Третій шлях до свободи

30.06.2004
Третій шлях до свободи

Ярослав Стецько.

      Із початком німецько-російської війни 22 червня 1941 року для українцв гостро постала проблема вибору. Існувало три шляхи. Перший — вичекати, що з того вийде, сподіваючись на сприятливіші умови. Другий шлях — колаборантський або угодовський: пристати до однієї з ворогуючих сторін, зміцнюючи її, борючись за чужі інтереси, очікуючи подачки після перемоги. Третій — активний, наступальний шлях: вийти самостійно на арену боротьби проти двох озвірілих окупантів. Українські патріоти обрали третій шлях, що зберігав честь та гідність нації і вів до омріяної свободи.

      Очолила цю боротьбу ОУН під проводом Степана Бандери. Бандерівці завчасу підготували в еміграції спеціальні похідні групи і з настанням війни інтенсивно відправляли їх в Україну для встановлення української влади. Навіть випередили на кілька годин німців, і 30 червня до покинутого радянською владою Львова першим увійшов північний відділ куреня Дружин українських націоналістів на чолі з Романом Шухевичем. Того ж дня в столиці Галичини скликано Національні збори з представників різних регіонів України, які схвалили Акт відновлення Української держави. Над містом замайорів синьо-жовтий стяг. Надзвичайно важливим фактом є і те, що Акт-41 підтримали ієрархи українських церков — УГКЦ та УПЦ.

      Українці швидко розбудовували владний апарат. Сформували уряд — Українське державне правління (УДП) на чолі з Ярославом Стецьком. По мірі просування похідних груп ОУН по Україні державні управління поставали у Станіславі, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Рівному, Житомирі, Кам'янець-Подільському, Вінниці, Кіровограді та Дніпропетровську. Проте в плани нацистів не входило створення самостійної Української держави. У день оголошення повного складу українського уряду — 5 липня — за наказом Гітлера розпочались масові репресії членів ОУН, а в Кракові було заарештовано Степана Бандеру: окупанти вимагали від нього відкликати Акт і негайно розпустити уряд. Після рішучої відмови 11 липня заарештовано Ярослава Стецька та багатьох інших провідних членів УДП. Їх відправили до концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц (Освенцім). З 15 вересня за гратами опинилося понад 2 тисячі націоналістів, кількасот з них стратили.

      Про ті далекі події написано багато книг, нині загальнодоступних в Україні. Пишучи ці рядки, зокрема, гортаю збірник матеріалів Ярослава Стецька, виданий у 1967 р. у Канаді. А ось що писав про це український історик Володимир Радзикевич: «Бувають не раз у житті народу події, які не мають безпосередніх великих і бажаних наслідків. На перший погляд, видаються вони, може, даремні, одчайдушні. Все ж таки значення їх велике. Як електрична іскра очищують вони атмосферу, прояснюють краєвиди. До таких подій жертвенно-сміливих, повних героїчного розмаху належить і Акт відновлення української державності від 30 червня 1941 р. Правда, українському народові не вдалося збудувати своєї держави. Шалений вихор скаженого німецького імперіалізму, з одного боку, і варварський танок дикого Сходу — з другого зв'язали, столочили й знівечили чарівну квітку Української Волі. Але її коріння залишилося в українській землі і в душі українського народу. Воно поглибилось Актом. І прийде хвилина — вона зазеленіє, зацвіте й звеселить пахощами українську землю від Прип'яті по Чорне море, від Попраду по Кубань!».

      Ця хвилина, здавалось, прийшла у 1991 році. Але наскільки далекогляднішими і послідовнішими були творці Акту-41. У 1991-му проголошено незалежну державу, а 50 років перед тим відновлено незалежність. Сьогодні влада в Україні бідкається, що всі наші проблеми в тому, що наша держава дуже молода, має заледве 12 років. Але ж відлік слід робити від 22 січня 1918 р. — проголошення незалежної УНР. Усі наступні події — це продовження. А ось думки тодішнього Прем'єра Я. Стецька: «Я зовсім не цураюся того, що як голова УДП стою за гасло «Україна — для українців», бо в протилежному випадку буде «Україна — для міжнародного базару». Вже раз назавжди треба покінчити з пануванням неукраїнської меншості на українській землі над українською більшістю!» От би нам нині такого Прем'єра. А поки що очікуємо президентських виборів. «Чи побіди ждати довго? Ждати довго, ти й не жди. Вчись щоденно побіждати, завтра певно побідиш!» — писав Іван Франко. А для цього необхідно знову обрати третій шлях. Тільки «і словом, і ділом», ідея і чин дадуть перемогу. Бо патріоти, якi «на чатах сидять на печі» і чекають з моря погоди, приречені бути «тяглом в чужих поїздах».

Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ,

голова львiвської обласної органiзацiї  УРП «Собор».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>