Бузкове кіно

27.05.2011
Бузкове кіно

Жан–Поль і його подруга Барбара. (Фото автора.)

Море бузку і французьких зірок, десант російських знаменито­стей з українським корінням, наші Бенюк та Ступка–молодший у тіні приїжджих корифеїв і ще менш помічений глядачами конкурс документалістів. Словом, Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Харківський бузок», названий на честь матері Мілен Демонжо, колишньої харків’янки Клавдії Трубнікової, втретє вшанував своїх переможців і обіцяв повернутися знову вже наступного року.

 

Шукайте французів у Харкові

Це треба було бачити на власні очі. Червоною доріжкою до харківського цирку піднімається всесвітньо відомий актор Жан–Поль Бельмондо. Після пережитого у 2001 році інсульту він так і не зміг остаточно одужати, тому урочиста хода між строєм своїх шанувальників 78–річному чоловікові давалася нелегко. Правою рукою він непевно спирався на палицю, проте лівою галантно тримав за руку... красуню–подружку Барбару Гандольфі, молодшу за нього на 43 роки! І саме у цьому — справжній Бебель, як його називають друзі та численні прихильники.

Приїхав актор до Харкова одразу після Каннського кінофестивалю, де отримав Золоту пальмову гілку за видатний внесок у розвиток світового кінематографа. Ця новина, озвучена за добу після відкриття «Харківського бузку» на творчому вечорі актора, зірвала найбурхливіші оплески. Пана Бельмондо місцевi кіномани старшого покоління сприймають з особливим пієтетом. Вони добре пам’ятають, як 30 років тому ледве не рознесли кінотеатр, у стінах якого «крутили» прем’єрний показ «Професіонала». А все тому, що і денні, і вечірні сеанси не змогли вмістити всіх охочих побачити нову картину з участю Бельмондо. Додатковий нічний показ теж не вирішив проблеми, і тоді натовп ринувся на зачинені двері з азартом більшовиків, що штурмом брали Зимовий палац у 1917 році. Двері трiснули навпіл, пропустивши вперед живий потік наелектризованих кіноманів. У залі вони не сиділи хіба що на люстрах, проте фільм таки подивилися. Нічого подібного у скупому на емоції Харкові більше жодного разу не повторилося.

Переказана історія викликала щиру посмішку в актора, і він змушений був погодитися з реплікою ведучого про те, що зараз такого кіно й справді не знімають. Також навряд чи зараз хтось з акторів погодився б самостійно виконувати надскладні каскадерські трюки, як це робив Бельмондо, скажімо, у фільмі «Страх над містом». На екрані, встановленому в Оперному театрі, з’явилися кадри, де актор біжить дахом поїзда паризького метро, ризикуючи розпрощатися з власною головою у місцях низького тунелю. Електричка, звісно, мчала на повній швидкості. Шарль Жерар, який знявся з Бельмондо більш ніж у десяти картинах і який теж завітав на творчий вечір свого друга, підтвердив: у деяких місцях відстань між поїздом і кам’яним дахом була мінімальною, тому ризик справді був величезним. «Я був міцний тілом і без проблем виконував складні трюки, — відреагував на захоплені оплески залу Жан–Поль Бельмондо. — Машиніст поїзда, який брав участь у зйомках, сказав мені, що навіть за 100 тисяч не погодився б на щось подібне. «Я б теж», — відповів йому я».

Але не все прекрасне залишилося в минулому. Актор і зараз завойовує серця своїм неперевершеним шармом. Красуня–брюнетка (кажуть, у минулому зірка «Плейбою») Барбара розповіла, як офіціант одного з ресторанів на Лазурному березі Франції, куди вона завітала зі своєю подружкою, з величезною гордістю повідомив про те, що саме у цьому місці полюбляє обідати знаменитий Бебель. Більше того, він вказав на столик, де сидів сам Бельмондо. Здивування дівчат було настільки щирим, що актор запросив скласти йому компанію. Вiдтодi Барбара, бельгійка за походженням, не розлучається зі своїм кумиром уже три роки поспіль. Бельмондо, до речі, виявився зовсім не вибагливим до побуту. Його райдер містив фактично одну сувору вимогу — готельні апартаменти мають бути з ідеальною звукоізоляцією. Поселили французів у чотиризірковій «Аврорі» в тихому куточку центральної частини міста. Вартість «люксів» там становить 3100 гривень за добу. П’єр Рішар, який приїздив цього разу на «Харківський бузок» уже вдруге, на всі боки розхвалив колезі українську кухню. Мовляв, обов’язково покуштуй борщ, вареники і сало з хроном, проте гості в основному віддавали перевагу французькому ресторану.

