Коронація трендів

02.11.2011
Коронація трендів

Сьогорічний конкурс «Коронація слова» нагадував такий собі психоаналітичний сеанс літпроцесу, де рукописи промовляють потаємними бажаннями нових тем, проблем і сюжетів. Водночас, як і справжній психоаналіз, конкурс оприявнив приховані сучасні впливи, залежності й модні тренди. А коли книжки–переможці виходять друком, відбуваються зміни на літературному полі.

Негуманні вибрики пам’яті

Алюзія на психоаналіз виникла не випадково. Серед двох десятків рукописів–фіналістів трапилося кілька текстів, автори котрих експлуатують вельми популярні нині мотиви метаморфоз пам’яті, ігор свідомості та сваволі звільненої уяви. Колись ці психологічні перверзії дбайливо прищеплював літературі чи не сам–один Стівен Кінґ (до нього то була виняткова прерогатива наукової фантастики). Тепер у західному письменстві це майже обов’язковий сюжетоутворюючий елемент не лише серйозної психологічної прози, а й мелодрами для якнайширшого читача. В сучасній українській літературі така проблематика ще не є мейнстрімом, а проте в цьому напрямі успішно працюють такі різні літератори, як Тарас Антипович, Марина Гримич, Марина та Сергій Дяченки і навіть, часом, Марія Матіос (як–от перевиданий цього року «Щоденник страченої» — Л.: Піраміда).

Отже, комунікаційний трилер, небезпечна гра у символи й семіотику, побіжний психологічний практикум, зухвалі експерименти з уявою. «Стоп, про це навіть думати не можна, це пастка», — читаємо в одному з таких рукописів (поки ці книжки не видані, називати авторів не буду). В іншому — «ми можемо існувати тільки в уяві один одного». Ще в третьому — «фантазуючи, я стаю частиною фантазії». Більшість цих поки що неопублікованих романів (але їх, без сумніву, надрукують, бо ринок просто вимагає подібного) усе–таки зводиться до мелодрами з домішком психологізму різного обсягу. Фінальні психо­драми написані жінками, тож цілком природно виглядають такі цитати–маркери: «Ми вивчаємо безліч наук, але серед цих наук немає науки про жінку... Закоханість допомагає уникнути реальності, яка часто жінкам завдає багато шкоди... Розмір грудей не має значення, значення має розмір фантазії, якою володіє жінка». Усі ці майбутні книжки мають різний рівень літературної майстерності, а проте жодна не є провальною. Пояснення криється в такій фразі: «Історія цікава не тільки сама по собі, а лише тоді, коли від неї в захваті сам оповідач».

Роман із такого проблемно–тематичного кола здобув перше місце сьогорічної «Коронації слова»: Вікторія Гранецька, «Мантра–омана» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля»). Два десятки членів журі під проводом багаторічного експерта «Книжки року» доктора філології Тамари Гундорової були майже одностайні: це одночасно і глибока, і захоплююча проза.

Дебютантці з Вінниці вдалося у першому ж творі обійтися без літературних копіювань та запозичень й одразу вийти на професійний рівень. Імовірно, цьому сприяла багата, як на молодий вік, фахова біографія авторки. Зокрема, якийсь час вона працювала літературним редактором у ґлянсовому журналі й, очевидно, начиталася псевдолітературної халтури — досить, аби дістати імунітет до подібної писанини. Головний персонаж «Мантри–омани» також на подібній посаді — головредом у книжковому видавництві. Робочий день зазвичай починається з головного болю — читання рукописів початківців: «Чергове літературне порно. Слова, абияк сповстані в речення... Порожні кістяки іменників, подекуди недбало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів, пориваючись розказати тобі банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих літературних штампах». Даючи такі характеристики іншим, мусиш відповідати вищим стандартам. І текст В.Гранецької відповідає критеріям якості.

Письменниця — а після «Мантри–омани» її можна так іменувати — працювала на багатьох роботах (про що повідомлено на звороті обкладинки). Так само, як і її героїня, котра попервах «ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа весь світ», аж поки «розпалений безвихіддю розум» не змусив її відкинути будь які наслідування й шукати відчайдушно–ексклюзивних шляхів. Тоді прийшов успіх, і з ним «все в тебе стало, як у людей — квартира, машина, робота і... нестерпна порожнеча всередині».

Так, тема роману вічна — ціна успіху. Але — за В.Гранецькою — побічні ефекти виникають тут не через несприятливу конфігурацію соціальних умов, а внаслідок отих «ігор розуму». І на цьому наша авторка добре знається: за освітою та довгорічною діяльністю вона — практичний психолог. Відтак, перед нами, сказати б, психіатричний роман. Трилер із життя комплексів. Детективне розслідування негуманних вибриків пам’яті. Тож, далі рецензувати не варто; про це треба читати. «Мантру–оману».

Історія як трилер без кінця

Рукописи–фіналісти «Коронації слова» фіксують помітний вплив на читацько–письменницьке середовище останніх романів Василя Шкляра та Оксани Забужко. До української літератури стрімко повертається історичний детектив–екшен. «Всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека», — приблизно на такій позначці перебуває рівень напруги подібних історій. А узято цю фразу з роману, що посів на «Коронації слова» друге місце: Наталя Тисовська, «Три таємниці Великого озера» (К.: Наш час). Сюжет — загадкові події в невеличкому, а проте університетському канадійському містечку, де за програмою студентського обміну вчиться молода українка. Індіанці, резервації, легенди про скарби і койотів, що раптом стають реальністю; викрадення і вбивства, розслідування і майже незалежний від зовнішніх обставин веселий студентський побут. І раптом у цій цілком сучасній тканині з’являється стара, груба, але ще яскрава нитка: оунівське підпілля у Києві 1942–го; Олена Теліга та Євген Маланюк; бомбування «червоними соколами» німецької фабрики, де працюють українські остарбайтери. І далі — вглиб: перші українські гральні карти Георгія Нарбута; напхом напханий таємницями старшинський рід Дуніних–Борківських (по–іншому яскраво описаний Валерієм Шевчуком у позаминулорічній книжці «Син Юди»). Знайшлося місце і для давньоукраїнських опирів, і для тотемного Койота, що навіює персонажам чужі спогади з 40–х років. До вищезгаданих жанрових ознак можна додати ще й елементи містичного трилера.

«Три таємниці...» нагадують наваристий борщ, котрий, попри традиційну технологію приготування, у кожної господарки смакує по–особливому. Так, цей роман належить до жанрової літератури: авторку насамперед цікавить перебіг подій, його динаміка, причини і наслідки. Але сполучено усе оригінально і, з огляду на цю вже третю книжку письменниці, — упізнавано. Інакше кажучи, серед майстрів сучасної жанрової літератури — поруч, скажімо, з Володимиром Єшкілєвим, Володимиром Даниленком чи Андрієм Кокотюхою — доволі міцно утвердилося й ім’я Наталі Тисовської.

Фестивальний екстрім

І нарешті третє місце «Коронації слова–2011»: Антон Кушнір, Urban strike (К.: Нора–Друк). Роман належить до найбільш, мабуть, масового напряму нового українського письменства: молодіжна протестна проза. З одного боку, щаслива молодість; вік, коли ще до всього є діло й усе — диво. Подибуємо навіть реєстр того, «що приносить справжню радість в житті — друзі, мандри, спорт, смачна їжа музика, секс». А ще — веломандри містом; милування краєвидами з високовольтної вежі або з–під мосту; спускання на мотузках стінами аварійних будівель («промисловий альпінізм») тощо.

І водночас — «міська партизанська війна» з пієтетним згадуванням сумнозвісної Ульріки Майнгоф. Тут тобі й нове життя класичних учнівських рогаток, і модерні технології протесту у фаст–фудах та бутіках, і «боротьба» із повсюдними рекламними банерами. Й увесь цей максималізм із ознаками екстремізму, як і годиться, зумовлений стрункою ідеологією. «Комусь може здатися, що на подібні вчинки зважуються лише вкрай озлоблені люди, але, повірте, це зовсім не ненависть. Просто є різні форми любові... Вандалізм — це не графіті на сірій облізлій стіні, а офісний центр на місці зруйнованого старого будинку чи скверу... Коли страждають люди, асфальт може і потерпіти!»

Urban strike — вельми пізнавальний текст (особливо для старших читачів): такий собі лікнеп в образах. Але цей роман містить і сильний заряд енергії, котра ще невідомо як діятиме на молоду авдиторію. Напевне, ця книжка дістане неабияку порцію критичних звинувачень, як це було з творами Любка Дереша або Сергія Жадана. До речі, з останнім Антона Кушніра ріднить спільна постава до участі молоді у зрежисованих дорослими політичних акціях. «Не те, щоб вірив у те, що це дійсно щось змінить, ні, мене просто приваблювала стилістика... Не те, щоб їм було цілком байдуже, що саме скандувати і з яким текстом тримати розтяжку, але відчувалось, що саме дійство їх цікавить чи не більше, ніж результат... Своєрідний драйв, щось на зразок «безпечного екстріму» — отримуєш свій адреналін і не особливо переживаєш за неушкодженість організму». Політика, як гра, як карнавал, як стиль. «Пофестивалили» — так означує автор політичну активність нинішньої молоді.

Утiм саме за стилем А.Кушнір надто різниться від С.Жадана. Радше це — коло Світлани Поваляєвої. Коло, до якого новий автор увійшов цілком упевнено.

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>