Нове приміщення Українського вільного університету на Барелліштрассе, 9–а.
Парадокс: про Український вільний університет, що діє в Мюнхені, в самій Україні майже нічого не відомо. Як потенційним студентам, так і ширшим та більш просунутим колам громадськості. А проте УВУ — унікальний у своєму роді вищий навчальний заклад принаймні для Старого світу. «Спроби створити щось подібне були і в інших народів, — каже нинішній ректор УВУ Ярослава Мельник. — Зокрема, був Балтійський університет, але протримався він недовго. В Німеччині є дуже потужна російська громада, росіяни мають тут свою пресу, дитсадки, школи, але російського університету — немає. Повноцінний закордонний виш із національною мовою навчання в Європі є лише в українців».
Ми спілкуємося з пані Ярославою в її кабінеті у новій будівлі УВУ на Барелліштрассе, 9–а. Колись це було передмістя столиці Баварії, а тепер — один із мальовничих районів Мюнхена. Звідси рукою подати — якихось 700 метрів — до королівського палацу й парку Німфенбург. Перший блок зимового семестру почався тут 5 листопада, закінчився — вчора. До кінця січня ВНЗ бере новорічну паузу, тоді заодно й відзначить 92–гу річницю від свого заснування (урочистості призначено на 6 лютого).
Далеко не всі навіть із тих, хто цікавиться життям української діаспори в Німеччині, знають, що скрутні часи УВУ лишилися позаду й університет узяв новий, успішний старт у цьому досить скромному двоповерховому особняку в районі Нойхаузен–Німфенбург. Адже значно відомішою була будівля УВУ за адресою Пінценауерштрассе, 15 (інтернет–сервіс Google Maps і досі позначає цю споруду як «Украініше Фрає Універзітет»). Років три–чотири тому подейкували ледве не про кінець легендарного діаспорянського вишу. Але він знайшов спосіб, як вижити, і залишився одним із провідних центрів наукового й громадського життя українців у Німеччині.
«Справді, нещодавно в УВУ був досить складний період, — каже ректор Ярослава Мельник. — 2008 року довелося, за рішенням сенату й професорської колегії УВУ, продати приміщення університету в елітному районі Боґенгаузен, де живуть самі мільйонери. Продаж був доволі драматичним, адже той будинок овіяний нашою історією. Значну суму на його купівлю в 1970–х роках виділила Свята Софія в Римі, до цього доклався кардинал Йосип Сліпий. На початку 90–х тут квартирувало консульство незалежної України. Маєток дуже гарний, просто з саду можна було вийти до річки Ізар. Але утримувати його стало дуже складно — він потребував ремонту, а фінансування УВУ фактично припинилося. Cтудентів тоді було мало, і постало питання: або УВУ припиняє функціонувати, або ми продаємо будинок і купуємо скромніше приміщення, яке потребує значно менше вкладень».
Так і зробили. Різницю з продажу того особняка й купівлі цього — близько 4,5 млн. євро — поклали в банк.
«Ці кошти ми не маємо права чіпати — так вирішив сенат, — каже член сенату, доктор Мельник. — Як на мене, дуже добре рішення, адже мало яка з’явиться спокуса. Я навіть не маю на увазі якісь меркантильні потреби. Наприклад, як науковець я чи не найбільше зацікавлена в розгортанні наукових проектів в УВУ. Хотілося б провести масштабну міжнародну конференцію до 200–річчя Тараса Шевченка. Або оцифрувати унікальний архів УВУ (а це найбільший здобуток університету — щоденники, спогади людей на еміграції, діячів, які перебували в таборах переміщених осіб тощо). Але це теж не вихід — взяти й одразу витратити все. Тож, вважаю, було дуже мудро вкласти отримані гроші під відсотки в банк. Тепер це одне з джерел фінансування УВУ нарівні з оплатою студентів за навчання та допомогою спонсорів».
Студентів в УВУ зараз близько 160 — це на 20 відсотків більше порівняно з минулим роком, розповідає Ярослава Мельник — перша жінка–ректор на чолі цього вишу.
Сама пані Ярослава зі Львова, літературознавець, працювала в Інституті українознавства ім. Крип’якевича НАНУ, викладала в Українському католицькому університеті. УВУ очолила в січні цього року. Пані Мельник — громадянка України, як і деякі інші з працівники УВУ. Після розпаду Радянського Союзу університет відкрився для України, сюди в докторантуру приїхало багато галичан, а далі почали приїздити і «східняки».
Чи складно вступити в УВУ? «Хотілося б, щоб було складніше, — посміхається тендітна ректорка. — Але насправді поки що нескладно. Достатньо мати закінчену вищу освіту в акредитованому (якщо йдеться про Україну) університеті й рекомендації двох університетських професорів».
Тож в УВУ набирають лише на магістратуру й докторантуру. Вступних іспитів немає. Єдина вимога — аби середній бал диплома був не нижчим за «4» (80 балів). «Також базова освіта має збігатися з основними предметами, які є в нас, — каже професор Мельник. — Скажімо, якщо людина закінчила медичний інститут, то це вже не підходить».
І якщо до початку 1990–х років тут навчалися всуціль діаспоряни, то тепер студенти УВУ— майже всуціль з України. Дехто з них визнає, що використовують університет як можливість для здобуття виду на постійне проживання в Німеччині.
«З іншого боку, дедалі більше студентів, які навчалися в німецьких ВНЗ, ідуть робити докторантуру в нас, — розповідає Ярослава Мельник. — наприклад, у мене є докторантка Оксана Ньюбауер, яка закінчила факультет літературознавства університету Людвіга Максиміліана. Вона присяжний перекладач і блискуче володіє німецькою, мала пропозицію йти туди в докторантуру, але зізналася, що не зможе так розкошувати в слові, пишучи дисертацію німецькою, як українською мовою».
«Декого приваблює те, що студенти в УВУ менш завантажені, адже ми свідомо розтягуємо курси на більш тривалий час», — розповідає пані Ярослава. — Навчання і в магістратурі, і в докторантурі передбачає програму не менше трьох семестрів. «Розтягуємо» з різних причин. Зокрема даємо змогу студентам досконаліше опанувати німецьку мову, набути практичний досвід у тій чи іншій сфері».
«Ми, звісно, дивимося на оцінки вступників. Але оцінка, скажімо, Юридичної академії ім. Ярослава Мудрого в Харкові та Горлівського педагогічного інституту — це все–таки трохи різний рівень. Чомусь останнім часом у нас багато студентів із Горлівки — ми вже жартуємо, що треба вивішувати дошку «Філія Горлівського педінституту», — посміхається пані Мельник. — Багато дівчат з–під Донецька працювали за програмою культурного обміну Au pair, яка дає можливість молоді жити в інших країнах, мешкаючи в родинах. «В обмін» на це учасник програми доглядає за дітьми, виконує деяку домашню роботу. Інформація передається з уст в уста, і як наслідок половина Горлівки подає документи в УВУ, — сміється ректор УВУ й уточнює для газети: — Звісно, не половина, але багато горлівчан».
У цьому є своє логіка, визнає професорка. Адже «якщо раніше еміграція з України була політична, то тепер маємо дуже велику економічну».
Водночас дехто зі студентів, з України чи Америки, постійно живе вдома, а до Мюнхена в УВУ приїздить тільки на навчання.
Лекції тут читають лише українською. «Знати німецьку для вступу необов’язково, хоча ми хочемо знову запрошувати іноземних професорів, які б викладали англійською чи німецькою», — каже пані Мельник.
«Де ще люди з Горлівки українізуються, як не в Німеччині?» — сміється ректорка. І додає вже цілком серйозно: «Зараз доходимо висновку, що було б добре організувати при УВУ курси української мови. Бо багатьом студентам після співбесіди ми змушені відмовляти, бачачи, що вони не володіють достатнім рівнем української. Хоча більшість тих, кому на початку важко, за курс–два навчання в нас українізуються.
Якщо в 1990–х роках в УВУ навчалися переважно галичани, то тепер є студенти зі всіх регіонів України, навіть із Криму. «Є навіть один студент із Росії — дуже цілеспрямований хлопець, — розповідає професор Мельник. — Обрав своїм зацікавленням історію та етнографію Кубані. А ще маємо заявки від двох дуже талановитих хлопців, які свого часу навчалися в аспірантурі МДУ, але переїхали до Мюнхена і висловили бажання робити докторат саме в нас. Поки що вони вивчають українську мову».
«Загалом, ми маємо наміри поширити свій вплив на ті країни Західної Європи, де мешкає багато українців і в них уже попідростали діти, — як Італія та інші, — каже ректор. — Хоча все–таки ми зорієнтовані насамперед на студентів з України. Бодай з огляду на знову не надто сприятливі умови для розвитку справді вільної академічної науки в Україні».
Вероніці Скіп 22 роки, вона з Жовкви, навчалася у Львівському університеті, закінчила бакалаврат на факультеті культури і мистецтв, магістратуру — на філософському. «Про УВУ я дізналася ще на другому курсі, — розповідає Вероніка, долучаючись до розмови за круглим журнальним столом у кабінеті ректора. — Багатьох дивувало, що в Баварії є український університет. Тепер ми з сестрою навчаємося на філософському факультеті УВУ, на порівняльному літературознавстві. Подобається система навчання, коли кожного семестру запрошують викладачів із різних країн — України, США, Канади, Австрії, Німеччини».
Ярослава Мельник спонукає сестер–близнючок Скіп до опрацювання унікального архіву УВУ. За її словами, це — найбільша цінність університету, крім його славної історії. Тож зараз Вероніка й Олена почали працювати з мюнхенським спадком письменника Уласа Самчука — у сховищах УВУ є його невідомі й мало відомі листи, статті, які, ймовірно, ще не були видані. «Зокрема, є надзвичайно цікава стаття про Сосюру», — розповідає про знахідку Вероніка Скіп.
Папери зберігаються і в шафах на горішніх поверхах, але найбільше — в обладнаному стелажами підвальному приміщенні.
Проходимо з керівником у сховище. На полицях — підшивки українських газет, виданих на еміграції (із середини ХХ ст.), деякі вітчизняні ЗМІ аж до часів Помаранчевої революції й пізніше. Бачимо рідкісні видання, діаспорянську, радянську, іншу наукову й довідкову літературу. Загалом бібліотека УВУ налічує близько 30 тисяч книжок — українські, німецькі, англійські, польські, чеські, російські видання та ін.
У зібранні періодики (з кінця ХІХ ст.), серед іншого, є такі раритети, як підшивка «Літературно–наукового вісника» (1898—1931), який видавало у Львові Наукове товариство ім. Шевченка; написані від руки числа газети «Голос табору» (1919–1922), що виходила в місцях, де утримували інтернованих українських вояків; часопис української громади «Розсвіт» (1917—1918), що виходив у Німеччині; львівські видання «Діло» (1916—1938), «Громадський вісник» (1922—1923), «Хліборобський шлях» (1933—1935); видання українського стрілецтва в Чехії «Український тиждень», «Краківські вісті» (1941—1944).
В архіві Українського вільного університету можна знайти справжні скарби, адже тут, крім іншого, зберігаються звіти українських емігрантських осередків, протоколи з фільтраційних таборів Німеччини для переміщених осіб, де функціонували українські школи, бібліотеки, видавництва, театри.
«Архівом можуть користуватися всі студенти. Тих, хто пише в мене наукові роботи, я націлюю саме на те, щоб обирали теми, пов’язані з нашим архівом, — каже пані ректорка. — І взагалі, кожен науковець, який захоче покористуватися нашим архівом, може це зробити — ми нікому не відмовляємо. Навіть безкоштовно копії робимо. Хоча, мабуть, невдовзі від цієї практики відмовимося, бо охочих стало набагато більше».
За словами Ярослави Мельник, наразі проведено науковий опис лише близько третини цього багатства. Тож роботи вистачає, і на це потрібні кошти. Нагальною справою є оцифрування архіву.
«Я сюди приїхала навчатися, але, звісно, студенти намагаються здебільшого підробляти, бо треба платити за проживання, харчування, — розповідає Вероніка Скіп. — Студентська віза дає право на 120 повних робочих днів на рік. Здебільшого студенти УВУ намагаються по максимуму попрацювати влітку, коли тут немає занять».
Український вільний університет не має власного гуртожитку, тож студенти мешкають переважно в загальному закладі під назвою «Рідна школа», що на Ізеррінг, 11. «Це старий, досить великий будинок. Він не в дуже доброму стані, хоча його намагаються підтримувати. Колись це був інтернат і дитсадок, там навчалися діти українців Мюнхена. Пізніше, через фінансову неспроможність, туди почали залучати українських постояльців. Хоча українська суботня школа тут і далі працює», — розповідає студентка.
Український вільний університет нині має три факультети — україністики, філософський, державних та економічних наук (профілюючі дисципліни — економіка, право, політологія).
Це повноправний ВНЗ у німецькій та баварській системах освіти. «Наші дипломи визнані міністерством освіти й науки Баварії — вперше в 1950–му, повторно у 1970–х роках», — зазначає ректор. Хоча, звісно, роботодавець матиме власні міркування, порівнюючи дипломи УВУ та, скажімо, провідного мюнхенського університету Людвіга Максиміліана.
Завдяки субсидіям урядів Німеччини та Баварії УВУ став відомим науковим центром україністики в Західній Європі. Баварський уряд мірою можливостей фінансував УВУ до середини 2000–х. Зрештою німці резонно вирішили, що український університет за кордоном мала б забезпечувати Україна.
«Тоді в УВУ почалася фінансова криза, і було багато сподівань на те, що університет фінансуватиме Українська держава, — розповідає Ярослава Мельник. — Тодішні ректори й члени сенату УВУ багато зустрічалися з українськими чиновниками, депутатами. До Мюнхена навіть приїздили представники МЗС, Мінфіну й Міносвіти України. Але зрештою зійшлися на тому, що в Україні немає закону, який дозволив би фінансувати заклади за межами держави».
Як розповідає нинішня керівник Українського університету в Мюнхені, тільки одного разу — за Президента Ющенка — українське МЗС виділило певну суму на проведення міжнародної наукової конференції в УВУ.
Величезне значення для фінансування УВУ має Фундація Українського вільного університету в Нью–Йорку, створена 1975 року. «Усі заходи університету відбуваються за її сприяння», — підтверджує молодий канцлер УВУ Андрій Довганюк.
Загалом, допомога спонсорів становить близько третини від фінансування УВУ. Головні жертводавці, окрім Фундації УВУ в Нью–Йорку і в Канаді, — приватні особи з Північної Америки та Німеччини. У ФРН немає такої практики, як у США чи Канаді, де для жертводавців діє спрощений режим оподаткування, тож і жертвують менше.
А з України меценатів зовсім немає. «Деякі підприємці й банкіри цікавилися можливістю вкладати кошти, але висували такі умови, які для нас були неприйнятними», — каже Ярослава Мельник.
«Хоча ми дуже відкриті для спонсорів з України! — наголошує ректор. — Маємо контакти з німецькими інституціями, могли б розробляти наукові проекти, які пішли б на користь певним підприємствам, проводити семінари, скажімо, для банківських працівників. Форми співпраці можуть бути різними».
«Поки що ми не надто рекламуємося», — каже Ярослава Мельник, але визнає, що УВУ не проти розширювати коло студентів і надалі. Якщо зараз тут навчаються близько 160 осіб — то «можемо прийняти і 300, і 500». Але тоді доведеться винаймати аудиторійні приміщення деінде, адже на Барелліштрассе їх раз–два — і квит.
Основоположна місія УВУ на даному етапі — стати провідним науково–дослідним центром україністики в Євросоюзі, своєрідним інтелектуальним мостом між Україною, Німеччиною та країнами ЄС, а також науковим, культурним, орієнтаційним центром для представників нової, «четвертої хвилі» української діаспори.
«У розвитку україністики у світі відчувається спад, тому ми бачимо свою місію в тому, щоб більше працювати в цьому напрямі», — каже пані Мельник.
«Мріємо про те, щоб розширювати кількість спеціалізацій, бо наразі доводиться відмовляти багатьом охочим, — ділиться ректорка. — Хочемо запровадити дистанційне навчання і систему мовних курсів. Крім того, в найближчих планах — науковий збірник УВУ. Із певних причин він кілька років не виходив, а тепер ми відновлюємо його видання, і майже половину присвятимо нашим архівам».
Щоправда, ставлення деяких українських студентів у Німеччині до УВУ неоднозначне. «Важко знайти відповідь на питання щодо доцільності існування УВУ за межами незалежної України в його теперішній формі, — каже Анна Муха, випускниця Технічного університету Мюнхена. — Набиратися міжнародного досвіду українська молодь може в європейських вузах без проблем. А зацікавлені в україністиці — мають можливості поглиблювати свої знання безпосередньо в Україні. Можливо, потрібно переглянути роль та орієнтацію УВУ, аби його існування було якомога повніше використане для поширення знань про Україну, її історію й культуру саме серед європейців».
Український вільний університет було засновано 17 січня 1921 р. у Відні.
Організаторами приватного українського університету за межами України були професори, письменники, журналісти та студенти, які після І Світової війни, революції та українських визвольних змагань опинились на еміграції. Серед них — Олександр Колесса (перший ректор УВУ, 1921—1922), Іван Горбачевський, Станіслав Дністрянський, Михайло Грушевський.
Восени 1921 р. УВУ перенесли до Праги, де університет одержав приміщення і фінансову підтримку від уряду Чехословацької Республіки, яку очолював президент Томаш Масарик. На той час в УВУ було два факультети — філософський і правничо–економічний. На перший семестр УВУ записалося понад 700 слухачів, а історичним максимумом для вишу був показник у 800 студентів.
Після ІІ Світової війни, влітку–восени 1945 р., УВУ переїхав до Мюнхена. 16 вересня 1950 р. уряд Баварії надав університету право присуджувати наукові ступені, проводити докторські захисти та габілітації.
У різні часи в Українському вільному університеті працювали такі видатні постаті, як Дмитро Антонович, Леонід Білецький, Дмитро Дорошенко, Степан Рудницький, Володимир Кубійович, Зенон Кузеля, Степан Смаль–Стоцький, Андрій Яковлів, Сергій Шелухін, Іван Мірчук, Наталя Полонська–Василенко, Августин Волошин, Ярослав Рудницький, Олекса Горбач та ін.
В УВУ навчалися або захистили докторські роботи Олег Ольжич, Емма Андієвська, Юрій Шевельов, Євген Сверстюк, Дмитро Степовик, нинішній ректор «Києво–Могилянської академії» Сергій Квіт.
Під час останніх парламентських виборів до УВУ надійшов запит, чи справді там захистив докторську дисертацію Михайло Хміль — кандидат по мажоритарному округу №115 від ОО «Батьківщина», висуванець «Фронту змін». Вибори у Львові доктор УВУ Хміль виграв і став депутатом Верховної Ради VII скликання.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
