«У кожного — своя доля і свій театр...»

14.09.2012
«У кожного — своя доля і свій театр...»

Богдан Козак (у центрі) в «Небилицях про Івана». Львівський Театр імені Заньковецької.

Богдан Козак — один iз найтитулованіших акторів не лише Львова, а й України. Театру імені Заньковецької він служить уже півстоліття, а ще дбає про те, щоб акторську братію українського театру поповнювали люди яскраві, небайдужі і професійні (серед його учнів — Ірма Вітовська, Ростислав Держипільський, Юрій Хвостенко...) Наша розмова з Богданом Миколайовичем відбулася під час нещодавніх гастролей Театру імені Заньковецької до Києва. Враховуючи досить солідний вік вистави, яку привезли до столиці львів’яни, — прем’єра вистави «Загадкові варіації» відбулася тринадцять років тому, — не могла не стриматися від запитання: чи цікаво акторові й досі виходити на сцену? «Так, — відповів Богдан Миколайович, — розкривати суть людського характеру, приховані моменти людського духу завжди цікаво».

«Для того, щоб руйнувати амплуа, треба мати небуденний талант, геніального режисера...»

— Богдане Миколайовичу, свого часу вас, як і кількох заньківчан, запрошували до Києва. Не шкодуєте, що вирішили тоді залишитися у Львові?

— Справді, мене запрошували сюди, був наказ про моє переведення до Києва. Тоді, коли такі ж запрошення отримали Богдан Ступка та Віталій Розстальний. Я не поїхав, мама моя уже була статечного віку і переїжджати не хотіла. Але я ні про що не шкодую. У кожного своя доля і свій театр. У Театрі імені Заньковецької я працюю 50 років і щасливий з того. Маю друзів у Театрі імені Франка. Вони шанують мене, я шаную їх. І разом ми працюємо на благо української культури.

— Останнім часом багато акторів заперечують поняття амплуа, переконуючи, що сьогодні це лише архаїзм, а справжній професіонал може зіграти будь–яку роль. Ви з ними погоджуєтеся?

— До певної міри вони мають рацію. Сьогодні Командора в «Камінному господарі» при відповідній інтерпретації режисера може грати людина маленького зросту. Герой у нашій уяві — це високий, красивий чоловік, в ідеалі такий собі персонаж античної доби. Але в деяких екстремальних ситуаціях худенький чоловічок в окулярах може продемонструвати величезну силу духу, здатен на справжній подвиг. Як Остап Вишня, що сидів у таборах... А статурний красень, який, здавалося б, наро­джений для подвигів, може спасувати. Але є й виняткові приклади. Арнольд Шварценеггер, герой кіноекрана. Сильний, потужний — ось вам і беззаперечне амплуа. Він же не грає ницих людей... Так що тут питання дуже спірне. З одного боку, ми всі проти амплуа. А з другого — для того щоб руйнувати це поняття, треба мати небуденний талант, геніального режисера... І тоді можна сказати, що амплуа для тебе не існує.

— Хто для вас є найяскравішим прикладом актора, який піднявся над цим суперечливим поняттям?

— Не мав амплуа Богдан Сильвестрович Ступка. Хоча всі його ролі мають певний характер. З одного боку він був яскраво–характерним актором. А з другого, скажіть будь ласка, хіба Богдан Хмельницький не має характеру? Хіба Король Лір не мав характеру? Ступка вихоплював суть характеру цих героїв — шекспірівських чи нашої національної культури. Він умів зазирнути на дно суті і виявити її своїми акторськими можливостями. І це було геніально.

— А у вашій практиці була роль, не властива вашому професійному типажу?

— Ми в Театрі імені Заньковецької всі порушували норми амплуа. Я прийшов у театр як драматичний герой. Але грав і гострохарактерні ролі, гротескові, були у моєму акторському арсеналі і видатні особи. Наприклад, з моїм зростом я грав Петра Першого. Міг грати Яго, Леніна, Сталіна, Гоголя, Шевченка.. Я вже не кажу про ліричних героїв української класики. Коли мені було 25 років, то я грав одного персонажа, якому в першій дії також було 25, а у другій — за 50.

«Визначальною у нашій професії є не стільки теорія, як практика»

— Які настанови ви даєте своїм студентам? Не стільки професійні, як, можливо, людські... Наприклад, що для актора, у вашому розумінні, є беззаперечним табу?