«П’єру Рішару. До запитання»

Харків став третім українським містом після Києва та Одеси, де легендарний «високий блондин у жовтому черевику» показав виставу, в якій грає самого себе, після того як прокинувся знаменитим по завершенні прем’єрного показу фільму з однойменною назвою. Завалений листами від вдячних глядачів, актор намагається відповісти на кожен iз них, у результаті чого народилася зворушлива моновистава, приправлена смішними анекдотами, філософськими роздумами та байками про зустрічі зі знаменитостями. Переповнений зал вітав актора стоячи, простивши йому півгодинне запізнення і збої з перекладом, що демонструвався на спеціальному екрані.

Смакували харків’янам і вина від самого П’єра Рішара, за якими шикувалися у довжелезні черги. Ціна напоїв радувала своєю демократичністю — усього 5 гривень за 75–грамову склянку. А ось на концерті «Музика Парижа», що почався після антракту, глядачів ніби хтось підмінив. Мало того, що до зали не повернулася і половина шанувальників театрального мистецтва «високого блондина», так і ті почали один за одним крокувати у бік дверей. Зрештою поки наприкiнцi програми на сцену вийшли сестра П’єра Рішара Веронік Жиле та група Ledi Elles, рок–шансон у їхньому виконанні змогли оцінити лише найстійкіші меломани. Виправдання на кшталт «уже було надто пізно» не знищили гіркий осад, що виник після концерту.

Аналогічні почуття залишилися і після перегляду програми «Пора–пора–порадуємося», яку привіз до Харкова російський композитор Максим Дунаєвський. Бажаючі послухати мелодії зі старих радянських фільмів не заповнили і половини зали Оперного театру. Мабуть українці, на відміну від росіян, менше ностальгують за мелодіями радянського минулого, а ті, кому і справді дороге це мистецтво, просто не мають змоги оплатити вартість квитків.

Усі наші: і теперішні, і колишні

Із зірок, які народилися і живуть в Україні, до Харкова приїхали лише двоє — Остап Ступка і Богдан Бенюк. Обидва провели майстер–класи для студентів мистецьких ВНЗ, ностальгійно згадавши свої перші кроки у мистецтві.

Ностальгія цього року взагалі стала однією з головних «учасниць» «Харківського бузку». Максим Дунаєвський, наприклад, пройшов сходами консерваторії, де вчився його батько Ісаак Дунаєвський. Відомий радянський композитор народився у полтавській Лохвиці, а з десяти років жив і навчався у Харкові. Там же працював і у Театрі російської драми, де були зіграні його перші музичні твори.

А актору–чернігівцю Олексію Петренку, який навчався у Харківському театральному інституті, а тепер живе і працює у Москві, після власного творчого вечора пощастило зустрітися з викладачкою зарубіжної літератури Ніною Логіновою. На запитання чи був Петренко старанним студентом, жінка заперечно похитала головою. «Ні, він не був дисциплінованим, тому що завжди був дуже вільним. Він не визнавав жодних законів і слухався лише свого головного наставника — Івана Мар’яненка».

Півсотні картин від режисерів із шести країн

Учора головні і незмінні судді «Харківського бузку», режисери з українським корінням, а нині москвичі Алла Сурікова і Володимир Фокін та композитор Володимир Дашкевич оголосили імена переможців конкурсу на кращий короткометражний фільм, заради чого, власне, і проводився вже втретє «бузковий» фестиваль. Володарем Гран–прі став харків’янин, що тепер живе у Москві, В’ячеслав Серкез. Його «Червоний трикутник», презентований як «невигадані оповідання про в’язнів фашистських концтаборів», отримав найвищу оцінку фахівців і приніс режисеру, окрім кришталевої гілки бузку, ще і п’ять тисяч доларів. Грошові нагороди цього року в Харкові вручали вперше.

Приз за кращу режисерську роботу (фільм UNTRODDEN PATH) отримала також черкащанка Тетяна Гречуха. А режисер Марат Ганієв iз Татарстану переміг у номінації «Кращий анімаційний фільм», представивши у Харкові перший національний повнометражний мюзикл своєї республіки «Кисекбаш». Спеціальний приз імені Людмили Гурченко (заснувати його порадили у ректораті ВДІКу) дістався режисеру з Києва Олександру Фомичову за фільм «Шанс». Це перша українська кінокартина, що знята для людей iз вадами слуху, де розповідається про їхнє ж життя. У стрічці пісня виконується жестами.

Узагалі у Харкові було вручено десять призів у дев’яти номінаціях, володарі яких отримали в основному по тисячі доларів. Володимир Фокін сказав, що цього року фестиваль став «ареною гострих баталій серед кінематографістів шести країн за право мати титул переможця та лауреата». Режисер упевнений, що «Харківський бузок» має всі шанси затвердитися на карті Європи.