року про встановлення Тижня поневолених народів».

23 січня 1478 року війська московського князя Івана ІІІ взяли Новгород. Вічовий дзвін — символ вольності — з вирваним язиком був доправлений до Москви. Майже через століття — 18 січня 1570 р. — за наказом Івана Грозного опричне військо почало розгром Новгорода з метою приєднання до Московії, яка зробила свій цивілізаційний вибір, пішовши шляхом експансії та насадження деспотії.

24 січня 1933 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, спеціально присвячену становищу в українській партійній організації, яка на тривалий час зробилася визначальною в суспільно–політичному та економічному житті підневільної України. В постанові, зокрема, наголошувалося: «ЦК вважає установленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них партією завданням хлібозаготівлі й виконання плану хлібоздачі». Цією ж постановою першим секретарем Харківського (тоді — столичного. — Авт.) обкому та другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично гауляйтером України був призначений московський зайда, секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев. На Україну чекали нові випробування: визиск, репресії, масова загибель людей від голоду. Підсумовуючи чотирирічне правління Постишева, а згодом його наступника Микити Хрущова, видатний український дослідник в еміграції Г.Костюк пише про припинення діяльності окремих видатних осіб та ліквідацію низки інституцій (Української автокефальної православної церкви, історичної школи академіка М. Яворського, філософської школи академіка В.Юринця, історичної школи академіка М. Грушевського, науково–дослідного інституту ім. Д.Багалія тощо — всього 24 позиції).

25 січня 2009 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію щодо міжнародного засу­дження злочинів тоталітарних комуністичних режимів. Трохи згодом, 3 липня 2009 р., Парламентська асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію «Об’єднання поділеної Європи: захист прав людини і громадянських свобод у ХХІ столітті в регіоні ОБСЄ». У резолюції наголошується, що в ХХ столітті країни Європи пережили два потужні тоталітарні режими — нацистський і сталінський. 23 серпня — день підписання пакту Молотова — Ріббентропа — проголошено Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Всі, кому небайдужа доля України, повинні масово відзначати цей день. Адже в Берліні, якби навіть хтось спробував вийти на вулицю з портретом Гітлера, він би не встиг пройти й кількох кроків — спрацювала б поліція та й громадяни б не дали. А ми дозволяємо продавати бюсти Леніна–Сталіна на Андріївському узвозі в Києві, ходити з їхніми портретами Хрещатиком. Доки це триватиме, Україна залишатиметься відірваною від Європи — не географічно, цивілізаційно, — а отже не вирветься з імперських обіймів Москви.

26 січня 1934 року відкрився ХVІІ з’їзд ВКП(б). В добу «великого терору» з 1966 його делегатів були заарештовані 1108. Зі 139 делегатів, обраних у члени та кандидати в члени ЦК, були репресовані 98. За іронією долі ХVІІ з’їзд у сталінській історіографії іменувався «з’їздом переможців».

27—30 січня 1918 року в Харкові відбувся 4–й з’їзд рад Донецько–Криворізької області, в ході якого було ухвалено провокативне рішення про утворення на території Харківської, Катеринославської, частини Херсонської губерній та деяких районів Області Війська Донського т. зв. Донецько–Криворізької Радянської Республіки в складі РСФРР. Втім історія того протиприродного уламку була недовгою. Вже 15 лютого 1918 р. під тиском обставин ЦК РСДРП(б) ухвалив постанову, що розглядала Донецько–Криворізький басейн частиною України, а коли після укладення Брестського миру в Україну вступили німецькі війська, ДКРР припинила своє існування.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник