Скарби на руїні

02.11.2011
Скарби на руїні

Такою була Успенська церква в Лютеньці у 1916 році. (з сайту alyoshin.ru.)

Днями у Полтавському краєзнавчому музеї на відзначенні його 120–річчя представили результати роботи трирічної спільної археологічної експедиції фахівців музею та місцевого Національного педагогічного університету ім. В. Короленка, які досліджували рештки Успенської церкви у селі Лютенька Гадяцького району. Храм цей, збудований 1686 року за кошти гадяцького козацького полковника Михайла Бороховича, належав до перлин українського бароко, вирізнявся рідкісною красою й унікальним історичним контекстом. Бо ж став першою на Полтавщині мурованою церквою й водночас чи не останньою з тих, які прийняли страхітливу смерть від рук войовничих безбожників (остаточно її «стерли з лиця землі» фактично у наш час, 1985 року). В 1999 році церкву включили у затверджений постановою Кабміну перелік пам’яток архітектури, які потребують першочергового відновлення, але ті наміри так і залишилися «паперовими». І це при тому, що храм споруджували як усипальницю роду, найвідоміший представник якого був спочатку лютенським сотником, потім — гадяцьким полковником, а під час військових походів Івана Мазепи навіть виконував обов’язки наказного, себто призначеного, гетьмана. Саме тут, за свідченнями істориків, свого часу перепоховали ще одного українського гетьмана — Івана Брюховецького. Тож і після того, як та знакова церква «розчинилася» у часі та просторі, перетворившись на пустир серед села, вона подарувала археологам чимало справжніх історичних скарбів.

Підземна мандрівка «подвійним» цвинтарем

Фахівці продовжують їх вивчати. Адже закінчилася фактично тільки «польова» частина експедиції. Водночас зібрані матеріали ще належить увести в науковий обіг, детально описати, а також відреставрувати або «законсервувати», унеможлививши руйнацію чи тління в нових умовах зберігання. Поки що ж найцікавіші знахідки на експозиційній виставці у музеї презентували керівники згаданої експедиції — викладач педуніверситету, кандидат історичних наук Оксана Коваленко та старший науковий співробітник відділу археології музею Роман Луговий. Як з’ясувалося, їм та студентам–історикам, які проходили археологічну практику, три літа поспіль довелося розкопувати фактично «подвійний» цвинтар. Адже, крім згаданого «усипального» призначення церкви, її свого часу звели на місці старого кладовища. Тож археологи загалом «відкопали» там більше 200 поховань. Чи не моторошно було працювати в такому «потойбічному» оточенні й чи, власне, узгоджуються такі масштабні підземні «мандрівки» цвинтарем із православною традицією? Про це запитуємо у Романа Лугового.

— Археологи ж ніколи не копають «по–живому», — зазначає він. — А якщо зовсім серйозно, то на ці розкопки в Лютеньці ми одержали благословіння місцевого священика і, власне, релігійної громади, яка хоче відбудувати ту церкву. Тож ішлося, по суті, про передбачене Законом обстеження майбутнього будмайданчика, щоб не допустити безповоротних втрат артефактів. Зрештою, ми ж не «чорні» археологи, котрі «скородять» поховання заради власної наживи. Як і належить, після досліджень та відповідних фіксувань людські останки були акуратно складені в кілька великих трун і за всіма канонами православного обряду перепоховані поруч із місцем, де стояла церква.

Вбрання, з якого «струсили» тільки пил віків

—  Пане Романе, а які знахідки виявилися найвагомішими та найкоштовнішими?

— Більшість із них — перед вами, у цій заскленій демонстраційній «скрині». Насамперед ідеться про одяг української козацької старшини початку ХVІІІ століття. Демонструємо зараз чоловічий жупан, який у ті часи носили не тільки полковники, а й гетьмани, два пояси і плетений ажурний жіночий головний убір. Останній за формою схожий на елегантний капелюшок без «полів». Наголошую: це не відреставровані, а справжні автентичні речі, яким понад 300 років. Ми їх тільки відмили від пилу дистильованою водою. Хоча, як бачите, одяг цей, пошитий переважно з шовку із застосуванням металізованих ниток і гаптування, й зараз має ошатний вигляд. Знайшли ще й чоботи, та вони потребують реставрації. Якщо подібні знахідки й траплялися археологам раніше, то їх в Україні одиниці. Такого ж набору вбрання козацької старшини, на наше переконання, взагалі немає в жодному іншому музеї.

—  А де саме «причаїлися» ці знахідки? І чи вдалося за знайденим одягом ідентифікувати останки того ж полковника Бороховича чи гетьмана Брюховецького?

— Найцінніше ми знаходили у склепах, яких там налічувалося 13. Відшукали і склеп самого Михайла Бороховича зі східцями у межах збудованої ним церкви, та він виявився зруйнованим. За переказами, селяни дуже поважали фундатора храму й під час найурочистіших богослужінь навіть заходили в його відкритий склеп, брали там пояс полковника і використовували для церковного обряду. Та вже за радянських часів прах цього козацького ватажка й мецената просто зник. Ознак, за якими зі стовідсотковою точністю можна було б вказати на останки згаданих вами історичних постатей, виявити не вдалося. Гадати ж на кавовій гущі — заняття не для науковців. Надто за умов, коли людські останки, насамперед кістки, у склепах, які зазвичай «притягують» більше вологи, зберігаються гірше, ніж у звичайному ґрунті. Скажімо, від людини, одягнутої в експоноване тут вбрання, у склепі залишився фактично лише тлін… З найбільшою вірогіднiстю ідентифікували тільки поховання дружини полковника Олени Борохович. Адже, крім представленого тут жіночого головного убору, в її склепі ми знайшли ще й покривало з вигаптуваним зображенням родового герба Бороховичів, а також золоту обручку.

Те, що дорожче золота і діамантів

—  Як правило, довкола подібних «старшинських» поховань і досі гуляють чутки про заховані там скрині з коштовностями, прикрашену діамантами «іменну» зброю тощо. Коли ж врахувати, що провідник Гадяцького полку походив із вихрещеного єврейського роду і був людиною заможною, то можна припустити…

— Ні, під час розкопок подібні припущення не підтвердилися — жодних скринь, шкатулок чи потаємних кишень із коштовностями там не знаходили. Вочевидь, православної традиції обмеження будь–яких «надмірностей» при виряджанні людини в останню путь наші предки дотримувалися і в часи Гетьманщини. Бо ж навіть знайдені нами у могилах тодішньої знаті хрести та хрестики були дерев’яними. А, скажімо, вже згадана золота обручка з руки Олени Борохович виявилася тоненькою, непоказною й, вочевидь, засвідчувала лише статус одруженої жінки, а не її багатство.

—  Можливо, найбагатші склепи були просто пограбовані мародерами?

— Слідів таких грабунків у відкритих нами склепах ми не виявили. Хоча Лютенька опинялася в епіцентрі багатьох «гарячих» подій, особливо під час минулих воєн — громадянської та Другої світової. Можливо, потенційні грабіжники просто не знали, де копати. Не виключено, що від такої наруги над пам’яттю померлих їх стримувала й аура легендарної церкви: грішити ж у намоленому місці та ще й перед святими образами наважиться не кожен навіть затятий безбожник.

—  І наостанок хотілося б почути від вас про ті знахідки в Лютеньці, які залишилися «за кадром» цієї виставки.

— Найцікавішою серед них, без сумніву, залишається ікона Успіння Пресвятої Богородиці, яка стояла «в головах» поховання саме того склепу, де знайшли одяг. Зображення там — на мідній дошці, вкритій позолотою. Водночас ця ікона є «портретною». Адже, крім «заглавного» образу, на ній видно обличчя апостолів, які дуже нагадують українських козаків — із вусами, «оселедцями» на головах. Відомо, що повпреди тієї ж козацької старшини іноді замовляли майстрам саме такі ікони, щоб біля ликів святих увічнити й себе та членів своєї родини. Хто саме зображений на тій іконі, ще треба досліджувати. Зрозуміло тільки одне: подібних «портретних» ікон узагалі небагато, а коли врахувати, що рід Бороховичів давно «погас», не мав продовження, то ця знахідка воістину унікальна. На жаль, експонувати її поки що не можемо, бо ж ікона потребує реставрації, на яку хронічно не вистачає коштів. Тож чекаємо на сучасних меценатів, які допоможуть нам відновити цю iкону та багато інших воістину неоціненних для науки знахідок. Останні ж бо набагато дорожчі за золото й діаманти.

  • Загадки під саркофагом

    На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>

  • Чи прийде замість Леніна Шевченко?

    Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>

  • Пункт здавання старовини

    Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>

  • Жити як трипiльцi

    Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>

  • Будиночки живих історій

    Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>

  • Новобудови як діагноз

    Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>