— Не можна випивати під час репетицій і під час вистави — так мене вчили і цього я дотримуюся все своє життя. Бо якщо хтось перехилить чарку під час роботи — то тоді не буде ніякої творчості, буде лише «ізриганіє страстєй» неконтрольованого характеру. Про це я говорю і своїм студентам. Окрім того, є певна театральна етика, яку розробили Станіславський, Лесь Курбас, інші видатні режисери. Важливо, щоб молоді актори її дотримувалися. До того ж, визначальною у нашій професії є не стільки теорія, як практика. Наші студенти вчаться в університеті чи консерваторії, а практику проходять у театрі. Сидять у гримерках, бачать, як актори готуються до ролі, як ставляться до своєї праці. У нас в театрі працюють видатні актори, для яких ця професія — це посвята, це дорога життя... Я також учився. І цей зразок ставлення до роботи впливав на мене значно більше, ніж штудіювання теоретичної літератури. Коли мене вводили у виставу «Степи України», я дозволив собі поряд з корифеями театру Романицьким та Яременком працювати «упівноги», щось бурмотів, ледь згадуючи текст, а вони при цьому працювали на повну силу... Мені тоді було дуже соромно. І нічого подібного в своїй практиці я не допускав. Цього я вчу і своїх студентів.

— Не секрет, що не всі студенти акторських факультетів стають акторами — декого життя змушує обирати інший шлях. Я, наприклад, знала дипломованого актора, який торгував на базарі батарейками... Як ви до цього ставитеся?

— Без робочої дисципліни, без людських, професійних якостей, без розуму, доброти немає актора. Якщо складаються так обставини, що ваша особа не потрібна тому чи іншому театру — ви можете виявити себе в іншій роботі, оволодіти іншим фахом. Іноді справді важко знайти свій театр, свого режисера, дехто не витримує цього митарства і покидає професію. Але він має у собі те, чому ніколи не зрадить. Я говорю зараз про розуміння того, що підтримувати духовне — це дуже важливо. У молитві ми просимо про хліб надсущний. А не про хліб сущий, про нього Господь подбає. А от про надсу­щний, духовний, душевний, внутрішній треба просити. І вони просити вміють, мають таку потребу. Не важливо, яку роботу вони при цьому виконують. Головне, щоб працювали добре і знайшли те, що подобається. Я, наприклад, маю технічну освіту, я слюсар–ремонтник технічного обладнання. Також педагог і філолог. А працюю актором. Можна мати кілька професій. Як актор я виходжу на сцену, викладаю — це педагогічна робота, але можу і замок відремонтувати.

— Як актор iз вашим досвідом ставиться до експериментів у сучасному театрі?

— Будь–який експеримент, який розширяє горизонт можливостей акторської техніки або інтерпретації драматичного твору, мусить бути схваленим. Я охоче іду на ті вистави, де експериментують. І коли я бачу, що цей спектакль пояснив мені значно більше, ніж я знав до цього про драматичний твір, і актори виявили в собі те, що раніше десь глибоко у них дрімало, про що вони, можливо, і не здогадувалися — то такі експерименти мені до душі.

— Пане Богдане, чи принесло якийсь позитивний результат для Театру Заньковецької Євро–2012? Приміщення якось підремонтували, чи фасад, даруйте, такий же обдертий, як і кілька років тому?

— Це питання не моєї компетенції, щось там роблять... Я 50 років у театрі і 50 років чую про персоналію театру графа Скарбека, який 170 років тому побудував наш будинок. І це ж не лише театр, у цьому будинку живуть люди, працюють якісь установи... Так що це питання влади. Але думаю, що, навіть незважаючи на такий обшарпаний стан, у якому зараз перебуває театр, він ще 170 років простоїть — будували тоді на совість.

ДОСЬЄ «УМ»

Козак Богдан Миколайович

Народився 27 листопада 1940 р. у Львові.

Народний артист України (1988).

Актор Львівського національного театру імені Марії Заньковецької. Академік Академії мистецтв України. Професор, декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Зіграв понад сто ролей у театрі, одну з останніх своїх робіт (фундаментальна літературна композиція за поезією Тараса Шевченка «Посланіє...») з успіхом представляв у Києві, Москві, Варшаві, Парижі.

Нагороджений орденами «За заслуги» І, ІІ та ІІІ ст. Лауреат Національної премії імені Шевченка.

 

СПРАВИ ВИДАВНИЧІ

Цікавий і потрібний Курбас

— Під час нещодавнього візиту до Києва ви встигли не лише зібрати два аншлаги на своїй виставі «Загадкові варіації», а й презентувати книгу про Леся Курбаса.

— Так, я був упорядником книги «Життя і творчість Леся Курбаса в рецепції українського театрознавства», яка вийшла у видавництві «Літопис» і презентація якої нещодавно відбулася в Києво–Могилянській академії. Цією збіркою ми відзначили 125–річчя з дня народження та 75–річчя з дня смерті нашого видатного режисера. У ній вміщені праці українських театрознавців Львова, Києва та Харкова — це Лариса Брюховецька, Ростислав Пилипчук, Раїса Скалій, Наталія Владимирова, Галина Миленька, Неллі Корнієнко, Микола Сулима, є і кілька моїх статей. Книжка складається з шести розділів: «Траєкторія долі»; «Європейський простір»; «Український простір»; «Педагогіка «Березоля»; «Документи і матеріали»; «Світлини життя і творчості». Деякі статті і документи публікуються вперше. Я думаю, що вона буде цікавою і потрібною, бо це матеріали, що не розкидані по різних журналах та газетах, а зібрані в одній збірці.