«У «Відвазі» нас вчать, як бути людиною»

12.08.2011
«У «Відвазі» нас вчать, як бути людиною»

Отаке покарання у Дмитра.

Ми з’їжджаємо з дороги на польовий путівець і за невідомими мені ознаками визначаємо шлях до місця призначення. Журналісту «УМ» випало неабияке товариство — у машині зі мною їдуть відразу три голови всеукраїнської громадської організації «Молодіжний націоналістичний конгрес». Ярослав Іляш за кермом. Поруч із ним — другий голова МНК Олег Медуниця. Четвертий, нині діючий, Сергій Кузан, дорогою розповідає про цьогорічне таборування. Є надія, що учасники побачать і першого голову громадської організації, яка започаткувала й проводить вишкільні табори, — Віктора Рога, письменника. До кожного прізвища можна робити патетичну приставку «громадський діяч». Але насправді це зовсім не патетичні молоді чоловіки (проситься, попри вік, сказати «хлопці»), які мають переконання та завзяття втілювати ці переконання в життя. Що за переконання? Що в державі необхідне патріотичне виховання. Що молодь повинна мати моральні цінності. Що для юних потрібні поняття дисципліни та роботи в команді. Що молоді руки та голови мають розбиратися не лише в комп’ютері, сидячи за столом, а й володіти багатьма практичними речами...

 

«Мене батьки самі б сюди привезли...»

На лісовій дорозі вартовий відсуває загорожу, і ми проїздимо на територію «Відваги». За кілька хвилин розумію, що неправильно подумки назвала чергового на шлагбаумі: не вартовий — стійковий! У таборі своя термінологія. А стійкових загалом чотири: два на під’їздах, один на кухні та найвідповідальніший — біля прапорів та хреста. Вони височіють у центрі галявини на березі Псла, де розташувався табір. Один прапор — синьо–жовтий, державний, другий — червоно–чорний. Власноруч змайстрований хрест — для щоденної молитви.

Та спочатку перед нами виростає сторожова вежа, біля неї — намети, а далі — йде робота. Сьогодні день туристичних змагань. Дівчина з величезним рюкзаком, пробігши галявину в один кінець, вертається до старту, розкладає рюкзак і виконує наступне завдання: сама напинає i знов складає намет... Хлопець на цьому ж маршруті біжить повільніше, що й зрозуміло: несе «пораненого». Галявина довга, та він справляється. Тим часом наступні учасники перемовляються: «Бери за пораненого мене, я легкий».

Серед тих, хто чекає своєї черги, хлопець із веселою посмішкою, на шиї якого великий дерев’яний «медальйон» із написом «non stop». Знайомимося. Любомир приїхав із Тернополя. Й непросто було — цього літа закінчив виш, час влаштовуватися на роботу. Але до табору дуже хотілося, бо вже раз був, і йому сподобалося. Отож знайшов можливість і не шкодує. А що за «прикрасу» носить? «Це покарання, — ще ширше посміхається Любомир. — Я цілий день не повинен сідати». Що ж зробив такого? Не відреагував на зауваження. «Та це ще нічого, — кажуть хлопці, — у нас є ще гірші покарання». І гукають Дмитра, який носить прив’язане на мотузці таке собі полінце. Перед об’єктивом фотоапарата він прилаштовує його так і сяк — аби красивіше, вислуховуючи при цьому добродушні жартівливі поради. Він студент, прихав із Одеси. А покараний за те, що не зняв картуза, коли сів до обіду.

Школяр Роман із Білої Церкви зауважує: дисципліна тут — ого! Сам він у таборі вперше й, попри анонси, розраховував на відпочинок: «Перші дні було дуже тяжко, а на четвертий–п’ятий усе пішло на лад. Як же батьки сюди відпустили? Та, сказали, їдь, аби не сидів перед комп’ютером. А якби знали, яка тут дисципліна, то, мабуть, самі мене аж на місце довезли б...»

Продовжити розмову не вдається: лунає команда «перший, другий, третій рій — збірка!». І члени роїв — гуртів із 10—12 людей, на які поділено загал, швидко шикуються перед комендантом табору сумчанином Іваном Кішкою та «начальником штрафбату» Сашком Конозом із Харкова. Хтось запізнився? Віджимайся призначене число разів! Піднявшись, покараний каже: «Дякую за науку», — це теж обов’язковий елемент таборового життя, у чому переконаюся ще не раз: не ображатися — дякувати. І при цьому — без кепкування з боку інших, бо провинитися може кожен. Та й на кого ображатися? На збірці перед обідом спостерігаю: вчасно шикуються не всі. Стійку для віджимання приймає вся шеренга, i разом — керівники табору, інструктори. Так і чекають тих, хто запізнився. Прибігши, вони поспіхом займають своє місце. Таки неприємно, коли через тебе карають когось...

«Відвага» як макет України

Всеукраїнський вишкільний табір «Відвага» імені Івана Гавдиди на Сумщині проводиться вчетверте. Хоча загалом йому понад десять років. Заснувався на Тернопільщині. Але там обласна влада організувала свій стаціонарний літній табір для дітей, запозичивши назву «Лисоня». «Ми й не проти, — каже Ярослав Іляш, — але той табір втратив своє початкове призначення. Про вишкіл уже не йдеться. Режим — відпочинковий. Немає жорсткої заборони алкоголю та куріння. Вже й бульбулятори там бачили. А ми продовжили свою традицію на іншій території». Оскільки Сумщина має добру школу проведення таборів, то перебралися сюди, давши зібранню нову назву — «Відвага». Ім’я Івана Гавдиди, організатора та інструктора перших таборів, нагадує про «Лисоню» й про самого Івана, загиблого 2003–го від рук бандитів. Щороку про нього розповідають новим учасникам.

«На цьогорічний табір зголосилися 160 людей. Але ми провели суворий відбір, — говорить Сергій Кузан. — Для нас дуже важливі мотивація й готовність до життя в таборі».

«Якісний відбір значно вищий, — згоджуються Олег Медуниця та Ярослав Іляш, нині — лектори, тренери таборів. — Свого часу було, що не витримували режиму й кидали табір чи не половина людей. А зараз?! Тільки троє пішло!»

Додамо: ще двох із табору вигнали — за куріння. Здавалося б, дрібниця. Але ж хочеш виховувати волю — виховуй! «У нас щодо цього дуже суворо, — пояснює Кузан. — Але відсівається мало. Розуміють, що як у рої залишиться менше людей, і їм буде важче. А ми тут вчимо відповідати одне за одного. У команді ж тренувати характер легше — йдеш із іншими. Тому всі пройшли рейнш–кидок. Ніхто не відмовився від дня аскетизму, хоча він був цілком добровільним. На день видавали три скибки хліба, а води — скільки хочеш. Це було спробою відмовлятися від своїх бажань, пересилювати себе. Витримали! Дуже пильно стежимо за чистотою...»

«Ми будуємо такий табір, якою хочемо бачити Україну», — каже він у розмові. А я прошу розшифрувати: вправною, чистою, без поганих звичок. «Справедливою, — продовжує Сергій, — з умовами для розвитку фізичного, духовного та інтелектуального».

Чим ще табір відрізняється від попередніх? Раніше до нього йшли від громадських організацій, а тепер — самопливом, отримуючи інформацію переважно з соціальних мереж. І ці люди більш вмотивовані. Справді, хіба просто жити тут? Ранній підйом, спів гімну, молитва, напружені дні з повним самообслуговуванням і облаштуванням, сувора дисципліна... Навіть обід треба «заслужити», виконавши роєм пісню чи сценку — якусь витівку, що отримає схвалення. Тим часом кожен може піднятися на вежу, вдарити в підвішену металеву кришку й сказати: я звідси йду. А вони добираються сюди самі, як двоє львів’ян, які доїхали автостопом. Вони відмовляються залишати табір, навіть якщо отримали травми. Бо співають перед обідом щойно складену пісню: «На «Відвазі» нас вчать, як бути людиною...»

Бути патріотом — не недолік

Перед поїздкою до табору натрапляю в інтернеті на коментарі до інформації про його проведення. Тут і запитання, для чого на кордоні з Росією проводити націоналістичний табір. І впевненість, що там ідеологічно зомбують. І здогадка, що готують терористів на кшталт ірландців...

...Сашко Коноз уже другу годину сидить на дереві. Тут проходить другий етап турзмагань: піднятися на дерево і з’їхати мотузкою вниз. Сашко контролює, аби всі правильно закріпилися й підстрахувалися. Внизу треба перечепити карабін на іншу мотузку — їх дві простягнуті над річкою, на другий берег якої слід перейти. Далі, розповідає киянка Катя, проходиш мишоловку багнюки, тебе обливають водою — і вже через річку переправляєшся знов на цей берег. Подібні управи дівчина робить уперше. «Була одна думка: зараз упаду, бо з переляку забула про страховку». Але ж пройшла!

Звісно, хлопці вправнішi. А тернополянка Таня приземляється з дерева вочевидь боляче. «Ти ж забилася, — каже Сергій Кузан, — годі». Ні, заперечує дівчина, вже злазячи на «переправу» над річкою. Все — на час. І поки результату Сашка з Полтави не обійшов ніхто.

Перепрошую, але на підготовку терористів це не схоже. Звичайні туристичні змагання. А як щодо ідеологічного зомбування? «Яке зомбування, якщо ми постійно дискутуємо і можемо відстоювати свою точку зору?» — перепитує Сергій. «Тут не зомбують, тут відновлюють патріотичний дух, — вважає Любомир. — Його бракує сьогодні». «Зомбування — то по телевізору новини дивитися», — кепкує Роман.

Так, у збайдужілому суспільстві сахаються слова «націоналізм». Радянське зомбування та комплекс національної меншовартості ніяк не дають сприйняти його як синонім слова «патріотизм». Може, тому, що воно у нас ішло в парі з незмінним «радянський»? Мимоволі пригадую бачений свого часу анонс про табір скаутів, яких виховують у дусі російських розвідників, і не пригадую жодних дискусій iз того приводу. Чи не прикметно?..

Табір скоро скінчиться. Вони роз’їдуться, сповнені духом нової дружби; спогадів про нічні алярми — тривоги, щовечірні ватри, щоденні відзначення найкращих та «штрафи»; з розумінням, що не варто обідати в картузі, але треба помолитися перед їжею; і — хочеться сподіватися — з усвідомленням себе не обивателями — громадянами. Держави на ім’я Україна.